Куратор Олександр Соловйов у якості передмови до проекту «Незалежні» розмірковує про власне бачення історії українського сучасного мистецтва, підсумовує здобутки поколінь та наскрізні складові експозиції проекту в інтерв’ю Дарині Жолдак.

— Які сподівання покладалися на проект «Незалежні», як і для чого він створювався?

— Цього року Україна святкує 20-річчя своєї незалежності. І хоча це типово радянська традиція — влаштовувати апологетичні «датські» виставки (виставки до політичних дат), у нашому випадку — це природний і щирий художній відгук, ніяк не пов’язаний із пафосом возвеличування. Насправді концепція проекту є дуже простою та буквально вкладається у слоган «нове мистецтво нової країни». І, як завжди, складнощі в деталях та у власне наповненні — а саме в історичному змісті, який насправді поки що не став цілком історичним, а радше ближчим до літературного грифу «20 років потому».

Тобто у нас виникла нагальна потреба показати сучасне українське мистецтво у форматі великого виставкового проекту, вдаючися до клерикальної аналогії — як «помісне» явище. Цілісне, самодостатнє, незалежне, але сповнене суперечностей, відкрите до найрізноманітніших впливів, яких не уникнути в нашому глобальному світі. З одного боку, період незалежності хронологічно цілком збігається з іще молодим за віком новим українським мистецтвом. З іншого, варто розуміти, що 1991 рік, рік проголошення незалежності України, — це, як у геології, «реперна позначка». Однак говорити про моментальні та кардинальні зміни характеру українського сучасного мистецтва було б вочевидь завчасно. Навіть після того, як українське сучасне мистецтво заявило про себе як про яскравий та самобутній феномен іще з часів перебудови та здобуло визнання в єдиному культурному просторі СРСР як нова «південна хвиля», чи «південна альтернатива» (перш за все, в московському концептуалізму), — і в самостійних, автономних умовах продовжувало розвиватися за інерцією попереднього періоду. І лише за декілька років незалежне відчуття українських художників, чи то пак, здобуття нової ідентичності, набуло незворотного характеру.

— Враховуючи це, наскільки проблемною була можливість всеохоплюючого погляду — історичного та об’єктивного?

— Час від часу важливо створювати подібні великі проекти. Однак важко визначити жанр виставки, експозиції, де має існувати правильний, єдиний, беззаперечний варіант історії, яка насправді формувалася на очах. Існує історія мистецтва — цивілізацій, країни, регіону, — яку ніхто не буде піддавати сумніву чи переглядати. Навіть у класичні епохи у творах найрізноманітніших дослідників проглядався свій власний, персональний погляд на речі. І знову ж таки, в радянські часи поряд із історією ВКП(б) була сформована і «єдина версія» в мистецтвознавстві. Це було частиною ідеології, а коли все це зникло — з’явилося багато історій. Узагалі, справжню історію можна написати лише після того, як спливе чимало часу.

«Незалежні» — це кураторський проект, кураторський погляд, і, певна річ, він не позбавлений суб’єктивності. Однак ця суб’єктивність компенсується намаганням якомога повніше презентувати картину сучасного українського мистецтва. Певна річ, що це ситуативний зріз, — зрозуміло, що більшість робіт просто технічно неможливо повторити. Багато творів потрапили в недосяжні приватні колекції, в тому числі й закордонні, доля безлічі робіт і досі залишається невідомою. Деякі історії, акції залишилися у формі усного переказу, щось — у письмовій мистецтвознавчій аналітиці. І ще є важливий момент. Протягом 20 років з’являлися художники, які могли зробити один сильний проект, чи одну-дві сильні роботи, але так і залишилися художниками однієї-двох робіт, одного проекту. Мені досить часто доводилося робити етапні виставки. Аналізуючи їх, розумію, що є ядро, яке таким і залишається, однак деякі імена вже відходять на другий план, деякі речі вже бачаться по-іншому, щось не витримало перевірки часом і т. п. І тому це мається на увазі, однак залишається поза дужками. Проект не має за мету всеосяжного охоплення українського сучасного мистецтва.

