Коли в редакції ART UKRAINE пролунала звістка про те, що Карім Рашид в Києві та збирається оглянути Мистецький Арсенал, звичайний день перетворився на тотальну метушню, що нагадувала передвесільні клопоти. Усі бажали побачити Його – генія промислового дизайну.

Відшукати Каріма у величезному просторі Арсеналу було нескладно, адже його яскраве вбрання миттєво кидається в очі: рожева сорочка, фіолетові светр, штани, шкарпетки та взуття. Так, Карім Рашид проголошує яскраві кольори, натхнення у житті та безмежність можливостей. Його життєвої енергії вистачає на те, щоб без утоми створювати чарівні речі та надихати сотні людей.

Карім Рашид. Фото: Максим Білоусов 

Стаття з ART UKRAINE № 6-1(25-26) грудень 2011 - лютий 2012. Рубрика ІНТЕРВ'Ю

Ася Баздирєва Не знаю, чи встигли ви помітити, як багато в Києві людей, що прагнуть змінити світ. Оскільки з обкладинки своєї першої книги-маніфесту ви заявили: «Я бажаю змінити світ», — вкажіть, будь ласка, які інструменти для цього необхідні сьогодні?

Карім Рашид Для того щоб змінити світ, необхідно робити зміни зсередини. Незалежно від того, в якій галузі індустрії ти працюєш та яку позицію обіймаєш, – ти не можеш більше бути ззовні, залишатися анархістом. Зміни необхідні зсередини системи. Завжди. Якщо б я завтра захотів, наприклад, зробити цілій світ екологічним, я б викинув цю пластикову пляшку, з якої зараз п’ю, та зупинив би виробництво. Замість того, щоб просто скаржитися.

 

 

— Тому ви змінюєте світ настільки, наскільки дозволяє вам ваша справа...

— Так. Але дозвольте мені додати: мені здається, склалося невірне розуміння того, як здійснюються зміни. Вони не робляться колективно, найбільші зміни створює окрема людина. 

 

— У цілому світі чи навколо себе? Хтось сказав, що одна людина не може змінити світ...

— Ні, це неправда. Двоє чоловіків із Естонії винайшли Skype і змінили світ. 

 

— Чи вірите ви в те, що мистецтво змінить світ?

— Ні. Ні, бо мистецтво падає назад, тоді як світ прямує вперед. Я показую мистецтво в галереях по всьому світу. Проте я також дуже критичний щодо мистецтва. Проблема в тому, що мистецтво не вхоплює час, в якому ми живемо, не залишається з ним. Воно й донині десь у XIX столітті. І на мою думку, це найбільша проблема. 

 

— Отже, нам необхідно переосмислити питання актуальності мистецтва і дивитися вперед?

— Усі ми живемо в цифрову епоху, маємо чимало гаджетів з гігабайтами інформації, різними рівнями спілкування. Ми всі насправді живемо в двох місцях: у реальному та глобальному віртуальному. Більшість митців не осмислює питання мистецтва в такому зв’язку. 

Наведу приклад. Я дуже вірю в цифровий світ, і більшість моїх робіт створені із застосуванням високих технологій. І якщо я робив би виставку у цьому просторі (у Мистецькому Арсеналі — прим. автора), воно було б ущент заповнене цифровим мистецтвом та новими медіа. В Сполучених Штатах Америки за останні 15 років було три чи чотири видання, що намагалися говорити про дигітальне мистецтво. Всі вони зникли – немає ринку, що підтримав би їх. Арт-світ сьогодні зовсім не бажає охоплювати тих, хто використовує високі технології. Більшість і до цього часу схиляється до розуміння мистецтва як певного ремесла, здатності створити щось руками. Як на мене, це навіть недотепно.

Ще один приклад. 90% товарів виробляються машиною. І ми всі взаємодіємо з виробництвом. Тут ми маємо певний переломний момент. Такі митці, як Воргол, наблизили мистецтво до фабричного виробництва, коли для створення роботи необов’язково працювати своїми руками. Джеф Кунс – також приклад. Але в цьому завжди була якась схізма. Знадобилися десятиліття для того, що почати відчувати себе більш-менш комфортно з роботою, якої не торкалася рука художника.

Це взагалі окремий філософський дискурс: оригінальне проти виробництва чогось на додачу до оригінального. Якщо я малюю картину – це оригінально. Якщо я роблю щось на комп’ютері, це з якихось причин не вважається за оригінальне. І чому? Тому що це відтворюване знову, і знову, і знову. Але cенс того, чому я роблю це на комп’ютері, є оригінальним. Те саме трапилось і з фотографією, коли вона була класифікована як вид мистецтва. Навіть зараз фотографію не дуже поважають. Цілій світ фотографів ніколи не мав такої поваги, яку має живопис. Оце і є мої претензії до мистецтва. Я критикую те, що більшість сприймає мистецтво так, наче зараз XIX століття.

 

— Чи ви сприймаєте себе як людину, яка на крок попереду?

— Ні. 

 

— Можливо, тоді ви сприймаєте суспільство як таке, що на крок позаду?

— Ось моє нахабне ствердження: я бачу багато речей сьогодні, поки більшість людей дивиться в минуле. Але я не зацікавлений у минулому. Дехто, дивлячись на речі, які я створив, каже: «О, це футуристично!» 

Добре. А що таке «футуристично»? Якщо це існує зараз – це не футуристично, це дійсність. Я взагалі не думаю, що хтось може бачити майбутнє, проте ті, хто може про нього думати, – вони просто присутні в сьогоденні.

 

— Тож необхідно відкинути ностальгію за минулим?

— Ну, не обов’язково одразу відкинути. Просто все, що ми створюємо сьогодні, має бути про теперішній час. 

 

— А як щодо критичного ставлення до сьогодення? Цифрова епоха має не тільки позитивні сторони…

— Але я бачу тільки позитивні. Наведу приклад. Коли я приходжу в спортивний зал у Нью-Йорку, мені достатньо прикласти палець до сканера, і я можу увійти, користуватися всім, що необхідно. І водночас я маю подорожувати світом із папером, на якому ставлять штампи. І кожного разу я маю показувати свій паспорт зі штампами. Це шістнадцяте століття! 

Тому я бачу позитивне в нових технологіях. Вони дозволяють нам отримувати більше досвіду, маючи менше речей. Вони дають свободу, де б ти не жив.

Звісно, свобода – це швидше стан розуму, проте подивіться навколо – сьогодні це не так. Сьогодні віртуальність дає свободу. Ті циніки, технофоби та параноїки, що бояться цифрування світу, нагадують англійського культурного діяча XIX століття Вільяма Морріса, який не вірив, що у ХХ столітті відбудеться механізація світу.

 

 

Ася Баздирєва