Нещодавно в новому просторі, в клубі «Х.Л.А.М» арт-галереї «Худграф», відбулася виставка Євгена Якшина LUBISLUBISLUBIS. Його графіка − свого роду ліричний щоденник, відвертий, на межі фолу, що зумовило й тему розмови з митцем, в якій йтиметься про біль, кохання, депресію та межі допустимого.

Напевно, це виглядає як вибрані сторінки графічного роману для дорослих, зібрані навмання романтичним шанувальником жанру. Відверта аніліново-рожева латексна еротика панує тут. Здається, що допитливий глядач – це то сором'язливий відвідувач піп-шоу, то садист, який не може відірвати очей від цього видовища: повторюючи, як мантру: «LUBISLUBISLUBIS». Намальовані коханці Якшина рвуть серце як одноразову гумку. Може, це розкадровка майбутнього фільму, сторіборд: режисер з енергією відчаю викладає кадр за кадром на аркуші паперу, нібито ідеальне кіно може бути лише на цих сторінках. В лініях робіт Якшина – приреченість. Автор розуміє, перевести цих персонажів з двомірного у тривимірне неможливо. Художник тут − обранець прийому, заворожений своєю здатністю витягувати з молочної темряви паперового листа історію в історії.

Любов і біль − тема не тільки модна, але й вічна, і освячена традицією. До речі, погортала газету Nvrmind з вашим обличчям на обкладинці, прочитала інтерв'ю. Здається, те, що написано англійською, є вагомішим.

Це був лише третій номер, і чомусь редакція вирішила саме з нього випускати видання англійською. Для мене самого це було сюрпризом. Дійсно, англійською якось більш солідно.

 

Коли Ганка Третяк (засновниця і куратор галереї Худграф – прим. авт) надіслала мені ваші роботи в електронному вигляді, я подумала: «Боже, молодий зовсім чоловік, дев'ятнадцять років, перше кохання, перший секс ...» Те, як ви це подаєте, болісно і пекуче.

В принципі, так воно і є, інша справа, що мені не дев'ятнадцять, а двадцять дев'ять. Так, це болісно, ​​ці спогади і пошуки відповідей. Звідки починається, звідки це все береться? Дорослішання, виховання почуттів... Це чесні спроби розкрити себе, розповісти про себе. Це не буквально, не документально, але це те, що я відчуваю, що мене зачіпає.

 

Усі зображення надано художником

 

Скажіть, як ваша музика сполучається з тим, що ви малюєте?

У тих групах, в яких я зараз працюю, ніяк. Я там більше музикант, аранжувальник, технічно-творча частина. А якщо говорити про мою музику, про мелодії, які я недавно випустив, записавши їх вдома, то вони з візуальними роботами − одне ціле. Перетинаються, сто відсотків. Ті ж почуття, тільки висловлені за допомогою гітари.

 

Давайте поговоримо про вашу графіку, про цю серію LUBISLUBISLUBIS.

Це почалося два роки тому. У мене був контракт у Китаї. Запросили як музиканта. Я поїхав без будь-яких матеріалів для малювання, це ж Китай, там все можна купити. Жив в Шанхаї три з половиною місяці, і в мене було багато вільного часу.

 

 

Тепер я розумію. Дещо навіяно «малюнками плотських почуттів», «чунь гун», китайським еротичним мистецтвом...

У мене починався період глобальної депресії, спочатку нічого не хотілося малювати... Потім знайшов в крамниці якийсь незнайомі фарби, думав, що акрил. Просто почав робити замальовки відчуттів. Поступово прийшов до того, що мене це радує, не забирає енергію, просто дозволяє викласти відчуття на аркуш паперу. Коли повернувся до Києва, то продовжив в тій же манері. Це було схоже, скоріше, на щоденник − біографічні роботи, твори на відчуттях, роботи-спогади. Тоді ж в Китаї я складав мелодії…

 

