Петрицький і Семенко. Замкнене коло поетики

Видавництво РОДОВІД представило книжку мистецтвознавиці з Харкова Тетяни Павлової про видатного українського авангардиста Анатоля Петрицького. ArtUkraine пропонує перенестися в богемний Харків 1920-х років, щоб дізнатися про митця більше.


ПОРТРЕТ ПОЕТА З КАВ’ЯРНІ «ПОК»

 

Із Михайлем Семенком Анатоля Петрицького пов’язували давні дружні стосунки. Починаючи з київського періоду, причетності до органу кверофутуризму, групи «Фламінго», понад десятиліття Петрицький добре знав поезію Семенка. Саме йому належить оформлення перших збірок поета — «П’єро мертвопетлює» (1919), «Bloc-notes» (1919), «Поезії» (1932). З цього можна припустити цілковите втаємничення художника в святеє святих поетики Семенка, знання провідних мотивів, характерних міфологем і тропів авторської мови. Варто врахувати і безпосередній вплив поета на Петрицького. Великою мірою Семенко був речником ідей свого часу, і відображена у його творчості картина світу була близькою Петрицькому.

 

Сторінки книги «Carte Blanche Aнатоля Петрицького»

 

Очевидці підкреслювали, що Анатоль постійно жив «інтересами літератури і сучасних йому письменницьких кіл». Був учасником, однодумцем, «своєю людиною не тільки в товариському колі літераторів, а й на шляхах вирішення специфічних проблем художньої літератури…» / Яке перше враження від цього полотна? У портреті поета бачимо замальовку кафе — вечірнього, галасливого («а ввечері ми европейці в шумному місті»), яке править за постійну декорацію «внутрішньої вистави», що раз по раз розгортається в поезії Семенка, — природно, на неї жваво реагує театральний художник Петрицький. У кав’ярні поет не самотній, він із дамою («кокетка», «жінка», «панна»).

 

Виокремлену, ніби вирізану з гамору кав’ярні, мізансцену огортають клуби диму, заповнюючи простір блакитними хмаринками. «Европейців у кафе» підтримує напис латиною: «Café Poc» на передньому плані, він ніби намальований на склі вітрини. Може, й справді був такий напис, але не виключено, що художник модернізував харківське кафе, в якому зустрічалася літературна богема української столиці. …За спогадами Юрія Смолича, простір вулиці Сумської «від кафе «Пок» і Театральної площі, де обабіч бульвару розквартирувалися редакції газет і журналів, до Мироносицької площі, де було ДВУ, — називали «літературним ярмарком». «Тут, вздовж цих трьох кварталів, завжди можна було зустріти когось із письменників і редакційних працівників: тут обмінювалися літературними новинами і редакційними сенсаціями. Тут можна було «продати» і «купити» вірші, поеми, оповідання, п’єси і романи. Тут же, забігши до видавництва або в редакцію, можна було перехопити аванс і відразу ж «розміняти» — в кафе «Пок», у більярдній Порфішки, а не то і в ресторані Ділового клубу за рогом Римарської».

 

А. Петрицький. Портрет М. Семенка. 1929. Папір, акварель

 

Завсідником цього кафе на території так званого «літературного ярмарку» був і Семенко. У кав’ярні «Пок» розташовувався штаб «Нової ґенерації». Екстравагантний «столик-редакція». Семенка рельєфно змальований у книзі Смолича: «Згадую, ми сиділи в нашому улюбленому кафе «Пок», пили каву з гаспаронами і сумували: Майк, Олекса Слісаренко, Левко Ковальов і я. У глибині кімнати за своїм незмінним столиком сидів Семенко, курив люльку і щось писав: штаб семенківської організації та редакція журналу «Нова ґенерація» тут і розташовувалися — в кав’ярні «Пок», за столиком у глибині кімнати».

 

Напис на вітрині репрезентує улюблене місце харківських літераторів і водночас повідомляє неофіційну адресу «Нової ґенерації» зі «столиком-редакцією» Семенка. Але цим не вичерпується його роль у картині (так само, як і модною, в дусі кубістів, емансипованою літерою). Це не портрет редактора «Нової ґенерації», це портрет представника української літературної богеми 1920-х, поета першого ряду… Напис вводить у художній простір портрета додатковий передній план, легку «завісу», що відокремлює героїв від глядача. Художник створює ілюзію, ніби він малює крізь скло вітрини. Сцена яскраво освітлена вечірнім світлом: «зал заелектричений сяйвом» — на цю ремарку спрацьовує колорит: обличчя і руки, «білі столики» з Семенкових віршів забарвлено в жовте. Це топос свята, яке постійно живе в душі поета і вихлюпується у закличних реченнях на кшталт цього: «Ходім на баль!». «Зустріч» виокремлена з «галасливого міста», з кафе «Пок», з веселої і водночас сумної кав’ярні Семенка: «У кав’ярні весело, / В кав’ярні шумно. / Сижу за столиком. Сижу бездумно. / Дивлюсь на панну...» («В кав’ярні»).

 

На візаві поета — «блакитна сукня», в якій нерідко в його поезії з’являється жінка («В блискітках блакитна сукня зашелестіла» («Цирк»), «запнуті газом, красуні синіють спідницями» («Двоногий звір»), завжди описана з сумішшю захоплення і іронії. Під тиском футуристичної буфонади в героїні важко впізнати прекрасну даму символізму — її видає лише знаковий колір блакитної сукні. Її образ, проведений через недоречні еротичні конотації, занижується, заземляється. Здається, це одна з тих «жінок», «м’яких кокеток» з «Арій трьох П’єро» Семенка-футуриста, і їй належать «випадкові погляди з сусідньої ложі». Її рука на передньому плані тримає пахітоску: «Палять / Пах / Пахка / Пахітоска /Дим сивий / Чорний ди / М / Пускають» (дарма що пахітоска тут є тропом паротягу). На кокетливому капелюшку «панянки-мрії» Семенка — графічна мініатюра.

 

Обкладинка книги «Carte Blanche Aнатоля Петрицького»

 

…Дошукуючись прототипу «блакитної панни» з «Портрета поета», варто порівняти її образ із портретом дружини Петрицького в картині «Біля стола» (де героїня також зображена зі спини) і фотографіях в архіві художника. Побачимо багато спільного. Зрештою в гардеробі Лариси Петрицької 1920-х років був такий самий капелюшок-клош (що підтверджує одна з фотографій), який прикрашає голівку «блакитної панни»…

 

У кафе «Пок» поет працював, і тут був штаб «Нової ґенерації». Але портрет Семенка покликаний до життя його поезією, він цілком будується (і відповідно — прочитується) в полі його поетики. Нею ж визначається і образ жінки в картині. У загадковій мізансцені, де фігури дивним чином зближені, враження дотику поета до його візаві, — здається, ніби вони сидять за одним столиком, і він без зусиль дотягується до «руки красуні», — ілюзорне. Це значить, «панна-мрія» присутня хіба віртуально. Виникає логічне припущення, що вся сцена є частиною ритуалу появи Музи. В поезії Семенка вона постає «жінкою з самісінького неба»: «Коли муза є дійсно богиня — я до вас, о, Музо, звертаюсь … / Ви уявляєтесь мені — о чудесні зорі! — / довічно молодою (середніх років) жінкою / з самісінького неба…».