Олександр Соловйов — один з найавторитетніших мистецтвознавців та кураторів сучасного мистецтва в Україні. Він став ідеологом та співкуратором «Подвійної гри» — спеціального проекту Першої Київської міжнародної бієнале сучасного мистецтва ARSENALE 2012. Аби підбити підсумки бієнале, йому довелося балансувати між двома позиціями — інсайдера Мистецького Арсеналу, який знає, якою тяжкою працею все давалося, та незалежного критика, який завжди залишається відстороненим

 

Куратор ARSENALE 2012 Девід Елліотт і куратор спеціального проекту ARSENALE 2012, заступник генерального директора Мистецького Арсеналу Олександр Соловйов

Стаття з ART UKRAINE №5(29-30) вересень-листопад 2012. Рубрика ТЕМА НОМЕРА

 

Бієнале — це цивілізаційна норма. Бієнале сучасного мистецтва — це норма, що свідчить про рівень культурного розвитку держави. Сьогодні це такий собі цивілізаційний тест. Це навіть перевірка на патріотизм, адже в проведенні такої масштабної події завжди потрібна підтримка — як фінансова, так і моральна. Повсюди у світі вишиковуються цілі черги з приватних осіб та організацій, охочих фінансувати подібні події. У нас поки що не так. Проте потрібна бієнале чи ні — це вже питання з минулого.

 

Степан Рябченко. New Age.Спецпроект «Подвійна гра». 2012

Мрії про українську бієнале з’явились іще на початку 2000-х років. Наскільки своєчасно відбулася Перша Київська бієнале сучасного мистецтва? Чи була готова публіка, художники? Неможна забувати, що ARSENALE — це інституційна, музейна ініціатива. У світі небагато таких прикладів — це знаменита бієнале Уїтні та трієнале сучасного мистецтва в галереї Тейт, і, мабуть, усе. При тому в першій беруть участь лише національні, американські художники, а друга — взагалі трієнале. Отже, наша ініціатива унікальна. Мрії українського арт-середовища про бієнале стали актуальними ще з початку 2000-х років. Про це марилося. Було відчуття, що рано чи пізно це має статися. Десь на самому початку нульових розмови про свою бієнале стали набирати обертів. Імовірно, поштовхом стало те, що 2001 року Україна дебютувала своїм окремим павільйоном на 52-й Венеційській бієнале. Все це супроводжувалося скандалами, битвою за місце під сонцем — я невипадково про це говорю, оскільки ця роз'єднаність професійного середовища залишається і сьогодні. І така роз'єднаність, напевно, і була гальмом на шляху здійснення цього великого проекту — бієнале. У 2001 році й художники, і критики, і чиновники від мистецтва побачили, що таке бієнале сучасного мистецтва, збагнули, який статус у сучасного мистецтва у світі. І всі були одностайні — чому б і нам не зробити свою, українську бієнале сучасного мистецтва? Ці спроби в середині 2000-х мало не реалізувалися — все почалося зі зборів на базі різних активних на той час інституцій. Вирішували, що це має бути за бієнале, яку матиме специфіку. Але, на жаль, тоді так ні до чого і не дійшли. Особисто для себе я зробив висновок: такий варіант, який зможе задовольнити усіх у цьому плані, — він, на жаль, неможливий. Адже виникає постійний конфлікт інтересів. Свого часу Віктор Пінчук на відкритті свого Центру висловив бажання провести в Україні бієнале. Арт-спільнота була налаштована на це і сповнилася очікування. Але роки йшли, Центр розвивався і розвивав свої проекти. А заявка не реалізувалася, і згасла іскра очікування. І лише з новим життям Арсеналу вона була реактуалізована, оскільки ми дійсно отримали унікальну виставкову площадку, яка відразу дала можливість залучити до переговорів кураторів топ-рівня. А ще, що надзвичайно важливо, — сконцентровану волю, яка дозволила зрушити процес із мертвої точки, перевести його з режиму очікування в режим дії.

