Своєю домівкою англієць Девід Елліотт вважає Манчестер, але фактично є громадянином світу: кожен тиждень куратора заповнений безліччю перельотів та насиченою співпрацею з різними художніми інституціями. У послужному списку Девіда двадцятирічне керівництво Музеєм сучасного мистецтва в Оксфорді, пост директора в Moderna Museet (Стокгольм) і Mori Art Museum (Токіо), кураторство 17-ї Сіднейської бієнале сучасного мистецтва та інших проектів.

У Києві Девід узявся за нелегке та дуже відповідальне завдання — курувати Першу Київську бієнале сучасного мистецтва ARSENALE 2012.

 

Девід Елліотт. Фото: Максим Білоусов

Стаття з ART UKRAINE № 3(28) травень-червень 2012. Рубрика ПЕРШИЙ ПЛАН

Ася Баздирєва Відповідно до концепції бієнале, основний проект складається з чотирьох частин, які представляють чотири основні ідеї. Що спонукало вас організувати його саме таким чином?  

Девід Елліотт Ці центральні ідеї — я їх називаю магістральними — мають слугувати відправною точкою для роздумів про виставку, про те, як вона пов'язана зі світом в цілому й Україною зокрема. Виставка вибудовується навколо певної матриці, основою якої є назва виставки «Найкращі часи, найгірші часи. Відродження та апокаліпсис в сучасному мистецтві». А ідеї, до яких апелює назва, мають історичну, естетичну та філософську вагу. І я просто заповнюю розроблену матрицю. Для мене зазначені ідеї не є вузькими категоріями, що розділяють експозицію на чіткі секції, — ви можете знайти ці ідеї в усій виставці. 

 

— В кураторському слові ви говорите, що одна з цілей виставки — показати, як «сучасне мистецтво і естетика використовують минуле, щоб уявити майбутнє». Розкажіть, будь ласка, про це більше, акцентуючи на трьох поколіннях українських художників, які будуть представлені на виставці.

— Це прозвучить банально, але справа не в арт-світі. Є свого роду фантазія про те, що одне покоління є спадкоємцем іншого. І що кожне покоління замінює або навіть перемагає попереднє. Це дійсно модерністська фантазія. Ідея прогресу — це зовсім смішно. Але це та ідея, з якою я виріс і якою все ще живиться арт-ринок. Те, що я роблю, ґрунтується на дуже простій тезі, яку ми дійсно бачимо в людських життях і творчості. Минуле — це в'язниця. Але саме на минуле люди часто покладаються, дивлячись у теперішнє, — і це заважає дивитися на майбутнє відкрито. Але минуле також може бути фундаментом, якщо у вас є критичні та творчі стосунки з ним або ви вчитеся у нього. Бо ви можете вчитися. Ніхто не є tabula rasa, жоден, навіть дитина. Тому йдеться про те, як подолати своє минуле. 

 

— Переосмислення минулого — одна з наскрізних тем головного проекту, навіть назва «Найкращі часи, найгірші часи...» є посиланням на минуле. Що ж можна сказати про майбутнє? Зовсім недавно ми з вами говорили про те, що старі моделі суспільства більше не працюють...

— Гадаю, ми переживаємо дуже важливий період не тільки європейської, а й світової історії. Що ми бачимо зараз — величезний перерозподіл влади у світі. У XVIII столітті в Європі відбулися філософська, технічна революції, демографічна та промислова революції. Внаслідок всього цього американські колонії стали незалежними. Це була перша революційна боротьба за права людини. Ідея прав людини має свої добрі боки і погані боки. Взяти цю ідею в абстрактній формі — чудово. Але люди в уряді часто використовують її як зброю. У XVIII столітті існували три великі осередки влади: Захід (Британська імперія, Франція, частково Нідерланди та Іспанія); Османська імперія, поширена в усій Центральній Азії, на Близькому Сходу й у Північній Африці, та Китайська імперія. І в XVIII столітті вони не модернізувалися. Ймовірно, не відчували необхідності або не хотіли. Вони втратили свою владу. Економічно та ще в багатьох сенсах їх перегнали Америка та інші країни. Зараз ми бачимо, що країни Атлантичного регіону стають все менш потужними і менш важливими у світі, в порівнянні з тим, наскільки потужними вони були протягом останніх двохсот п'ятдесяти років. Китай сьогодні є впливовішим, навіть Туреччина трохи прокинулася, Індія виходить зі свого колоніального і постколоніального мороку.

