Олександр Івашина — культуролог, викладач, який пропрацював у НаУКМА понад 20 років. Для нього діяльність у сфері критики культури — це, перш за все, викладацький проект створення особливої інтелектуальної атмосфери в рамках лекцій та семінарів, атмосфери спільного пізнання, що власне і є метою будь-якого університету. Саме він для багатьох і в Києво-Могилянській академії, і поза нею є прикладом аристократично витонченої людини, інтелектуала, що не зраджує своїх принципів ані заради грошей, ані заради наукових ступенів. Людини, яка є носієм культури інтелігенції колишнього гарту і яка присвятила себе вихованню мислячої молоді.

Ілюстрація: Олександ Юдашкін

Стаття з ART UKRAINE № 3(22) травень-червень. Рубрика Інтерв'ю

— Що означає бути культурологом у наш час?

— Критик культури — це людина, яка розуміє, що є речі, які не підпадають під статус-кво (речі, про які неприємно говорити, розуміти їх, але які існують). Людина, поведінка та міркування якої відрізняються від настроїв, що домінують у суспільстві. Людина, яка не боїться висловлювати власну думку, навіть якщо ця думка суперечить моралі, політиці, та й навіть релігії (Тобто, якщо ми розуміємо, що священики — це нерідко продажні та інколи аморальні люди, ми повинні про це говорити; але не на рівні декларації, і не на рівні розслідування). Культуролог — це «Антихристиянин» Ніцше, але в сучасному варіанті: людина, здатна бачити відмінності, здатна підважувати все, що ніби само собою розуміється, вказувати на речі, в ідентичності з якими ми злиплися. Культуролог виробляє вміння проводити розрізнення, дистанціюватися, оперувати знанням тут і зараз.

 

— Ім’я Олександра Івашини часто пов’язують із темою постмодернізму. Мода на french theory, здається, прийшла до нас у 80-х. Чи продовжує постмодернізм бути актуальним сьогодні?

— Про це багато написано. У нас усе це мало трішечки інші обертони, власне, в моєї генеалогії постмодернізму — східне коріння... У 80-х ми збиралися на квартирі в Юрія Павленка, нині трішки іншого вченого, там постійно дискутували. Багато років, іще до падіння радянської влади. Тоді я деякий час цікавився буддизмом. Прочитав чимало літератури, пов’язаної з ним. У якийсь момент вийшов на таких мислителів як Померанц і Рорті. Зараз уже всім відомо про наявність зв’язку між східними практиками та французькою теорією, та для мене це був вихід моєї особистої траєкторії на постмодерністський корпус текстів. Але нині якось заведено говорити, що постмодернізм помер (усміхається).

 

— Так він помер?

— Той факт, що про це вже давно заведено говорити, свідчить, що ми просто занурені у певне теперішнє й не можемо з нього вирватися. Колись станеться якась подія, і ми відчуємо, що настало щось інше. Можливо, це будуть багаторічні довготривалі зміни, після яких ми скажемо, що пан помер. А зараз усе ніби завмерло в тривалому теперішньому. Очікували проривів і в 68-му, і в 89-му, і навіть тепер після подій у Єгипті. Але все в решті-решт мовчить, усе ніби під спудом... Ця метушлива бездіяльність чимось навіть нагадує рай Агамбена в «Прийдешньому суспільстві…»

 

— А який дискурс визначає Ваше життя зараз?

— Ситуація мислення сьогодні така, що ми живемо в конфліктуючих дискурсах. Як говорив Штирнер, ніщо — це те, на що я можу опертися. У нас немає опертя, але є інтелектуальний досвід, який дозволяє нам оперувати дискурсами, є вистраждане вироблене відчуття того, що це — так, а ось це — не так. Нашим опертям є те, що ми робимо інтерв’ю ось зараз; це — все, що у нас тут є.. Моє життя двічі кардинально змінилось, але, мабуть, це не пов’язано з дискурсами. Вперше це було падіння Союзу. А вдруге — зміна 90-х на 2000-ні. Бідні 90-ті змінились оцими «відстійними» нульовими.

 

— Ви вважаєте, що нульові не стали прогресом, порівняно з 90-ми?

— Зараз ми живемо в час, коли існують встановлені правила гри, які нікому не потрібні; конвенції, що змушують нас жити примарним, фантомним, інерційним існуванням, і також нікому не потрібні, — я думаю, навіть тим, хто їх встановив. Нами крутить абсурдна інерційна, автоматична раціональність. І ми марнуємо власне життя на те, щоб ця абсурдна раціональність підтримувала своє існування. Ми якісь зомбі. Подивіться навколо — чи часто ви побачите щось живе. Нам не потрібно помирати, ми й так давно ніби не живемо...

 

— Ви пропрацювали майже 20 років в університеті «Києво-Могилянська академія». Що для Вас значить університет?

