Один із засновників європейського стріт-арту, легендарний «спреєр із Цюріха» відповів на запитання представника ART UKRAINE в Німеччині Олени САДИКОВОЇ.

Гаральда Негелі в середовищі людей, що цікавляться стріт-артом, знають усі. Художник, який отримав класичну академічну освіту в престижних арт-школах Швейцарії та Франції, розпочав малювати на вулицях Цюріха в 1977-му.

Консервативні швейцарці сприйняли в багнети таке вторгнення в міське середовище, і вже  1979-го «цюріхський спреєр» був засуджений до 9 місяців тюремного ув’язнення. Йому вдалося затаїтися в Німеччині, де він познайомився з Йозефом Бойсом та іншими представниками німецького актуального мистецтва. Бойс навіть був присутній на одному із судових засідань у справі Негелі, захищаючи художника від звинувачень у вандалізмі. Після серії арештів під час спроби перетину кордону з Німеччиною Негелі зрештою здався владі Швейцарії й відсидів у в’язниці призначений строк. Після виходу з в’язниці художник став більше займатися малюнком і менше з’являтися на вулиці. Проте дотепер час від часу його графіті порушують спокій швейцарських і німецьких охоронців порядку.

Ставлення до знаменитого вуличного художника в арт-середовищі суперечливе. З одного боку, сьогодні він один із найавторитетніших європейських художників. З іншого  — для багатьох представників молодої стріт-сцени те, що робить Негелі, незрозуміле, а деякі з них навіть не визнають за ветераном статусу графітиста — мовляв, занадто вже його роботи несхожі на канонізовані нині зразки цього жанру. Але «дідусь європейського стріт-арту» на всі докори дивиться зверхньо. І має право — у свої 71 він зробив тисячі настінних і станкових малюнків, він сповнений сил, енергії та інтересу до життя.

Негелі — типовий швейцарець: спокійний, розважливий, говорить тихо, вдумливо, прекрасно розповідає про свою творчість, жартує, іронізує. Однак ніколи не втрачає контролю над собою. У майстерні художника — зразковий порядок. Роботи розсортовані тематично й хронологічно. Час, хронологія взагалі мають для художника особливе значення — це важлива тема його творчості.

Але в Негелі є й інший бік: на зміну спокійному громадянинові приходить повстанець, революціонер (і це відбувається раптово!). Його очі починають блищати, всі навколо сміються й знову ловлять кожне його слово. Сила Негелі — від упевненості в тому, що він робить. Це навіть не впевненість: він підкоряється тому, що повстає в ньому й змушує йти на вулицю та «звертатися до стіни».

Також раптово відбувається й зворотна зміна: акцію завершено, перед нами знову вдумлива, спокійна людина, яка цитує великих поетів і мислителів. Але головне — він знову знаходить спокій, потрібний йому для того, щоб малювати «просторові хмари» (друга більша частина його творчості  — це кропіткі малюнки, що вимагають величезного часу й концентрації).

«Просторові хмари» і графіті — це протилежності, які, однак, втілюють у Негелі ту саму ідею: вихід енергії. Енергія, що в графіті викидається й фіксується спонтанно, в малюнках виникає, живе й розвивається крапка за крапкою, хрестик за хрестиком — повільно, але постійно.

Зараз Негелі вже за сімдесят і він обрав 500 «хмар», над якими працюватиме до кінця. Також продовжує займатися графіті, незважаючи на те, що його малюнки в Цюріху чи Дюссельдорфі практично миттєво знищуються владою. Більше того, швейцарська та німецька поліція продовжують переслідувати художника, порушувати проти нього справи, обкладати штрафами, що сягають десятків тисяч євро.

Кияни вперше зможуть побачити роботи Негелі вже в листопаді, на виставці в рамках ярмарку сучасного мистецтва «Арт-Київ contemporary», а поки що один із зачинателів європейського стріт-арту відповідає на запитання ART UKRAINE.

 

 

— Чому Ви займаєтеся графіті?

— Висловлюючись точно й коротко, графіті — складова частина моєї особистості. Мова графіті найкраще виявляє мій бунтівний, повстанський дух, мою потребу у свободі художнього самовираження, мій громадянський спротив тиску застійного капіталістичного суспільства. Як особистість і як художник, я боровся й продовжую боротися за свободу в суспільстві, перший закон якого — недоторканність приватної власності.

