Чи є життя після цифри?

 Нова картина, або картина постмедійної доби, яку створено з урахуванням досвіду фотографії та інших новітніх медіа, останнім часом стала одним із провідних форпостів сучасного мистецтва. Хтось вважає таку тенденцію свідченням занепаду й реакції, розчарування в кіберідеалізмі 90-х — початку нульових, коли здавалося, що мистецтво абсолютно нового типу вже буквально стоїть на порозі. Новий авангард, на прихід якого так чекали за аналогією до початку XX століття, в першому десятилітті XXI-го так і не з’явився. XX сторіччя послідовно знищувало картину, яку звинувачували в посібництві буржуазному смаку, деградації до рівня сувеніра або ж у перетворенні на герметичну історію індивідуального неврозу. Як це не дивно, але XXI століття разом із мобільним зв’язком, Інтернетом, глобалізацією та тріумфом цифрового зображення принесло нам реабілітацію картини.

Можливо, картина в інформаційному суспільстві відіграє роль своєрідного архаїчного тотему — оберегу від інновацій, і слугує наочним підтвердженням того, що не все ще в нашому світі поглинула всюдисуща віртуальність. Зміни в житті суспільства відбуваються неймовірно швидкими темпами, і ми навіть не завжди встигаємо усвідомити їх: харчуємось ГМО, живемо в соціальних мережах і не мислимо свого життя без синтетики. Нас стало дуже багато — мільярди, і довгоочікуваний прогрес обіцяє ось-ось обернутися глобальними бідами. Телевізор лякає природними катаклізмами, гаджети забирають половину життя. Може, й не дивно, що в такому світі втіленої футуристичної антиутопії стають актуальними цілком «реакційні» тренди, «вічні» теми. Серед них — класичний живопис, картина, споглядаючи яку, можна хоч на мить зупинитися, що так важливо у світі переможної швидкості.

З іншого боку, можливо, винен у всьому ринок, що вимагає від художника створення «матеріального продукту», здатного стати банальним предметом купівлі-продажу. У світі, сповненому віртуальностей, «картина» як одиничний продукт авторської мануфактури стає символом споживацтва взагалі, а у світі втрачених особистостей індивідуалізація відбувається саме шляхом вибору тих чи інших споживацьких стратегій. Перефразовуючи класичний вислів, «я є те, що висить у мене над диваном».

Як би там не було, а нова картина наприкінці нульових упевнено відбулася як тренд. Більше того, сьогодні вона користується надзвичайним попитом, — не лише в нашій країні, де живопис традиційно був домінантним напрямком образотворчого мистецтва, а й на світовій арені. В останні роки такі імена як Люк Тюйманс, Матіас Вайшер, Кай Альтгоф, Нео Раух, Зігмар Польке та ін. стали синонімами повернення сучасного мистецтва до живопису. Картина повернулася, вона заповнила собою бієнальні павільйони, олігархічні колекції та галерейні зали.

Однак повернення до картини — поняття значно ширше, ніж повернення до живопису. Досвід цифрового зображення з візуальної пам’яті нашого покоління вже не стерти — та й не потрібно. Постмедійна картина вільно оперує живописною мовою, застосовує прийоми колажу, фотомонтажу, фотографії, по суті, не зраджуючи формату — своєї функції вікна в іншу реальність, або як писав колись Пітер Вайбель, вікна до іншого поля подій.

І якщо вітчизняні живописці, як, скажімо, покійний Олександр Гнилицький або Олександр Верещак, Артем Волокітін та ін., ведуть діалог із «цифрою» на фронті так званого «цифрового реалізму» — застосовуючи медійну оптику в живописі, то досвід, наприклад, Олексія Сая в цьому відношенні значно специфічніший. Сай створює «нові картини» за допомогою банальної офісної програми EXEL. Такий приклад схрещування класики та новітніх тенденцій є дуже цікавим і провокує до роздумів про нову картину в цілому — про те, де її шукати, і що вона, власне, собою являє. Спробі висвітлити хоча б деякі з аспектів цієї проблеми присвячено тему даного номера «ART-Ukraine».

Художник, чию роботу з циклу «Арчімбольдо» поміщено на обкладинку цього номера ART-Ukraine, фіналіст минулорічної премії для молодих художників від PinchukArtCentre та піонер напрямку в мистецтві, що отримало назву «EXCEL-art», розповів Алісі Ложкіній про своє неординарне мистецтво та ставлення до офісної культури, яка стала головним мотивом його творчого натхнення

 

— Як починалася твоя кар’єра художника? Ти закінчив Одеський інститут?

— Ні, Київський.

 

— А жив у Одесі? Чомусь у мене асоціації, що ти з Одеси…

— Ні. Асоціації з Одесою через те, що я з Шурою Ройтбурдом спілкувався, у виставках разом із ним брав участь. Шура поширює навколо себе одеський колорит. А насправді я з Києва, закінчив Київський художній технікум та інститут. У технікумі отримав прикладну спеціальність — художник-оформлювач. Навчали малювати, робити транспаранти, технології 80-х років: фотонабір і т.д.

