ЧИТАТЬ ДАЛЬШЕ: Sic transit gloria mundi, Транстрьомере!

6 жовтня 2011 року Нобелівський комітет оголосив ім’я чергового лауреата цієї найпрестижнішої в світі премії – ним став шведський поет Тумас Транстрьомер. Написати цю статтю я задумав у той же день – почувши, що Нобеля отримав, по-перше, поет, а, по-друге, ще й поет шведський, навколо якого не було гучних скандалів, публікацій якого в Україні (навіть журнальних) – вдень з вогнем не знайдеш. Мене, щиро кажучи, тішила така масова увага до хорошого поета. Журналістська братія з несамовитою швидкістю взялася перекладати статтю про Транстрьомера з Вікіпедії – підозрюю, що не зі шведської чи навіть англійської, а таки російської. Сталося те, що й мало статися – новини банально копіпейстилися, не поповнюючись жодною новою інформацією. Буря у склянці води. Нобелівська премія! Шведський поет! Присуджено поету! Як стало відомо! Він пережив інсульт! Нобелівський лауреат з літератури – професійний музикант! Транстрьомер! І більше нічого.

Отож, 6 жовтня я про це й хотів написати – мовляв, далі скупих одноманітних новин справа не зрушиться. Ні в кого не виникне бажання писати огляди його творчості, брати в нього, його сім’ї, колег інтерв’ю, розглядати факт присудження премії поету як тренд чи заперечення тренду. Ну, гаразд, виникла вкотре ще розмова про те, що пора б дати премію і українському письменнику (перелік прізвищ цієї «дискусії» - теж прогнозований: від Костенко до Жадана). Будь-яка сенсація, як відомо, живе три дні. Ця не прожила й стільки. Словом, моя стаття мала бути передбаченням повного фіаско Транстрьомера в Україні.

Проте, щось зупиняло мене в написанні такого прогнозу – припускаю, що, перш за все, банальна лінь, а не сумніви в тому, що шведським поетом хтось у нас зацікавиться. Як би там не було, а з часу присудження минуло майже два місяці, тож саме доречно зробити деякі висновки. І вони невтішні.

Йдеться не так про літературу, як про потребу в знанні й естетичному пошуці. Йдеться не так про літературні чи – ширше – інтелігентські кола, а про суспільство. Йдеться не так про шведського поета, як про українців. Наприклад, розмови про вступ України в Євросоюз майже завжди викликають у мене іронічну посмішку. Можна, звісно, парафувати угоду з ЄС, але що це змінить? Брудну свиню не пускають за стіл, дикарів не допускають до пристойного товариства. Згоден, це достатньо жорстко звучить, але визнаймо: для того, щоб спілкуватися з кимось на рівних, треба бути в контексті, чи – висловлюючись простіше – «в тємі». Що українська інтелігенція знає про Транстрьомера? Отримав. Шведський поет. Інсульт. Старий. Нобля. Для притомної дискусії цього замало, для життя в європейському культурному контексті – катастрофічно мало.

Зрозуміло, мають бути переклади, рецензії, журнальні публікації, інтерв’ю, огляди і (!) книжки. Зрозуміти Транстрьомера і оцінити його творчість (після чого, панство, можна й про правильність рішення Нобелівського комітету подискутувати) можна в єдиний спосіб – читаючи його вірші. А їх нема. Трохи більше десятка віршів переклали на українську Лев Грицюк і Юлія Мусаковська, їх можна знайти в Інтернеті. Що ж, маємо бути вдячні й за це. Але жодне видавництво не заявило про намір видати книгу вибраних віршів Транстрьомера українською, бо справа програшна двічі: і поезію в нас майже не читають, і українською книга не потягне на комерційний успіх. Навіть суперовий, справді першорядний і масовий письменник Маріо Варґас Льоса, котрий отримав Нобеля минулого року, в Україні відзначився всього-на-всього однією книгою у досить кепському перекладі – «Витівки кепського дівчиська». Що вже в такому разі казати про перспективи поета, та ще й шведського (це зовсім не, борони Господи, інвектива в бік Швеції, а заувага щодо малої кількості перекладачів з цієї мови). Тому, друзі, нас чекають ще тільки дві згадки про чудового шведського поета Тумаса Транстрьомера – новина про те, що прочитано Нобелівську лекцію (тут можемо нахабно вимагати навіть перекладу!). Наступна новина буде вже в 2012 році, коли оголосять ім’я чергового лауреата – мовляв, премію присуджено такому-то, нагадаємо, лауреати минулих років такі-то, в тому числі Транстрьомер. І все.

Латиною існує чудовий вислів Sic transit gloria mundi, переклад її приблизно такий: «Так минає мирська (світська) слава». Цю фразу вимовляють під час інтронізації Папи Римського,  спалюючи перед ним три шматочки тканини, що має значити – все минуще, а надто влада і слава. Так і в нашому, українському, випадку. Sic transit gloria mundi, Транстрьомере! І вибач, нам справді за себе соромно.