Моніка Сосновська. Контейнер. Спецпроект «Подвійна гра». 2011–12

Ідея ARSENALE — персоналізована. Я хочу наголосити на тому, що в появі Першої Київської бієнале є передусім особиста заслуга її комісара Наталії Заболотної. Якби не вона, українська бієнале сучасного мистецтва так і залишалася б мрією, віртуальною далечінню. Саме завдяки її рішучості відбувся цей амбіційний прорив. Всі ми відмовляли її, всі говорили — ще не час. Проте, своїм запалом вона змогла мобілізувати та надихнути усю команду.

Стеліос Фаїтакіс. Німецькі обценькі —Революція Махна (Фрагмент). Основнийпроект. 2012 

У кожної бієнале своє обличчя. На момент створення ARSENALE 2012 в світі існувало вже понад 200 бієнале сучасного мистецтва. І важливо було на їхньому тлі не загубитися, знайти своє обличчя. Адже у кожної помітної бієнале — своя специфіка. Наприклад, Стамбульська бієнале відбулася в площині лівого дискурсу, цьогорічна Берлінська бієнале стала радикально політичною, Сіднейська бієнале спеціалізується з проблематики повсякдення, існують форуми з апологетикою нових медіа і багато іншого. На мою думку, дуже вдалою є назва — ARSENALE, що з’явилася ніби сама собою в наших приватних бесідах. Що ж до концепції, то на першій ARSENALE ми хотіли обіграти тему апокаліпсису як загибелі старого, що дає надію на зародження нового — тему, настільки популярну, наскільки і справді актуальну.

Тарас Камєнной. Державний тренажер. Спецпроект «Подвійна гра». 2012

 

Про Девіда Елліотта. Я знав Девіда Елліота ще за виставкою «Після стіни: мистецтво та культура в посткомуністичній Європі», яку він курував разом з Бояною Пежіч. Це була масштабна виставка в Стокгольмському музеї сучасного мистецтва, приурочена до десятиріччя падіння Берлінської стіни. Ця виставка мала великий резонанс, оскільки була новим словом та відкрила чимало нових імен. Елліотт — куратор всесвітнього масштабу. Він був куратором 17-ї бієнале в Сіднеї, був директором та куратором музеїв сучасного мистецтва в Стокгольмі, Стамбулі, Токіо. І, як кожен куратор, він має свої певні географічні, тематичні та стилістичні пріоритети. Девід — спеціаліст з тоталітарних і посттоталітарних культур, прихильник фундаментальних узагальнень. Це проявилося, зокрема, і на його знаковій виставці «Мистецтво та влада» ще в 90-ті роки. І саме тому Елліотт став ідеальною кандидатурою для нас — він був просто зачарований потужним простором Арсеналу. До того ж Девід завжди з особливою повагою ставиться до контексту того чи іншого місця, де працює. Він старанно вивчає творчість місцевих художників, специфіку локального середовища — історію, географію, традиції. Елліотт — людина світу, у нього відкритий світогляд, немає колоніалістського західного снобізму. Зрештою його фігура поєднала в собі глобальний практичний досвід та теоретичне, культурологічне підґрунтя — все те, що потрібно було Першій Київській бієнале.