Тобто якісь речі візуалізуєте, якісь вербалізуєте…

Так. Те, що я малював, ті мелодії, які записував на диктофон, з 2015-го по 2017-ий рік... Все це сходиться воєдино − музика і графіка. Мені подобається, що зараз в мистецтві немає жодних рамок. Малюю китайськими фарбами на простому офісному папері А4, склеюю кілька аркушів, якщо потрібен інший формат, мене цілком влаштовують всі ці нерівності, грубість якась. Так само з мелодіями. Я їх записую вдома, і мені подобається, що це звучить неякісно, ​​неправильно... Пишу музику на диктофон, щось через дешеву звукову картку, і рівень шуму зашкалює, але це мені приносить задоволення. Така музика, така графіка... Я робив невеличкий концерт, презентацію, зараз зробив виставку. Але концерт вийшов «чорним», а виставка − «червоною».  

 

 

Я б сказала, виставка вийшла болісно-рожевою.

Якщо говорити про виставку в Худграфі, яка нещодавно минула, то атмосфера вийшла, весела, любовна...

 

Відповідно змісту!

Мені подобається, коли так виходить. Я вже казав про концерт моєї музики. Я хотів, щоб все було чорним, щоб люди прийшли в чорному, обкладинки малював чорним по чорному, і музика була депресивною. Я грав майже в повній темряві, світився тільки ноутбук. Були запрошені мої знайомі, друзі. Це все було схоже на день народження, всі прийшли, вітали мене. Деякі з мелодій були сумними, але атмосфера веселою. Люди плачуть, між композиціями починаю щось говорити − всі сміються, плескають, і доводиться говорити: «Тихіше, ми ж хотіли провести сумний вечір». Ось і в Х.Л.А.Мі звучала «Агата Крісті» − агресивні пісні, похмурі, при цьому в залі сиділи мої друзі, випивали, і раділи, і троянди ці з’явилися...

 

 

Ви з трояндами дуже ефектно виглядали.

Дякую. Троянди − це так традиційно. Взагалі я не з тих, хто пропадає на місяць, сидячи в депресії, я відкрита і дуже позитивна людина. Все, що є в мені похмурого і сумного, виливається в музику і малюнки. Може, ще й тому, що я фанат такої творчості.

 

То назвіть ім'я свого супергурту.

Depeche Mode.

 

О, все ясно!

Так, в чорних шкіряних куртках, депресивні, при цьому − сінті-поп, любов, секс. Depeche Mode підходить мені майже завжди.

 

 

Євгене, ми з вами живемо не в ісламській країні і не в Росії, але в досить традиційному суспільстві... Ви робите досить відверті речі, і коли ви мені розповіли, що ця серія почалася в Китаї, моя картина уявлень про те, що ви робите, прояснилася. Адже на Сході тема сексу не була під забороною. Виходить, що ви переступили межу, чи для вас, для вашого кола така відвертість є нормою?

Це якось поступово сталося. Я усвідомлював, що те, що я роблю, може епатувати. Мої роботи живуть і розвиваються в соцмережах. Кілька разів на них надходили скарги в Facebook. Я отримував повідомлення, що соцмережа розбереться. Думаю, «забанили» б, якби я виставляв настільки ж відверте фото.

 

 

І не забанили? Фантастика.

Це ж мистецтво, тим більше не фото, а живопис, графіка. Інше питання, де межі допустимого, що саме варто чи не варто показувати. Не бачу в темі сексу нічого поганого. Вона, звісно, часто зустрічається в моїх роботах, але це не головне, не з цим я працюю.

 

Душа висловлює себе тілесно...

Дорослішання, самоіронія, агресія, любов, романтика. Просто пакет емоцій. Для цієї виставки я обрав ці роботи, щоб поговорити про пристрасті, про секс, агресію, про те, звідки в нас з’являється темна сторона.

 

У мистецтві і у художника, через якого мистецтво висловлює себе, є аполлонічне і діонісійське начало, досконале і темна стихія. Скажімо так, ви намагаєтеся за допомогою аполлонічного протистояти діонісійському.

Не протистояти, а хоча б зрозуміти. Протистояти немає сенсу. Це бій без мети. Розібратися із собою − ось те, що мені цікаво.

 

Євген Якшин