— До того ж, актуальним залишається питання так і не здійсненої музеєфікації

— Під час підготовки проекту ми продивилися велику кількість архівних матеріалів, і не могли позбутися відчуття, що ідеальною формою проекту була б віртуальна, із використанням сучасних медійних можливостей. Це буде ближче до версії «історії мистецтва». Головна суперечність, яку ми бачимо сьогодні, – це як у час гіперінформативності, перенасиченості віртуальними образами забезпечити живий контакт із мистецтвом. Перевага великого живого проекту в тому, що можна на власні очі побачити історичний зріз, загальну картину розвитку, відчути це все у реальному просторі. Як куратор, який випробував за цей час найрізноманітніші експозиційні моделі та підходи, чітко розумію, що суть проекту не в зовнішніх конструкціях, а у власне творі мистецтва. Кожен твір є самодостатнім та цінним. У проекті «Незалежні» відсутні випадкові роботи, кожен експонат може слугувати певним контрапунктом, контекстуально створювати антитезу, даючи щоразу новий поштовх до роздумів, питань, колізій. У тому числі й поставити запитання — чи є доречною та чи інша робота в просторі майбутнього музею. У проекті є ще один консолідуючий «музейний» момент — ми, як ніколи раніше, вражені співпрацею з фондами, приватними колекціонерами, галереями, що в просторі майбутнього музею неабияк допомогли скласти найбільш представницьку картину.

— Чи можна вважати проект «Незалежні» презентативним? Чи буде прочитуватися контекст, у якому склалося українське мистецтво, для іноземного глядача?

— Безумовно, є певні універсальні коди, які цьому сприяють. Для прикладу, одна з найбільш вдалих виставок сучасного українського мистецтва — проект «Якщо/Если/If. Українське мистецтво на зламі» кураторки Катерини Дьоготь у Пермі, що презентує, перш за все, для російської аудиторії погляд іззовні. Він виявився дуже цікавим, однак недостатньо багатовимірним. А в нашому випадку, проект створювався ізсередини, тому більше уваги надано деталям, нюансам, речам, які неможливо оцінити однозначно. Нам важливо було вибудувати внутрішню драматургію на нюансах, визначити для глядача багатовекторний маршрут руху.

— За яким принципом будується експозиція «Незалежних»?

— За невеликий проміжок часу — лише 20 років — українське мистецтво все-таки встигло пережити декілька періодів, які відрізняються один від одного. Але акцент на цьому не ставитиметься. В експозиції відсутній лінійний, чи хронологічний підхід, що виокремлює ці внутрішні етапи. Проект складається з кількох смислових розділів, яким властиві наскрізні особливості українського сучасного мистецтва у пошуках нової візуальної мови, ідентичності та проблематики.

— Якщо говорити детальніше, — які саме особливості українського сучасного мистецтва покладені в основу смислових розділів експозиції?

— Визначальним є питання ідентичності, яке раніше ніколи не було таким загостреним. Але це тонкі матерії, на рівні світовідчуття художника, генетичної пам’яті — так у нас з’явився розділ, який допомагає зрозуміти погляд художника на переосмислення, переінакшування історії, на історію як міф, що взагалі завжди властиве мистецтву.

Другий просторовий розділ — РЕАЛЬНІСТЬ VS ФАНТАЗМ. Одна з особливостей сучасної української образної поетики, коли реальність є певним фантомом і завжди відображається з підтекстом. Ідеться про «візуалізацію фантазматичного тла», коли разом із підкреслено об’єктивним баченням матеріальної дійсності водночас загострюється відчуття ірреальності, примарності того, що відбувається, наближення до метафізичної загадки. В аналогічній течії «постмедійного реалізму» розвивається, зокрема, і сучасний український живопис, авторами якого здебільшого є художники, що починали наприкінці 80-х та в 90-ті роки.

Окремий блок можна згрупувати навколо ДІАЛОГУ З ЕКРАНОМ, де помітним є вплив нових медійних засобів на традиційне образне мислення художників, що знаходить відображення у великій кількості відео- та фоторобіт і власне у живописній картині.

Одним із критеріїв відбору та ключових завдань проекту було питання: яким чином та чи інша робота передає відчуття часу, наскільки відображає бурхливе і конфліктне життя країни, що досі перебуває в стані «перманентного перехідного періоду»? Тому в блоці СОЦІАЛЬНИЙ РЕАГЕНТ відображені рефлексії авторів на соціальні та політичні реалії, що їх хвилюють. Це раніше художник міг дозволити собі жити у вежі зі слонової кістки чи працювати «у стіл», але сьогодні він не може відокремитися від соціуму, не відображати його, хай навіть у дистанційованій формі.

Нарешті, ще один візуальний ряд, об’єднаний у зону ТІЛЕСНІСТЬ. Це явище отримало назву «нового антропологічного зсуву». Йдеться також і про тілесність, виведену новими технологіями за межі попередніх уявлень про це поняття.