Аїда Макото. Гора кольору попелу. Основний проект. 2009–11 

У світі зараз інші тренди, але «мистецтво — вічне». Не таємниця, що в цілому існує критика бієнального проекту як такого. Критикують, наприклад, Венеційську бієнале — за перевантаження і застарілу форму, за саму ідею національних презентацій у той час, коли все сильнішими та стрімкішими стають міграційні, дифузійні процеси, зокрема й у мистецтві. Адже у світі зараз інші тренди — активізм, протестність, критичне мистецтво. Сьогодні актуальна не стільки спектакулярна складова бієнале, скільки глибинна, діяльність, вкорінена не в експозиціях, а в соціумі. Відбувається втрата мистецтвом тілесної виставкової оболонки, і те, про що говорив колись ще Вірільо, — делокалізація мистецтва. На тлі всього цього в Елліотта запитували, чи не боїться він створювати просто «іще одну» бієнале. На це він відповів, що його мета — зробити хорошу виставку, а не втілювати нові тренди, як то кажуть, будь-якою ціною, штучно. У цьому розмежуванні сучасної візуальної діяльності на активізм і естетику він обрав друге. Але цей вибір багато в чому визначив сам простір Арсеналу — я собі теж погано уявляю в цьому величезному специфічному просторі виставлені у вигляді текстових об’єктів листи «обурених трудящих». Диктат простору визначив цю атрактивну форму. Першу Київську бієнале критикують за те, що вона нібито надмірно видовищна, надто академічна, консервативна, а не інноваційна. Репрезентаційна, зрештою — створена за принципом селебрітіз. Дійсно, небагато у світі арт-подій, де під одним дахом можна було б побачити твори Кусами, Віоли, Ай Вейвея, Кабакова, братів Чепменів… Але саме це і було свідомою позицією Елліотта. Неможна не визнавати, що концепція цієї виставки, ще раз наголошую, повною мірою відповідає духові часу. Кращі часи — гірші часи: епоха змін, кінця-початку. Апокаліпсис і відродження у сучасному мистецтві. Момент поворотний, момент зламу — саме на ньому Елліотт будував свою концепцію. І для дебюту це, на мою думку, навіть добре — свого роду підсумки минулого, зібрані та представлені в образах знакових художників.

Група Centrala та «Група предметів». Вал. Спецпроект «Подвійна гра». 2012 

 

Локальне-глобальне. Політика бієнале як специфічної мистецької інституції завжди будується на балансі, урівноваженні внутрішнього та зовнішнього інтересів. З одного боку, міжнародна спільнота має на меті відкрити для себе новий ресурс мистецтва. З іншого — національні агенти прагнуть використати глобальну художню систему як своєрідний потенційний імпульс. Негласна квота місцевих художників на бієнале — близько 15 відсотків. Девід Елліотт в принципі перевищив цю квоту. Хоч і був цейтнот, Девід все одно приїжджав до України та відвідував майстерні художників. Він переглянув кілометри відео, їздив у регіони — до Львова, Одеси, Харкова. Зустрічався із художниками. Попутно проводив лекції, спілкувався з публікою. Цінність такого роду події в тому, що її робить куратор, який дивиться ззовні. Ми можемо з його вибором не погоджуватися. Не погоджуватися з тим, як експоновано роботи того чи іншого автора, із сусідством тих чи інших авторів в експозиції. Але коли починаєш аналізувати дії куратора, розумієш, що все не випадково. Грек Фаїтакіс із роботою в іконографічній стилістиці по діагоналі з нашим молодим художником Сергієм Радкевичем, який теж робить трійцю, але в дусі сучасних графіті. Красномовна в цьому сенсі і зона, що сполучає скульптуру та інсталяції британської художниці Філліди Барлоу, японського митця Шігео Тої і нашого Миколи Малишка. Їх об’єднує матеріал, що лежить в основі робіт, — дерево. Аналогічно — зала із живописом китайських художників та українців Арсена Савадова і Василя Цаголова… Певні смислові та формальні вузли куратором були зав’язані. Це його право і рішення.

Одним з поштовхів для нас було бажання увірватися за допомогою цієї глобальної події своїм локальним контекстом в контекст світовий. Це була одна з головних ідей фікс. Потрібно було представити світу українських художників саме на висококонкурентному тлі світових зірок, без перебільшення — за гамбурзьким рахунком.