— З одного боку, університет — це жахливий сучасний спосіб знищувати знання. Маю на увазі, що ця соціальна заангажованість університету сьогодні насправді призводить до погіршення якості знань. Тобто люди займаються не тим, що їм цікаво, а тим, що від них вимагається. Займаються якимись справами, пишуть якоюсь мовою, відірваною від розуміння гуманітарного знання. Ганс Ульріх Гумбрехт, який нещодавно приїжджав до Харкова, читає студентам-першокурсникам у Cтенфорді лекції про красу та силу Humanities, після яких вони не тільки йдуть у гуманітарію, отримують цікаві знання, а їх іще й потім розхоплюють найпрестижніші інституції в США. В Україні ж — галопом по нудних і нікому не потрібних курсах. В університеті втрачено мистецтво, чи вміння управління часом на знання, його, як і багато чого в академії, перетворюють на мотлох.

 

— Про університет зараз говорять як про інтелектуальне гетто…

— Університетські гетто можна розуміти в кількох вимірах. Насамперед, гетто як осередки виключення молоді. Тобто студенти, ці потенційні безробітні, поки що не мають ані бажання, ані можливості зайняти якісь місця в соціумі. То чому б не перекантуватися кілька років в університеті. Це якийсь мрійливий спосіб проскочити ризики, що зустрічаються в кожній особистій траєкторії. Трішечки пожити більш-менш цікавим життям, у більш-менш цікавих спільнотах..

 

— А інший вимір?

— Інше розуміння гетто — це щось відірване, дистанційоване від життя, від держави. Адже університет — це певна автономія та можливість займатися справами, потрібними самому інтелектуалові, хоча розрізнити сьогодні публічне та приватне майже не вдається. Інтелектуал існує в університеті, але всупереч університету, який став сьогодні корпоративним левіафаном...

 

— До речі, що означає сьогодні бути інтелектуалом?

— Можна звернутися до генеалогії цього слова. Пам’ятаєте: інтелектуали виникли в зв’язку зі справою Дрейфуса, коли Франція розділилася на два ворогуючі табори, а слово «інтелектуал» вживалося як образливе. Потім під цим гаслом деякий час захищали «лівацькі» праведні діла — як під брендом.

 

— А зараз мовиться вже не про захист правого діла?

— Ситуативно. Зараз інтелектуал — це радше людина, яка свідомо на якомусь етапі свого життя перестає орієнтуватися лише на статки чи кар’єру. Ця, так би мовити, «старорежимна позиція» не робити кар’єру, як щось, що само собою розуміється, пов’язана з тим, що є люди, котрі віддають перевагу такій речі як «ерос» пізнання — любов до пізнання. І цього ентузіазму пізнання їм інколи вистачає, щоб жити. В ситуації, коли чинуші від освіти постійно чинять примус до профанації культури та знання, такі люди утворюють спільноти в університеті, поза університетом… Київський варіант усе більше й більше тяжіє до того, що інтелектуальне життя знаходиться поза університетом — у медіа, менше в телебаченні, віртуальних мережах, громадських організаціях, котрі, маючи загальний культурний бекграунд, створюють культурну атмосферу міста, країни.

 

— Ви маєте на увазі, що інтелектуали впливають на решту суспільства? Це можливо?

— Щодо цього прикметною є ситуація з групою Блумсбері. Це була група витончених англійських письменників та інтелектуалів, що задавала інтелектуальні моди в англійському суспільстві початку ХХ століття. Вони тоді програли. Вони не змогли підтримувати в суспільстві інтелектуальну атмосферу, тому що у 20—30-х роках уже почала потроху домінувати масова культура. Тобто культура, яка орієнтується на продаж культури як товару; форм життя, досвіду як товарів, образів як товарів...

 

— Але чи значить це, що інтелектуал — соціально програшна роль?

— Всі ми програємо, коли помремо, окрім, звісно, християн... Попри те, що інтелектуалів не запрошують до якихось сфер діяльності, близьких до влади чи грошей, такий спосіб життя все одно залишається доречним. Що в цьому сенсі відрізняє позицію інтелектуала, то це — визнання цінності життя, скажімо, як практики інтенсивного радісного існування, але без вимикання розуму і, мабуть, того, що ми все ще називаємо совістю. Усвідомлення того, що ми помремо, і жити можна не для кар’єри, а для самого ось такого життя, яке в ідеалі інтелектуал має продемонструвати собою чи хоча б своїм хистом думати та інсценувати думки. Зараз стало модно говорити: «Ми все робимо для грошей». Це ніби якась чесність, конструктивний цинізм. Це, мабуть, додає ваги мовцям у цьому світі, але водночас — метаполітично — це вже out of day. Латентно світ уже інший чи завжди був таким...