У 70-х я починав із напилювання на стіни гасел, звичайно ж, політичних, але швидко зрозумів, що це — не мій шлях. Кожен повинен знайти себе, тому для моєї боротьби я використовую власні засоби, засоби художника. У такий  спосіб на стінах будинків почали з’являтися мої малюнки. Можна сказати, що моя бунтівна натура вихлюпнула мою творчу енергію на вулицю. Мої фігури з’являлися, щоб жити поруч із людьми. Вони стали поетичними бомбами швидкої або вповільненої дії (залежно від того, чи були вони на видноті, чи, навпаки, добре сховані від очей), які я розкидав усюди, де перебував. Войовнича духовність — це парадокс, у якому я існую. Відкритий прояв вільної духовності — це в капіталістичному суспільстві завжди провокація.

 

— Широко відомий судовий процес над Вами, на який спеціально приїхали Ваші захисники Йозеф Бойс і Генріх Белль, та й узагалі Вас неодноразово притягали до відповідальності за вуличні малюнки. Чого навчила Вас боротьба за право бути вуличним художником?

— Перманентна боротьба навчила мене не здаватися, якщо впевнений у власній правоті. Проте найважливішим стало розуміння, що дія, вчинок  є ключем до будь-яких розв’язків. Не можна сидіти, склавши руки, якщо знаєш, що і як потрібно робити.

Тоді, у 80-х, захист Йозефа Бойса чи навіть Віллі Брандта не міг змінити нічого. Звичайно, солідарність культурних верств суспільства й підтримка друзів були дуже важливі. Але в держави не було іншого виходу, крім судового переслідування: вуличне мистецтво як таке, й моє, зокрема, ставило під сумнів самі підвалини капіталістичного суспільства. Держава змушена була реагувати. Мій випадок зробили прецедентом. Тодішній вирок, однак, був для нас рівноцінним оголошенню державою власного банкрутства. Він не похитнув, а лише зміцнив упевненість у правильності шляху. І за всі наступні роки я жодного разу в цьому не засумнівався: лише вчинком можна домогтися свободи.

 

— Як Ви ставитеся до молодих графітистів, адже стиль Ваших робіт істотно відрізняється від того, що роблять юні стріт-артисти?..

— Інші часи, інші спреєри... Я не беруся розглядати творчість нового покоління. Скажу тільки, що сьогодні, як і завжди, мені бридке ставлення до мистецтва як до розваги, реклами тощо. Сьогодні забагато робіт, у яких немає змісту — лише бажання догодити пересиченому смакові споживача: здивувати, налякати, прикрасити.

Цей вплив прийшов, як мені здається, з Америки, де джерелами жанру були реклама та самореклама. Тому роботи американського стріт-арту від початку були такими перевантаженими: величезні розміри, надмір форм і барв, за якими здебільшого нічого не стояло. Звичайно ж, знайдеться достатньо протилежних прикладів. Не люблю узагальнювати. Проте наш європейський напрям вуличного мистецтва, з його шуканням ідеї, духовності, з його прихованим гумором, мені більше до душі.

— Чи робите Ви графіті зараз?

— Звичайно! Як я вже сказав, графіті — це одна з форм мого існування, внутрішня потреба войовничого прояву моєї натури. Медитативна врівноваженість, властива моїй роботі в майстерні, приводить в один прекрасний момент до вибуху енергії, що викидає мене на вулицю.

 

— Як Ви ставитеся до інституціалізації стріт-арту, тобто виставляння вуличного мистецтва у галереях нарівні зі станковими творами й речами, створеними спеціально для галерейного контексту?

— Сьогодні все продається й стилізується під мистецтво. Комерція роз’їдає. Це дуже складна тема: до якої межі та у якій формі вуличний художник, та й художник узагалі, може співпрацювати з інституціями (музеями, галереями тощо).

 

— Які стилі мистецтва вплинули на Ваші графіті? У них відчувається вплив малюнків Пікассо, сюрреалістів...

— Наскельні малюнки та печерний живопис донині не втратили для мене свого зачарування. На початку 70-х я з інтересом спостерігав за діями французького стріт-артиста Жерара Злотикамієна (Gerard Zlotykamien). А взагалі я завжди йшов власним шляхом, не звертаючи й не розмінюючись. Мабуть, тому мене хоч і не дуже люблять, але поважають.