Анна Надуда. Нова біоніка (Фрагмент). Спецпроект «Подвійна гра». 2012 

Про ЄВРО. Необхідно було вписатися в міжнародний календар і водночас враховувати момент додаткового інтересу, яким мав стати європейський чемпіонат з футболу — ЄВРО 2012. Адже ЄВРО також відкривало Україну світу. Проте, хай там як, футбольний вболівальник, навіть європейський, і поціновувач сучасного мистецтва — аудиторії зовсім різні. І ЄВРО для бієнале спрацювало навпаки — як фактор, що, може, і не відштовхує, але точно відволікає.

Мирослав Вайда. Абажур. Спецпроект «Подвійна гра». 2012 

Про бюджет. Будь-яка бієнале починається з бюджету. Частка держави та приватного сектору розподілилася приблизно навпіл. Ми орієнтувалися на середні показники та досвід наших сусідів, зокрема. Необхідно враховувати, що бієнале — це ще й індустрія, яка безпосередньо залежить від кураторської концепції, від вибору куратором окремих творів, його геополітичних уподобань. Наприклад, наш куратор побачив Київ як перехрестя — історичне та сучасне — на шляху різноманітних цивілізаційних культурних потоків, однак вирішив акцентувати увагу саме на перетині Сходу та Заходу. Саме тому майже половина учасників ARSENALE були художники з Далекого Сходу — Китаю, Японії, Кореї, Казахстану. Це вибір Девіда — інший куратор, можливо, акцентував би лінії Північ-Південь, «із варягів до греків». І це, не виключено, зменшило би логістичну частину бюджету, адже привезти роботу з Європи набагато дешевше, ніж з Китаю (сміється).

Василь Цаголов. Привид революції. Основний проект. 2012 

 

Спеціальний проект став зоною гри та комунікації. Звичайно, під час створення «Подвійної гри» одним із визначальних був фактор нагального моменту, що максимально актуалізував тяжіння, співробітництво двох країн-сусідів — України та Польщі. Це таке собі поле культурного обміну зі спеціальним, польським гостем. Простір «Подвійної гри» також став дуже активною зоною комунікації, динамічного діалогу з глядачем — відбувалися зустрічі з художниками, міждисциплінарні акції, наприклад, музичні виступи, перформанси. До того ж спеціальний проект, хоч і відбувся під одним дахом з основним проектом бієнале, представив зовсім інший експозиційний образ. Якщо метою Девіда Елліотта було створення пантеонів зірок і, відповідно, індивідуальний розподіл простору, то ми, куратори спеціального проекту, створювали поле комунікації, спільної гри його учасників. Це поле навіть було зумисно об’єднане інсталяцією польської групи Centrala та української «Групи предметів». Також для «Подвійної гри» було створено більше спеціальних, ексклюзивних робіт. Спеціальний та основний проекти взаємно доповнювали один одного. Але різна атмосфера та формати цих двох проектів разом склали цілісну загальну картину ARSENALE 2012.

 

Підсумок ARSENALE — сама ARSENALE. Вона відбулася, і вже очевидно, що це була неодноразова акція. Бієнале усіх зацікавила та мобілізувала. Ображених та невдоволених не надто багато — майже всі мистецькі інституції та більшість українських художників так чи інакше взяли в ній участь. Так звана полярність оцінки в медіа — досить умовна, оскільки для об’єктивного аналізу потрібен час. Глядачі залишились задоволеними. А на рівні державних бюрократичних інституцій було подолано зневагу та презирство до сучасного мистецтва.

 

Необхідна дистанція в часі. Все, що ми маємо зараз, — це нагальні медійні відгуки. Я сподіваюся, що з плином часу з’являться справжні аналітичні дослідження, присвячені роботам учасників Першої Київської бієнале, кураторській стратегії Елліотта.

 

Синдром другого разу. Вже багато запитують про наступну ARSENALE, і тоді не потуратимуть. Однак тепер і у нас є довший трамплін для підготовки — вже не 9 місяців, а повноцінні два роки. 

 

 

Ганна Циба