Головна проблема в тому, що світова політика заснована на моделі XVIII століття. Політиків обирають на короткий термін, і вони брешуть людям, щоб виграти наступний раунд виборів, а не спільно визначати проблеми, які накопичилися не за кілька років, а за десять, двадцять чи тридцять. Така ситуація має бути виправлена. Вважаю, нині у нас є тільки купа клоунів: деякі клоуни ліпші, ніж інші, — але це позерство, що не має нічого спільного з реальними проблемами.

 

— Все вищесказане стосується ідеї апокаліпсису?

— Апокаліпсис в лапках. Я вважаю, іноді потрібно бути готовим знищити старе, щоб створити нове. Я не говорю про людські життя, тут я маю на увазі інституції, яким ми звикли довіряти.

 

— З цієї точки зору проект здається дуже оптимістичним...

— У вас є два варіанти: ви можете бути оптимістом або ви можете бути песимістом і циніком. І якщо ви збираєтеся стати художником, ви дійсно маєте бути оптимістично налаштованим, бо інакше ви себе заженете в такі неприємності!.. Бути художником дійсно не так просто.

 

— Коли ви тільки почали свою роботу тут, у вас вже були деякі уявлення про нашу країну і про те, як представити Україну світові, а світ — Україні. Але протягом останніх декількох місяців ви, напевно, набагато глибше занурилися до локального контексту — політичного, культурного, наприклад. Чи з'явилися у вас нові питання і теми для роздумів?

— У певному сенсі так. Але я не хочу займати позицію куратора, який робить національну бієнале і коментує безпосередньо національний політичний контекст. Гадаю, це не зовсім доречно. За інших обставин я був би щасливий зробити такий коментар як незалежний куратор. Я б сказав, я бачу в Україні кілька конкретних проблем, але вони такі самі, як, наприклад, в Узбекистані, Казахстані або навіть в Росії. Йдеться про проблеми, що виникають під час створення нової країни. Я працюю також у новій, поки швидше автономної області, ніж країні, — в Гонконзі. Фактично вона існує з 1996 року. Там запанувала величезна плутанина: хто вони, які вони, що вони собою представляють.

 

— Ви маєте величезний міжнародний досвід роботи з різними культурними контекстами. Чи бачите ви відмінності між тим, як важливість роботи митця визнається в Азії, Західній Європі та Україні?

— Історично — так, є відмінності. Але навколо цього питання існує багато дискурсів, які зумовлені різними культурними та естетичними традиціями. Однак, хоч би там що собі думають націоналісти, ніхто не народжується зі знанням власної мови та культури — їх треба вивчити. І якщо ти можеш вивчити один набір цінностей, то можеш вивчити також інший, а потім порівнювати спільності та відмінності. З точки зору естетики «мови» можуть відрізнятися, проте цінності, що їх виражають художники, дуже подібні. І лише хороші митці, які здатні усвідомити та виразити їх, незалежно від того, де живуть, завжди будуть високо оцінені.

 

— Які подальші амбіції людини, яка домоглася всесвітнього визнання і реалізувала себе в житті? Що б ви хотіли робити в майбутньому?

— Я хотів би відкрити ще одну мистецьку інституцію.

 

— Де?

— Я не знаю, подивимося. Гонконг — один з можливих варіантів. Інший шлях — зробити більше великих виставок. 

 

 

Ася Баздирєва