Шалений Микита Шаленний

Людина нам завжди цікава в своїй еволюції, що передбачає від неї певні особисті зусилля. В мистецькому середовищі безліч підтверджень, що таке трапляється нечасто – як правило, у своїй масі художники схильні до «муміфікації» знайдених прийомів, і молоді особи тут не виключення. Тим більш привабливим стає той, хто знаходиться у постійному русі, передусім інтелектуальному.  

 

Саме таким здається художник Микита Шаленний. На застиглому тлі млявих (за рідким виключенням) культурних подій та традиційних форм виставкової діяльності міста Дніпропетровська доволі нестандартно прозвучала (весною цього року) виставка-проект «Самотність» цього митця, ще донедавна нікому не відомого, а нині обговорюваного як одного з 20 номінантів на отримання премії PinchukArtCentre в конкурсі молодих українських художників. Виставка проходила в арт-центрі  «Квартира» (директор Олексій Растяпін) – одному з небагатьох місцевих осередків сучасного мистецтва Дніпропетровська. Згодом виставка Шаленного відбулась у сусідньому Запоріжжі (в галереї «Ленін»).

Родом з династії архітекторів і сам успішний архітектор Микита Шаленний два роки тому зробив остаточний свій вибір на користь живопису. У цілому, це не було для нього чимось новим, бо скільки він себе пам’ятає, стільки не припиняв працювати у царині образотворчості, випробовуючи різні підходи та техніки (акварель, пастель, олійні фарби тощо), про що свідчила ще його перша, доволі розлога, персональна виставка п’ятирічної давнини.

Я всього лише клоун, ти всього лише лялька. 2009

Задум проекту «Самотність» в його синтетичній сутності можна було охопити передусім під час вернісажу 15 квітня цього року: в залі, де були розвішені живописні картини, відбувалося дійство з музичним супроводом, авторським монологом, інсталяційними частинами експозиції, робочими матеріалами до проекту, відео-фрагментами. Глядач, як на мене, був трохи спантеличений авторським натиском: йому було запропоновано не як зазвичай «насолоджуватися приємним живописом», а проявити інтелектуальну напругу, вчитатися в авторську концепцію. Проект отримував часом інверсійні оцінки, що збільшувало увагу до нього. Напевно, причини цьому слід шукати в характері подачі авторського матеріалу. За зовнішньою простотою «рекламного стилю», гламурно-фантазійною, карнавальною «презентацією» сюжетної лінії ховались багатошарові смислові інтонації, перетасовані як в колоді карт.

На перший погляд, спрощена, доволі декоративна манера письма при досить великих розмірах полотен наче налаштовувала на легке сприйняття створених образів. Але барвиста «упаковка» цієї історії виглядала свідомим дисонансом до внутрішнього її наповнення. Свій задум автор втілив у своєрідній іронічній оболонці чи то «коміксної», чи то «голлівудської» історії, де головним персонажем виступає такий собі симулякр Роналд МакДоналд, брендовий персонаж ресторанів «МакДоналдс». Художник наче приміряв цей образ на себе, і веселий клоун Роналд розкрив свою потаємну другу натуру – викинутого на узбіччя самотнього, незахищеного у цьому житті, сумного трагікомічного одинака, що ховається за маскою щасливчика.

Face control. 2010

Цей образ у художника не випадковий. Він зародився тоді, коли Микита, працюючи на той час у Києві як архітектор – виконавець замовлень, занурився у «корпоративну культуру» з її божевільними ритмами, втратою особистої свободи, неписаними внутрішніми правилами тощо. Відчуття, що «система тебе ламає», що ти перетворюєшся у заведену машину, яка невтомно кружляє по колу, приводило його до переосмислення свого статусу і породжувало певний образ світу – блискучого, принадно-звабливого, з неоновими фарбами, проте штучного, замкненого, регламентованого середовища карнавальної круговерті, де немає місця справжнім почуттям – таким, що прориваються лише крізь грим клоуна. Для створення такого враження якнайліпше підійшов улюблений прийом художника архітектурно-перспективної та ракурсної вибудови картинного простору, а також декоративна площинність наче вирізаних кольорових плям. Пригоди Роналда МакДоналда – своєрідний прийом перенесення в уявний світ чи то кіношного драйву у стилі 1950-х, чи то мультяшного серіалу. Тому виправданими здаються кінематографічні засоби, як то крупні плани, перспективні «наїзди», погляд крізь лобове скло автомобіля тощо, які додають враження динаміки, ритму, коловороту. 

Так, людина – це машина. Найпримітивніша частина людини-машини – механічна, що вміщує любов до того, що збуджує: усіляких шоу, натовпу, комічному у брутальному сенсі. Проте усвідомлення, що ти машина, це шлях до припинення свого буття машиною (за Петром Успенським).

Кокаїн. 2010

Шаленний вирішує свій задум і дусі сучасних серіалів – у нього є сюжетна лінія (чого ми зовсім не сподіваємося побачити у сучасному українському живописі), розповідь, певна психологічність уявних персонажів. Його Роналд то заздрісно спостерігає за парочкою закоханих, то «пнеться», куди не треба, а дуже хочеться. Проте «якщо неможна, але дуже хочеться, то можна…». Як результат – відчайдушний супротив героя у сутичці із bodyguard-ами (полотно «Фейс-контроль»). Залишаються псевдо-радощі – затамувати свою самотність (полотно «День народження»), знайти своє кохання, дарма, що вона надувна лялька («Я всього лише клоун, ти всього лише лялька»). Вона – персонаж білявки та утриманки – жінки, якій легше бути лялькою, але в них все по-справжньому. Ловиш себе на думці, що на тлі розмаїття «живописних вправ» ми якось зовсім відвикли від картинності, «перспективного» простору, оповідальності, чим активно користується Микита Шаленний.

Історія ще не дописана, вона має продовження в нових полотнах серії, проте вже майорить попереду сумна її кінцівка – останній крок героя у небуття, з даху нью-йоркського хмарочосу. Але такий трагічний фінал є й звільненням, польотом, пірнанням у невідомість. Трагедія знов переходить у ранг трагікомедії.

Вечірня прогулянка. 2010

Соціальне підґрунтя задумів Микити Шаленного проглядає й в інших розпочатих ним проектах – живописних та відео. Художник балансує на грані мрії та реальності, гри та правди, вибудує образи на співставленнях убогого та претензійного, вічного та скороминущого (проект «Бидло-Ренесанс або спальні райони міста»); стадності та унікальності, шаблонності та креативності («Одна. Одинока. Сіра вівця»). Є в нього якась екстремальність – відчуттів, кольору, часо-простору, є напруження досягнення мети художником, на його думку – художником-воїном. Проте поодинокі депресивні інтонації, у цілому не властиві автору, як правило, змінюються на іронічну відстороненість, карнавальність буття. Часом здається, що йому невипадково дісталось від батьків його таке промовисте прізвище, яке він виправдовує характером свого мистецтва. 

 

Мистецтвознавець, директор «Пан-Української галереї» (м .Дніпропетровськ), член Національної спілки художників України, старший викладач кафедри філософії Дніпропетровського університету ВС Олена Годенко-Наконечна


19.10.2018

18.10.2018

17.10.2018

16.10.2018

15.10.2018

15.10.2018

12.10.2018

11.10.2018

10.10.2018

09.10.2018