 

— І як це тобі допомогло в житті? 

— Допомогло. Це строга академічна непотрібна діяльність, що дає певні знання. А потім я три роки вступав до Художнього інституту. У проміжках мав «халтури». Якісь макети, плакати, рейви оформляв, вивіски робив… Як говорив, наприклад, один із моїх замовників: «У мене маленький є магазин, але в нього 10 точок (із них 8 я вже закрию в наступному місяці, а відкрию ще нових 10). Я тобі вигідний клієнт, нормальний, а ти вередуєш...» Загалом, — «бандитські теми»...

 

— І як ти в результаті вийшов на «офісну» тему? 

— Я вступив до інституту, в нас із дружиною народилася дитина. На «халтури» вже часу не вистачало. І я зрозумів, що простіше мені піти на ставку в якусь контору. І якщо раніше більше працював руками, то тут зрозумів, що настав час освоювати комп’ютер. Прийшов у журнал «Ева», рекламне агентство при ньому. Мене запитали про портфоліо. Подивившись, сказали, що, мовляв, ти ж не вмієш працювати. Я відповів, що швидко навчуся. І ось тут... Зараз таке, мабуть, неможливе, а тоді сказали: «Сиди тут місяць. Через місяць виконаєш якесь завдання, і ми тебе візьмемо на роботу. Колеги тобі допоможуть освоїтися...

 

— А ти був зовсім комп’ютерно безграмотний? 

— Зовсім, принципово. До цього ходив до Тараса Бурліна — він мені робив макети на комп’ютері. Я одного разу шрифт по пам’яті намалював, то він мені сказав, що це системний шрифт, і щоб я дурня не клеїв, а сам ішов та вчився робити макети. Ось так я й навчався, а вечорами в майстерні сидів та гостей своїх зображував: хто прийшов — того відразу «до стіни»... У рекламі довго працював — років із десять-дванадцять... А потім вирішив зайнятися вільною творчістю.

 

— Але за той час, що працював у рекламі, ти, напевно, добився якихось успіхів у цій професії? 

— Так, добився — ось навіть суддею на фестивалях рекламних був.

 

— А в тебе якийсь власний бізнес є? 

— Так, ми створили рекламне агентство — маленьке, але люте. Працювали добре. Зараз цей ринок у занепаді, але я вискочив до занепаду…За два місяці до кризи я домовився з партнерами, що йду, а оскільки в нас була компанія дружелюбна, мене відпустили…

 

— А як ти прийшов до EXCEL-арту? Просто «маньячив» чи це робилося планово, програмно? 

— До експериментів з EXCEL прийшов тому, що хотілося якось осяяти офісний світ, зробити щось таке, що відповідало б цьому вузькому колу. Цей біль передати руками не можна, а фотографія все-таки безлика й занадто вже універсальна.

 

— А чому саме EXCEL? 

— Бо мільйони людей займаються саме цим: пишуть дані, зводять це все в таблички, використовують цей офісний додаток. Вони постійно бачать перед собою сірий розграфлений аркуш…Я якось завжди практикував обмеження. Поганий матеріал мобілізує людину. Це навіть цікаво: працювати, коли матеріал не піддається. Знаєш, гарні зручні приємні фарби на гарному папері, — вони відразу змушують робити все гарненьке, вони заспокоюють. А коли в тебе шкільна акварель і поганенький папір, — результат вичавлюєш. А EXCEL — це гірше за будь-яку шкільну акварель. Робити ці штуки навіть огидно, тому що ця програма фізично максимально непридатна для малювання. Ця огидність і передає весь жах офісу, весь цей тісний кут.

 

— Скажи, а ти вважаєш, що ці твої роботи в EXCEL — це картини? 

— Як живопис? Ну звичайно, якщо я по місяцю їх роблю…Це картини. «Щоб висіли на стіні в інтер’єрі». Моя роздруківка живе довго, я роблю тираж лише з однієї штуки, ставлю свій підпис... Можна, звичайно, ці роботи перетворювати в об’єкти, але знову-таки, мені здається, це буде «не те»... Мені всі радять, особливо скульптори: «Це треба в об’єм, в об’єм…» Але це вже буде відступ.

 

— Але ж ти вже пішов у об’єм, коли зробив натовп іграшкових чоловічків для роботи «Пил», виставив їх на виставці фіналістів премії PincukArtCentre? 

— Так, але ж це вже не EXCEL’івські таблички. Чоловічки — окремий образ.

 

— А як довго ти експериментуєш із EXCEL? 

— Року так із 2004-го. Я мляво розгойдувався — усе думав, думав, накопичував у собі враження. Років зо три на розвідку пішло. Ну, та я, властиво, й не поспішав.

 

— А художня освіта тобі допомагає в тому, що ти робиш? 