 

— Чому здійснення кар’єри не може бути частиною творчого шляху?

— Пригадайте слова Дітмара Кампера, що сьогодні формою експлуатації є примус до сидіння. Сидіти заживо похованими — від 8-ї ранку до 8-ї вечора! Ти вже не біля станка, і не біля корови, а мусиш сидіти, хоча при цьому залишаєшся таким самим зомбі, як і люди, що стоять за конвейєром. Не робити кар’єри — ніби є передумовою, щоб бути інтелектуалом, але згодом стає способом життя. Це може бути, наприклад, критика культури через або разом із витворенням власних практик інтенсивного існування...

 

— Сьогоднішнє мистецтво… Ви в нього вірите?

— Я вірю в якусь автентичність відчуття чи практики радісного проживання життя ось тут, зараз, — я так їх називаю... Їх можна знайти в царинах мистецтва, гуманітарії, повсякденності... Жити інтенсивно можна й через практики влади, виживання, заробляння грошей чи боротьби за статус... Але це радше практики ресантименту, яких дехто, навіть із-поміж високочолих, сьогодні свідомо дотримується. Як би ми не називали сьогодні мистецтво: високим, низьким, кітчевим, кемповим, ми часто саме в ньому, через його твори отримуємо відчуття, які змушують нас визнати — так, заради такого варто жити... Це воно... Це щось... Я би сказав, що я сьогодні спокійний до мистецтва. Воно мене не лякає, але й особливо не цікавить. Не знаю, з чим це пов’язано. Чи мистецтво мене вже не зачіпає, чи найближчі люди та щільне повсякдення забирають усе...

 

— А раніше?

— У 90-х я влаштовував своєрідні камерні презентації Олександра Гнилицького чи Василя Цаголова, разом із нашими художниками і Мартою Кузьмою брав участь у «лівадійському проекті» — це було цікаво й весело, так здавалось і мені, й цим художникам, і студентам. Сьогодні це стало чомусь не таким цікавим.

 

— Чому?

— Сьогодні існує безліч цікавих речей і люди поділяються на тих, хто здатен сам обирати горизонти захопленості, й тих, кого ці горизонти обирають. Через якісь слабощі характеру неможливо переписати своє життя, щоб жити хоча б приблизно за власними планами, більшість не здатна це робити. Але окремі індивідууми самі обирають собі об’єкти захоплення. І йдуть за цими силовими лініями захоплення. Тобто не їх обирають, а вони ніби обирають.

 

— Тобто Ви вважаєте, що сьогодні мистецтво стало мейнстрімом?

— Це досить банальні речі, але на сьогодні мені здається, що більшість людей обрані якимись модами і трендами. Вони або заперечують ці тренди, намагаючись бути не мейнстрімними, або потрапляють у мейнстрім. Просто сьогодні мейнстрім — це не щось однорідне, а щось гетерогенне. Сьогодні кожен із нас потрапляє до якогось із цих мейнстрімчиків. І мені цікаві якраз ті люди, котрі здатні самі обирати власні захоплення, власний спосіб захоплюватися.

 

— Чи натрапляли Ви останнім часом на мистецькі твори, які б Вас зачепили?

— Мені чомусь запам’ятався минулого року нібито «перформанс» Олександра Володарського, під час якого йому на спині виколювали напис. Як він там звучав?

 

— «Тут тобі не Європа».

— «Тут тобі не Європа». Він мене зачепив не чимось піднесено-мистецьким, а як певна подія, як феномен. Це феномен нерозрізнення. Тобто та ситуація, коли дуже важко зрозуміти, що саме відбувається. Чи це мистецтво, чи політична акція проти когось, чи це зібралась якась тусовка, чи зібрання тіл? Одночасно це і можна було, і неможливо було розрізнити. Оця ситуація неможливості розрізнення чи можливості нерозрізнення — вона мені найбільше імпонувала. Це і мистецтво, і не-мистецтво. У цьому відчувалося щось живе, тебе щось зачіпало в цьому дійстві... Ми бачимо оголене тіло, а відчуваємо ніби присутність голого буття, якогось досвіду, який не впорядковується, не привласнюється чіткими розрізненнями.

 

 

— Ідеться про вихід перформансу за межі самого себе? Як у випадку акції Олега Мавроматті, коли перформанс став чимось на зразок гри з власним життям?

— Володарський перетворює власне життя на свого роду перформанс. Він пише у своєму блозі shiitman.net: «Я їду на хімію». Це ніби перформанс, але водночас ми розуміємо, що людина справді перетворилася на біль суспільства, на наш біль, бо, за іронією долі, це може статися з будь-ким із нас, у якомусь іншому варіанті, можливо, більш жорсткому. Фактично він якоюсь мірою відтворює травму суспільства. Ми не знаємо, що влада вирішить назвати або призначити аморальним. Сьогодні влада може призначити аморальним жестом усе що завгодно. Ще важливіше, що Олександр, коли робить власне життя ніби видимим проектом «Залишитись митцем», перетворює сам спосіб свого існування на вірування багатьох людей.

