У галереї Apart 11 відбулася виставка Ірини Сухомлинової, молодої мисткині, що експериментує з медіа та досліджує різні емоційні стани людини у великому місті. ArtUkraine ділиться враженнями відвідувачів – книгою відгуків, серед авторів якої могли би бути і ви.   

 

«Експозиція з кольорових та монохромних знімків, що вибудовує чіткі лінійні композиції з живих квадратів. Контраст темного тла стін кімнати додає інтимності. Камерність формату відповідає назві «Київські почуття». Для кожного вони свої, що спонукає до наближеного споглядання», − Катерина Свіргуненко, художниця-графік.

 

Тут і далі – виставка Ірини Сухомлинової в галереї Apart 11

Усі зображення надано авторкою проекту

 

«Дехто може зітхнути – дожилися, вже фотографії, зроблені «мильницею» стають повноправними творами, які експонують в галереях… Тому пресловутий вигук пересічної людини: «І я так можу» набирає все більшої переконливості. Але що ж не так? Чому в галерейній експозиції представлені фотографії саме Ірини Сухомлинової? Напевне через ті самі якості, котрі від початку перетворюють фотографію на щось більше, аніж миттєвий відбиток дійсності. Я давно вже зауважила, що талановитим і захопленим творчістю людям простір іде назустріч. Залюбки відкривається, коли вони пильно вдивляються у його суть. Тоді птахи під час лету «позують», розгорнувши крила найвигідніше для композиції, і світло падає у потрібні місця, і кольорові плями перегукуються неумисними звуковими акордами, і люди та тварі вдало «позують», самі про те не відаючи, часто-густо навіть повернуті до глядача спиною. Інтерес до буття та його найтонших проявів, до людей, до емоційних станів себе як глядача та оповідача прозирає в роботах елегантно поданих невеликим розміром 15х15 см. Тобто знімки демонстровані без пафосу, стримано. Вони такі схожі за настроєм і суттю на жанрові картини малих голландців, і захоплені погляди пересічних людей… тільки ухоплено точніше, відтворене виразніше. Це той випадок, коли філологічна й мистецтвознавча освіта, живописні та рисувальні студії, кількарічні наполегливі пошуки в фотографії, кілька цікавих постановочних проектів, дали такий результат у документальній спеціально не вибудуваній фотографії. Такий собі невимушений, природний вдих-погляд й точний вислів-видих-знімок. Знімків багато і більшість з них – влучні», − Олеся Авраменко, мистецтвознавиця.

 

 

«Фотографії Ірини − це не репортаж, не постановка, це повсякденність через призму класичного європейського мистецтва. Тому що настрої, композиція − все від Вермеєра до Пікассо чи Воргола. Репортаж із середини мистецтва. Мене зачіпає присутність бачення крізь культуру нашої цивілізації. І якщо людина бачить так, як я, то це мені подобається ще більше. Жодна з фотографій не піддається деталізованому опису, який міг би замінити візуальне враження. Їх не можна продемонструвати заочно, їх потрібно бачити. Питання про переживання, емоцію – це не до мене, тому що вони мають бути за замовчуванням. Є дистанція, яка не втягує глядача в персональні біографічні проблеми: фото з ліжком кожному нагадує власне ліжко. Для мене це автоматично з галузі мистецтва», − Олег Тістол, художник.

 

 

«На чорному тлі стін невеликі білі квадрати сприймаються як своєрідні вікна, крізь які проглядається реальне життя міста та киян, які працюють, про щось мріють, чимось переймаються. Це зупинені миті, що показують та нагадують, хто і що нас оточує, і чого ми часто не помічаємо через буденність», − Ольга, мама авторки, викладачка літератури.

 

 

«Действительно, целый спектр разнообразных ощущений и настроений − киевских и общечеловеческих, переданных доброй и внимательной камерой. Тут и немного печальное очарование киевской зимы, и киевских вечерних улиц, и мотив, о котором говорят: "любви все возрасты покорны". Часты книги: разбросанные в беспорядке в спешке буднего дня или в руках у читающих − за завтраком, на фоне окна с Эйфелевой башней на подоконнике, в транспорте, за прилавком с овощами. В городе на этих изображениях течет мирная, тихая, интеллигентная жизнь − с кормлением голубей, стремительно взлетающими качелями, поспешными сборами на работу или учёбу, с лицами в окнах, глядящими на цветы или птиц.Хотелось бы особо упомянуть те снимки, которые нам понравились больше всего: мужской портрет с цветами вместо лица; дерево на фоне неба с кружащими вокруг него птицами, портрет пожилой женщины с обаятельной улыбкой...» − Мэри Либина и Марк Бирбраер/

 

 

«Найцінніше те, як авторка занурює і дає можливість сприймати світ крізь призму ліричної чуттєвості до світу, до натури людей. Відсторонене та водночас особистісне сприйняття, що документується як своєрідний щоденник з власною історією побаченого та пережитого.  Вміння бачити та передавати цю історію в своїй повноті глядачу і є талантом», − Дарина Мо Мот, художниця, арт-критикиня.

 

 

«Ми організовуємо виставки для того, щоб глядач мав змогу побачити фотографії в надрукованому та оформленому вигляді. У такий спосіб фотографія сприймається зовсім інакше, тому що вона існує не тільки в цифровому форматі. Одним з наших завдань є підтримка та розвиток української фотографії, особливо молодих авторів, які мають, що показати та розповісти. Нашу увагу привернула соціальна складова цих художніх картинок, які завдяки паспарту, що обрамлює світлину, нагадують полароїди. Ірина Сухомлинова – фотограф, який вивчає історію мистецтва та займається живописом. Роздивляючись її айфонфотопроект «Київські почуття», ви ніби читаєте розділи одного роману, в якому переплітається безліч персонажів, сюжетних ліній, але щоразу головний герой – це авторка та її ліричне сприйняття рідного міста. В епоху миттєвої фотографії − сфотографував, опублікував, забув − важливо звертати увагу на розвиток фотографічної культури глядача, діалогувати з ним за допомогою яскраво-вираженого візуального медіуму, значення якого неможливо недооцінювати в сучасному світі. 

Експозиція включає 78 фотографій, хоча, зазвичай, наші фотовиставки це двадцять, тридцять робіт. В результаті, ми ніби опинилися у дитинстві, граючись у складання пазлу. Кожна з нас отримала величезне задоволення від самого процесу. На кожній стіні галереї завжди є один чи декілька сюжетів, які глядач має нагоду знайти чи скласти самостійно», − Іванна Бертран, Анна Савицька, Анна Шеветовська, кураторки галереї Apart 11.