 

— Який Ваш заповіт молодому поколінню стріт-художників? Як зберегти свіжість висловлювання у світі, де графіті стрімко перетворюється в поп-мейнстрім та апропріюється «офіційною культурою»?

— Потрібно вчитися протистояти спокусам, звідки б вони не надходили. Молоде покоління легко дозволяє себе відвернути, легко піддається зачаруванню швидкоплинним, тоді як кожен має прагнути знайти самого себе. А для цього потрібно змінити напрямок погляду: дивитися не врізнобіч, а в глибину власної душі, власного я.

Поступово відкриються очі й прийде розуміння справжнього призначення. Для художника це потрібно, без цього його мистецтво не зможе вижити.

 

— Чому Ви перейшли з настінних малюнків до робіт на папері?

— Ну, я ж, у першу чергу, малювальник, тому використовую будь-який матеріал: папір, полотно, дерево, стіну та ін. Скоріше, тут можна говорити не про матеріал, із яким я працюю, а про сам творчий процес, у якому знаходять прояв протилежні полюси моєї натури. У такий спосіб реалізую дві властиві мені іпостасі, дві сторони мого художнього «Я» — духовну м’якість та агресивну бунтівливість духу. Майстерня і вулиця — це їхнє реальне, живе втілення. У майстерні моє мистецтво — результат медитативного процесу. Воно інтелектуальне й урівноважене. Мої «просторові хмари»  — це безмежні хроніки часу й простору. Робота над ними  — нескінченний процес удосконалення, пошук рівноваги, гармонії. Її завершенням стане моя смерть.

Але я не можу жити лише інтелектуальним життям: моя бунтівна натура вимагає в одну прекрасну мить блискавичного виходу енергії (Сміється). Тоді я виходжу на вулицю й роблю те, що мушу робити. З моментальним результатом. І не важливо, що більшість робіт знищується. Головне — факт їхнього створення. Я не можу інакше!

 

— Чим Ви працюєте? Балонами? Усі Ваші роботи — монохромні. Вам не цікаво працювати з кольорами?

— Я працюю балончиками, чорною фарбою. Фарби, кольори цікавлять мене, але я не маю в них потреби. Моя робота — це лінія, що створює форми. І я надаю глядачеві право бачити їх кольоровими чи чорно-білими. Вся суть у сприйнятті.

 

— Що Ви хотіли (й хочете) сказати місту своїми роботами?

— Те, що належить сказати. Мої фігури — невіддільна частина міста, району, вулиці. Вони органічно вливаються в структуру довколишнього світу. Але не прикрашають, а, скоріше, підкреслюють особливості й закономірності. Вони вступають у контакт із перехожими. Несуть у собі енергію та рух. У цьому полягає суть і сенс моїх робіт. Вони — не самі по собі, а частина того, що їх оточує. Роблять видимим те, що часто приховане від очей. Потворне залишається потворним, прекрасне — прекрасним. Жодного камуфляжу.

 

— Яка Ваша політична позиція? І взагалі, чи має мистецтво бути політичним?

— Справжнє мистецтво політичне в кожному його прояві. Водночас є різні способи виражати свою позицію

(у демократичних системах капіталізму приховані певні можливості, які не можна заперечувати). Але, повторюю, кожен художник працює по-своєму, обирає власний шлях. Мій шлях — радикальний. Я не шукаю конфліктів, але завжди до них готовий. Я беру силою потрібну мені свободу, повстаючи при цьому проти основного закону капіталізму  — недоторканності приватної власності. У цьому полягає політичний момент мого мистецтва. Для багатьох тисяч людей, які з тих чи інших причин не можуть вийти за рамки, що їх обмежують, мій приклад надзвичайно важливий. Вони бачать у мені символ свободи, що досягається власним рішенням і вчинком.

Звичайно ж, я розумію й не заперечую історичного й загальноосвітнього значення музеїв, галерей та інших інституцій. Але все-таки мистецтво не повинне бути виселене до цих «культурних резервацій», де багато робіт втрачають своє первісне призначення, від чого часом зникає безпосередність їхнього впливу та сприйняття. Це один зі способів зробити мистецтво безпечним: викинуті з контексту, навіть дуже сильні «вуличні» роботи втрачають свою вбивчу силу й стають нешкідливими. Це надзвичайно рафінована стратегія поводження з мистецтвом капіталістичного суспільства. І доки я живий і можу рухатися, я боротимуся проти цього.