Постскриптум: кілька віршів Тумаса Транстрьомера з порталу prostory.net.ua у перекладі Юлії Мусаковської і Лева Грицюка:

переклади Юлії Мусаковської

 

Спогади бачать мене

Червневий ранок, ще вставати рано,
але запізно, аби знов заснути.

Я мушу вийти з дому в зелень, повну
спогадів, що мене проводять поглядом.

Їх не помітно, бо вони зливаються
із фоном, бездоганні хамелеони.

Вони так близько – чую їхнє дихання,
хоча птахи співають так оглушливо.

 

Шторм 

Раптом подорожній тут зустрічає
старий великий дуб, який – мов скам’янілий лось із
кроною завширшки з милю, перед чорно-зеленою
фортецею вересневого моря. 

Північний шторм. Це в той час, коли зріють
грона горобини. Прокинешся у темряві й чуєш:
сузір’я б’ють копитами у стійлах
високо над деревами. 

 

До-мажор 

Коли він ішов по вулиці після побачення,
сніг кружляв у повітрі.
Зима прийшла,
поки вони кохалися.
Ніч світилась білим.
Від радості він ішов швидко.
Ціле місто схилялось перед ним.
Усмішки перехожих –
всі усміхалися за піднятими комірами.
Було так вільно!
І всі знаки питання оспівували присутність Бога.
Так він думав.

Музика звільнилась
і вийшла у шалений снігопад
довгими кроками.
Все було на шляху до ноти «до».
Тремтячий компас вказував на «до».
Година понад стражданнями.
Було так легко!
Всі усміхалися за піднятими комірами. 

 

Ранок і в’їзд 

Морська чайка – шкіпер сонця – скеровує політ.
Під нею – вода.
Зараз світ іще дрімає,
мов кольоровий камінь у воді.
Незрозумілі дні. Дні –
наче письмо ацтеків!

Музика. І я стою, ув’язнений
у цьому гобелені,
з піднятими руками – як фігурка
з народного мистецтва. 

 

Аллегро 

Я граю Гайдна в кінці чорного дня
і відчуваю легке тепло в руках. 

Клавіші прагнуть. М’які молоточки б’ють.
Звук – зелений, живий і тихий. 

Звук говорить, що свобода існує,
і хтось не платить імператору податків. 

Я кладу руки у свої гайднівські кишені,
як той, хто спокійно споглядає світ. 

Я підіймаю гайднівський прапор – це значить:
«Ми не здаємось. Але хочемо миру» 

Музика – це скляний будинок на схилі,
на який летить каміння, котиться каміння. 

І каміння прокочується крізь нього,
але кожна шиба залишається цілою. 

 

З гори 

Я стою на горі і дивлюсь на затоку.
Кораблі спочивають на поверхні літа.
«Ми сомнамбули. Мандрівні місяці»
Так кажуть білі вітрила. 

«Ми прокрадаємось сплячим будинком.
Ми повільно розчиняємо двері. 

Ми притуляємось до свободи»
Так кажуть білі вітрила. 

Якось я бачив, як пливли бажання світу.
Вони тримали той самий курс – єдиним флотом.
«Ми тепер розпорошені. Ніхто не йде за нами»
Так кажуть білі вітрила. 

 

Чорні листівки 

І 

Календар закінчився, майбутнє незнане.
Кабельне мугикає народну пісеньку нізвідки.
Снігопад у свинцево-тихому морі. Тіні
б’ються на пристані. 

ІІ 

У житті трапляється, що смерть приходить
і знімає мірки з людини. Ці гостини
забуваються, і життя триває. А костюм
шиється в тиші. 

 

Після чиєїсь смерті 

Одного разу стався шок,
який залишив по собі довгий, бляклий, миготливий хвіст комети.
Він прихищає нас. Він розмиває ТБ-зображення.
Назбирується холодними краплями на електродротах. 

Можна так само плентатись на лижах під зимовим сонцем
між гаїв, де торішнє листя ще висить.
Воно схоже на сторінки зі старих телефонних довідників –
імена абонентів поглинуті холодом. 

І так само приємно відчувати, що б’ється твоє серце.
Однак часто відчувається, що тінь реальніша за тіло.
Самурай виглядає дрібним
поряд зі своїм обладунком з луски дракона.

                            **

хайку в перекладі Лева Грицюка

Орхідеї. Повз

Пропливають танкери.

Місячна повня.

 

Дуби та місяць.

Світло й тихі сузір’я.

Холодне море.

 

Сонце заходить.

Наші тіні — велетні.

Скоро тінь — усе.

 

Ніч тече собі

зі сходу на захід у

темпі місяця.

 

Дві бабки, одна

із одною зчеплені,

продзижчали повз.

 

Біле сонце до

синьої гори смерті

самотньо біжить.

 

Твердині, чуже

місто, холодні сфінкси,

пусті арени.

 

 

Андрій Любка



06.02.2019

10.12.2018

07.12.2018

06.12.2018

05.12.2018

04.12.2018

03.12.2018

03.12.2018

30.11.2018