 

— Існує думка, що мистецтво сьогодні не може не бути політичним. Що митці, яких притягують до відповідальності, можуть тим самим закцентувати якісь реально існуючі соціальні проблеми.

— З одного боку, я не погоджуюся з тим, що мистецтво сьогодні категорично мусить бути політично відповідальним. Для мене це ознака абсурдної ситуації. Ви пам’ятаєте виставку «Обережно: релігія» в Москві? Саме після цього, чи у зв’язку з цим, так мені видається, художниця Анна Альчук наклала на себе руки. Для мене це щось сюрреалістичне або моторошне. Взагалі, цькування художників попами разом із вірянами на наших теренах — одна з найбридкіших прикмет сьогодення. Михайло Гронас писав, як у США Верховний суд вирішував питання, чи повинна держава давати гроші на екстремістські мистецькі проекти, які вражають почуття більшості людей.

 

— І що було постановлено?

— Верховний суд США вирішив, що таки повинна. А в нас, на пострадянському просторі, митців, активістів громади і культури просто переслідують. Це продовження намагання певних ідеологій домінувати. І православ’я зі своїми служителями з радістю прийшло на зміну комуністичній ідеології, задрало сутани й побігло за комсомолом...

 

— З огляду на це, Центр візуальної культури при Могилянці — певний анклав опору ідеології?

— Центр візуальної культури — це цікавий приклад нової ситуації в культурі й у суспільстві. І Жак Рансьєр, і Джанні Ватімо говорили про те, що мистецтво дає нові форми тілесності, нові чуттєві форми, пов’язані з майбутніми формами можливої майбутньої соціальної солідарності. Прообрази нової форми життя. Ці нові форми життя можна надибати часом у спільнотах на кшталт ЦВК чи навіть у фейсбуці.

 

— Ви стежите за фейсбуком?

— Коли я бачу, як десятки людей обговорюють якусь важливу тему (хай вона навіть мікротема або ця мікротема — варіант важливої теми), то це створює відчуття нової форми зв’язку. Зв’язку через соціальні мережі. Але для мене це, крім усього іншого, є знаком, що інформаційні технології уможливлюють якісь своєрідні форми солідарності, які, проте,  аж ніяк не замінять зібрання «тіло до тіла», face to face.

 

— ЦВК — нове й несподіване явище?

— Молоді люди завжди об’єднувались і заряджали одне одного своїм ентузіазмом. Прикметним є те, що ентузіасти збираються в ЦВК фактично всупереч адміністрації Києво-Могилянської академії. Адміністрація постійно створює їм перешкоди. За майже 20 років у академії я ще не бачив, щоб адміністрація так брехливо і брудно боролася зі своїми студентами й викладачами, як це вона робить тепер! На словах її керівники часто авангардні, а в діях до студентів та викладачів — ар’єгардні.

 

— Ви вважаєте, що майбутнє — за такими ентузіастськими рухами?

— Ті конференції, організовані ЦВК, які я спостерігав, свідчать,  що це досить пристойний рівень обговорення багатьох проблем (не лише публічно, а й кулуарно). Тобто такий собі новий центр гравітації. Поки що невеличкий. Цілком можливо, що це викличе невідомий нам резонанс. Є, звісно, загроза у спільноті такого зразка, що якісь захоплення одне одним або якийсь нарцисизм переважать у роботі. Але це загрожує будь-якій  людині, будь-яким іншим спільнотам.

 

— Щодо нарцисизму. В посаді викладача також є щось нарцисичне?

—             Я сказав би, що той викладач, який не розуміє іронії цього нарцисизму, вже не викладач. Так само, як і той не викладач, який би не хотів, аби ним захоплювались. Але кожен викладач розуміє, що це захоплення не ним, а чимось важливішим за нього — хоча б тим же таки «еросом пізнання». Ця нарцисичність створює імідж, який уже від самого викладача й не залежить. Це не розважальне захоплення, а немов трансцендентне, інтенсивне захоплення. Щось, що сильніше за нього. І те, що робить наше життя цікавим, робить наше життя нашим життям. Якщо викладач розуміє, що він розпластаний перед цією силою, що він, у якомусь розумінні, розіп’ятий на цій силі, то тоді ця увага до його особистості цілком можлива. Ти розумієш, що це не тебе стосується, а того, ким ти є. Викладач має розуміти, що він мусить уособлювати в собі цю інтелектуальність. Інтелектуальність як силу, що постійно коливається між тим, що вона виголошує, і запереченням того, що вона виголошує.

 

Анна Ландіхова