Виставка родини Іванюків «Лад»: естетичний діалог поколінь

Стійкий стереотип про збідніння живопису в художніх династіях не витримує критики у випадку, коли мистецькі практики в кожному наступному поколінні оновлюються, ускладнюються, перетворюючись в унікальну естетико-філософську парадигму, як це сталося з творчістю родини Іванюків, масштабний арт-проект яких нещодавно завершився у Музеї історії міста Києва. Експозиція родинної виставки «Лад» складається з понад 50-ти полотен, створених митцями упродовж 2018 року і побудована за принципом зіставлення класичного та сучасного живопису. Про естетичний діалог поколінь та жанрові трансформації пише редакторка Art Ukraine Роксана Рублевська.


Становлення українського класичного пейзажного живопису відбувається протягом XIX століття, до цього часу природа на картинах присутня лише епізодично – у вигляді тла, або ж є фактичною спробою написати «портрет» місцевості. І лише на початку XIX століття образ Землі-матері набуває самостійного значення. Закінчивши Кримське художнє училище ім. М. Самокиша, старше покоління Іванюків, Олексій та Оксана, заснували свою школу живопису в Пирятині, невеличкому містечку на Полтавщині, яку півтора десятиліття підтримували власним коштом. Зростаючи під впливом класики, подружжя надавало перевагу роботі з натурою, зображенню класичного натюрморту та монументальних полотен, а секрет їхньої композиційної й драматургічної міцності полягав саме у використанні природоцентризму як основної світоглядної концепції.

Усі зображення надані автором

 

У полтавських краєвидах Олексія Іванюка є велич простого, погляд на звичайні заміські пейзажі, як на диво, що відтепер перестає бути доступним звичайному мешканцю мегаполісу. Фовістичні кольори та пастозні прийоми застосовуються майстром задля посилення експресивності, а густий мазок підкреслює форму та рельєфність відтворюваного об’єкту. Звичні оку місця, хати, потоплені в зелених садах, безкраї степи, поля, лісові галявини, вулички, є ліричним узагальненням і виходять на рівень естетичної рефлексії, відображаючи чуттєве сприйняття світу автора.

 

У яскравих флористичних натюрмортах Оксани Іванюк втілене барокове багатоголосся, саме тому, на перший погляд, другорядні образи стають головними елементами композиції. Її пишні букети –  універсальні флористичні образи бінарної культури, із різноманіттям смислів, що відповідають основним вищим потребам буття. Відтворення  квітів для Оксани Іванюк – це завжди показ особистісних переживань, демонстрація власного ставлення до життєвих ситуацій, а сам образ наштовхує на ідею метафізичної основи через злиття цінностей Відродження – Істини, Естетики та Гуманізму. Звертаючись до світової історії мистецтва, букети завжди символізували тлінність, недовговічність земних насолод, мінливих, як краса квітки. І сюжети експонованих робіт – не виняток. Червоні маки традиційно асоціювалися зі сном, смертю, жертвою Христа, хризантеми стали символом очікування, усамітнення, а чорнобривці закріпилися як спогад про дитинство, матір й батьківський поріг.

 

Молодше покоління, Олексій і Наталія, – повністю змінюють звичне сприйняття живопису через трансформування жанрів пейзажу та натюрморту. Абстрактні краєвиди Олексія тепер переходять у супрематичну площину. Оманливе спрощення їх у бік геометричних плям видається таким тільки на перший погляд, насправді – автор захищає композицію від бездумного споживання, показуючи те, яким чином можна зламати усталене уявлення про жанр пейзажу, що тепер є очищеним від усього зайвого. Через нестримну жагу віднайти нові засоби художньої виразності, Олексію здається недостатнім традиційне використання олії. У хід ідуть емаль, аерозольні фарби, створюючи живі контури та підкреслюючи знаковість кожного із зображуваних елементів стихій. За полотнами митця стоїть мета сформувати систему власного світогляду, доступну для аналізу небагатьох глядачів. Вроджене вміння бачити унікальні тональні сполучення роблять полотна Іванюка Молодшого чуттєво-емоційними хвилями. Драматична мова колористичної інтенсивної напруженості заперечує будь-який декоративізм, перетворюючись на акт злиття творчої сили людини і природи.

 

У мистецькому дослідженні Наталії Корф-Іванюк флористичний натюрморт репрезентує форми особистісного переживання буття. Її нова масштабна серія «Некімнатні рослини» підштовхує до розуміння себе як частини природи, до зміни фокусу з власного занепокоєння на красу та значущість навколишнього світу. Умисно збільшені квіти, що прикрашають підвіконня кожної оселі, створюють ілюзію всеоохопності простору, натомість глядач почуває себе крихітним. З кожним наступним проектом роботи Корф-Іванюк стають дедалі графічними, плакатними, такими, що нагадують колаж, де сам живопис слугує лише тлом для подальшого нашарування знакових елементів. Її квіти – це не «мертва натура», вони персоніфіковані, живі – діють і беруть активну участь не лише в організації композиційній динаміці, а й у драматургічній.

 

Взаємодія людини з навколишнім його предметним світом завжди цікавила живописців, проте в полотнах Корф-Іванюк простежується показ актуальної для сьогодення проблеми споживання та знецінення суспільством всього, окрім власних гедоністичних бажань. Гіпербола дає зрозуміти, що її квіти не сприймаються як прагнення переконати глядача у їхній справжності. Алегоричні флористичні натюрморти мисткині вимагають прочитання, глибокого філософського осмислення, адже мають кілька трактувань, закріплених культурною традицією.

 

Можна припустити, що глибинною ідеєю проекту є показ історично зумовленого безперервного акту відчуження людини від своїх витоків, природи, роду і навіть самого себе. Реалізуючи внутрішню потребу у пошуках примарної свободи, озброївшись благами науково-технічного прогресу, ми дозволяємо собі втратити зв’язки зі своїм генетичним минулим, що з часом обертається тугою за традицією, корінням та гармонією з навколишнім світом. Відповідно, у ході практично-філософського освоєння природи мистецькою уявою, чотирма авторами створюється міфологізований ідеальний світ, який привласнює людську істоту перетворюючи її на носія культури.