— А без цього — ніяк. Усе підлягає законам. Тобто, по суті, за стилем те, що я роблю, — це графіка. Станкова графіка. Якої нас як раз і навчали в інституті. Я ось, наприклад,  у Компанця вчився, того, який сіточками, кольоровою тушшю робить пейзажі. Жик-жик-жик — червона сіточка, зелена сіточка… Микола Іванович велика взагалі людина. Він із компанії Гавриленка, Якутовича, тільки молодший за них років на 5—10.

 

— Коли ти робиш свої EXCEL’и, — яке в тебе ставлення до офісного життя? Ти його ненавидиш?

— Ну, для мене це — як культура в археологічному розрізі. Як трипільці... Культура як сукупність способу життя, естетики... всього громадського устрою... Хочеться зняти весь той шар. Ось тільки трипільці сиділи у своїх норах кілька сотень років...

 

— Ну, так, не менше, а то й тисячі… 

— Атож. А тут менше сотні років — і вже така культура яскрава й усепроникна. За скільки років ця офісна культура тут проявилася? За 20? Ні, навіть за 15, тому що в бандитські часи це було ще зовсім не те. А зараз це повноцінне, на світовому рівні, офісне життя. Усі влилися різко, швидко — ну як цей процес не досліджувати? Він же такий масштабний і такий хворобливий. Усі мотиви, дії людей зовсім інші, зовсім інші джерела агресії, люди різко починають мислити зовсім по-іншому. Якісь навіть релігійні в них виходять мотиви для дій.

Це дуже цікаво: як ці люди між собою взаємодіють, як до світу ставляться, — це ж такий заповідник, причому величезний, і він живе окремо від нас (причому невідомо, хто ізольований).

 

— А чому всі ці офісні мешканці в тебе виходять такими декоративними? Вони позбавлені трагізму, болю. Це програмно? 

— Декоративність — це для того, щоб показати, що я не маю до цього всього відрази. Краса є і в цьому, офісному, світі, але вона перекручена й пробивається всупереч. Цей світ функціональний до межі, він не припускає гарних декорацій. Але краса однаково повинна звідкись з’явитися. Мені подобається історія якоїсь уявлюваної офісної людини, котра сама по собі бере й фарбує свої документи. А вони справді люблять прикрашати свої презентації, роблять це наївно й дуже ніжно. Уяви: цифри, цифри, цифри.., а в кутку — квіти. Це ж як тюремна романтика.

— Мистецтво аутсайдерів?.. 

— Ну, так. Усі ці нескінченні офісні презентації — це аналог тюремної народної творчості. Там — хрести із дротом, а тут приблизно те ж саме: тут квіти — тут цифри…Це все треба досліджувати, я просто ще не до кінця докопав. Останнім часом «поперла» ця декоративна краса — уже хочеться її підняти до якогось рівня, а потім далі піду досліджувати «офіс». Мені не цікаве мистецтво документальне й концептуальне в чистому вигляді. Не хочеться мені рефлексувати або просто фіксувати. Мені це не цікаво, хоча я розумію, в чому цінність такого підходу. Але особисто мені не хочеться цього робити. А краси, мені здається, дуже бракує в сучасному мистецтві, саме цієї банальної краси, що людину зупинить і затягне.

 

— Але ж це рекламний трюк!.. Чому сучасне мистецтво відходить від краси? Тому, що краса — це ніби пастка, у яку нас ловить рекламний образ. І як нам із цим бути в сучасному мистецтві? Як зробити таку красу, щоб вона була без снікерса, без кока-коли й без тампакса? 

— Через боротьбу з матеріалом. Коли ти проходиш боротьбу з матеріалом і виходить безперечно красиво, так, щоб людям подобалося, це вже не реклама. Рекламна краса — вона строго функціональна. Це коли мінімальними засобами треба добитися максимальної краси (тобто не мінімальним бюджетом, а мінімальною затратою часу і максимальною затратою праці). Завжди виконується якесь завдання, тому рекламіст приходить на роботу, вмикає комп’ютер, і на ньому відразу ж завантажує три сайти, на яких — огляди останніх досягнень інших рекламістів: хто що зробив. Справжній рекламіст — він обов’язково дивиться, хто що зробив. Усі включені в цей глобальний процес. Усі намагаються зробити неоднаково, але приходять до того, що просто копіюють кращий зразок. Ось, скажімо, дають мені завдання — рекламний сценарій. І відразу — посилання на приклад у YouTube. На пошуки просто немає часу.

 

— А для тебе мистецтво — це звільнення? Навіщо ти ним займаєшся? 

— Ну, це просто менш строгий процес, ніж реклама. Ні, якщо мені смішно, то я зроблю портрет друга або, наприклад, бухгалтерші Наташі. Вона ніколи не відмовляла мені видати аванс. Але це лише моя воля…Навіщо я займаюся? Це штовхає людей на роздуми, ну, і плюс, як я вже сказав, я додаю краси. Сучасному мистецтву бракує краси. А вона просто зобов’язана бути. Вона не повинна бути пасткою, але якщо можна виправдати красу, то треба це зробити.