Однак варто обумовити, що, виокремлюючи певні блоки, ми повинні розуміти всю їхню умовність, оскільки мистецтво не витримує жодних обмежень чи приписів — інакше воно потрапить у «прокрустове ложе». Усе перетікає, взаємодоповнюється — це така собі суцільна дифузія.

— Чи можна говорити, що ця «пластичність» і є особливістю саме українського сучасного мистецтва, мистецтва країни, яка завжди перебувала на перетині культур, впливів, геополітичних змін і у відсутності закріплених станів, — одним із проявів ідентичності?

— Так, мімікрія — це його розпізнавальна риса. Тому ідентичність для українського художника сьогодні, про це вже говорилося вище, не є метафізичною величиною — вона у постійному процесі становлення, зміни, транзитності, її неможливо окреслити двома-трьома визначеннями.

— Так чи інакше, проект «Незалежні» все-таки підводить певну межу, вимальовує певний підсумок двадцятиліття?

— Ні, це не підсумок, це швидше спроба показати динаміку, симптоми, відслідкувати певні зниклі тенденції або передбачити ті, що визрівають. Згадати, наприклад, такі яскраві явища, як «Паризька комуна» або «Живописний заповідник», презентувати характерні роботи цих груп. Із цієї точки зору цікаве й розкриття такої антиномії: ненаративна тенденція, а поруч — зона фігуративного живопису, пов’язаного саме з трансавангардним мейнстрімом того часу. Або конфліктність, або, знову ж таки, перетікання, взаємодоповнення. Чи взяти, наприклад, ситуацію «зіткнення» поколінь…

— Говорячи про покоління, на що орієнтувалися ті, хто прийшов наприкінці 80-х — на початку 90-х?

— Покоління, яке ввійшло за кілька років до розпаду Союзу, вже з упевненістю можна сказати, було першою генерацією українського мистецтва «нової ери». Воно залишиться в історії під кодом трансавангардного бароко, або «нової хвилі». Це покоління було аполітичним, воно стомилося від ідеології та шукало виходу в бік абстрагованого метаміфу. Факт, але в Києві акціонізм не прижився; до цього були більш схильними Львів, Харків (чого лише варта школа соціальної фотографії), Одеса (невипадково багато хто з одеситів успішно реалізував себе в цій ролі вже у… Москві, органічно долучившись до кола московських концептуалістів). У Києві головував живопис — вітальний, чуттєвий, експресивний… Він, хоч і наряджався в тогу класичної картини, за суттю своєю був постмодерністським — цитатним, деконструктивним, симулятивним. Відмова від живопису на початку 90-х стала глобальною тенденцією. І для українців перехід від площини до об’єму був достатньо хворобливим, вони наступали на горло власній живописній пісні, і для того, аби відповідати часові, переходили до нових для себе практик: розпочали знімати відео, створювати просторові інсталяції, об’єкти, робити серії фотографій, із більшим чи меншим успіхом відзначившись у багатьох цих сферах…

Але вже ближче до Міленіуму стала гостро відчутною проблема — хто наступний? І знову на соціальному, політичному зламі, в апогеї «помаранчевих» потрясінь, у середині 2000-х, з’явилося довгоочікуване нове покоління.

— А чим покоління 2000-х відрізняється від попередників?

— Ті речі, які нещодавно здавалися навічно недоторканними, пріоритетними, — аполітичність, тяжіння до чистих сутностей мистецтва тощо, для покоління 2000-х миттєво втратили силу. З’явилися художники чи їх групи, які радикально змінили вектори й почали відкрито відмежовуватися від своїх попередників, котрі набили руку в тлумаченні мистецтва як твору. Їхній сильний бік — у мистецтві, пов’язаному, насамперед, із соціальним, політичним жестом, що, власне, цілковито вкладається в низку глобальних переваг. Але тут у нас є своя особливість: скажімо, групи Р.Е.П. і SOSка, які стали відомими не лише в Україні, — це все-таки представники художньої культури, тому їхні соціальні акції та перформанси візуально цікаві, насичені, напружені.

Але існує ще один вагомий момент, випукло окреслений у проекті.  У «Незалежних» бере участь велика кількість зовсім молодих художників. І хто знає, можливо через п’ять-десять років саме вони визначатимуть обличчя українського мистецтва. Не виключено, що саме їм судилося відхилити завісу в майбутнє…