Із творчістю Анатолія Криволапа — одного з найяскравіших представників сучасного українського нефігуративного живопису — найліпше знайомитись у його майстерні, що розташована в живописному селі поряд з Яготином.

 

Хмара

Стаття з ART UKRAINE № 5(24) 2011 вересень-жовтень. Рубрика ТЕМА НОМЕРА 

Ми приїхали до митця спекотного літнього дня і одразу відчули контраст із розпеченою метушнею великого міста. Сто кілометрів від Києва, чарівний краєвид, кружляння птахів над озером, затишна вітальня та неспішний плин цікавої бесіди... Це та екосистема, у якій народжуються роботи Криволапа, і саме тут стають зрозумілими головні мотиви новітніх серій художника. Ось це вікно, з якого він спостерігає захід сонця над озером, ось ці хатки, худоба та інші елементи сільської пасторалі, що виринають на полотнах останніх років.

Криволап отримав академічну освіту, але довго займався виключно абстрактним мистецтвом. Кілька років тому художник почав активно вводити до своїх творів реалістичні елементи, а сьогодні, вміло балансуючи на межі абстракції, він створює медитативні пейзажі у пізнаваній гарячій кольоровій гамі.

Сміливе застосування активних, часто відкритих кольорів — один з «фірмових» прийомів Анатолія Криволапа. Його відчуття кольору близьке до народного — ці самі зухвалі поєднання ми зустрічаємо на традиційному українському одязі, декорі хусток і в ужитковому мистецтві. У майстерні художника поряд з десятками готових і незакінчених робіт різних років лежать кілька ряднин: у контрастних різнобарвних смугах цих витворів сільського генія — сила, яка так потрібна сучасному художнику, щоби не загубитись у вирі численних запозичених «-ізмів». Модернізм, абстракціонізм тощо — сучасний художник не може вирватись за рамки «брендування», яке вкрай необхідне у світі, перенасиченому інформацією. Але поза рамками звичних маркувань лежить поняття генетичного коду — і саме цей код знайшов своє яскраве вираження у творчості Анатолія Криволапа.

Анатолій Криволап

Він один з найуспішніших українських художників, в нього величезна кількість прихильників і колекціонерів, які збирають митця «вглиб». Роботи Криволапа продаються за рекордними цінами на провідних світових аукціонах та арт-ярмарках, виставляються у всіх найпрестижніших українських музеях. А в митцеві вражає його скромність — не лише у побуті, де він далекий від «новоруського» потягу до надмірного розкошування, а й у творчості. Анатолій Криволап не належить до творців, які паралельно з основним видом діяльності активно роблять собі піар. Його рідко зустрінеш на світських тусовках. Навіть на мистецьких заходах він буває не часто. Далеко позаду залишився буйний початок 90-х, коли художник разом з іншими майстрами вітчизняного нефігуративу — Тиберієм Сильваші, Олександром Животковим, Миколою Бабаком, Миколою Кривенком і Марком Гейком входив до об’єднання модерністського спрямування «Живописний заповідник», сперечався про шляхи розвитку сучасного мистецтва тощо. Нині Криволап продовжує дружити з вихідцями з «Заповідника», проте у творчості обрав індивідуальний шлях. Але інтерес до проблематики еволюції мистецтва і до нинішнього стану вітчизняного арт-процесу в митця не згасає. Березнем 2011 року Криволап опублікував на веб-сайті журналу ART UKRAINE свій маніфест, де коротко висловив незадоволення нинішнім станом актуального мистецтва. Ця публікація стала однією з найбільш відвідуваних статей нашої онлайн-версії та вочевидь викликала широкий суспільний інтерес. Отже, пропонуємо вам продовження нашого діалогу із живим класиком.

 

На заході сонця

— Сьогодні вас по праву називають класиком українського образотворчого мистецтва. Але з чого почалося ваше захоплення живописом?

— Напевно, це трапилося випадково. Я народився у Яготині, це була повоєнна доба, ні доріг, ні радіо, ні телебачення. Коли надходила осінь, о п’ятій вже спадала ніч, робити нема чого, а ми, діти, ще не спали. І я почав малювати. Завжди думав, що малював років з десяти, але потім мама розповіла, що я вимальовував коників з раннього дитинства. І так захопився, що інше було мені нецікаве.

 

— Ви починали все ж таки з фігуративного живопису, школу проходили за радянських часів, навчалися в училищі, згодом в худінституті. Коли ж з'явився інтерес до абстракції?

— Це досить довга історія. Десь у 20 років я вперше почув, що у світовому мистецтві існує такий напрям, як абстракція, і якась картинка з каталогу мене просто пропалила. До того я собі планував, що буду витонченим колористом на зразок Сєрова. В інституті я спеціально попросився до Пузиркова, то був єдиний справді академічний педагог. Тобто я все робив, щоб уникнути захоплення абстрактним мистецтвом. Але від себе нікуди не подінешся.

Березень 

— А коли ви почали займатися нефігуративним живописом?

— Можна сказати, що паралельно я займався ним увесь час.

Моє серйозне знайомство з мистецтвом відбулося, коли у Ризі, у 1965–67 роках, коли я служив у армії, проте мав змогу ходити на виставки. У Прибалтиці не було такої цензури, як в Україні, там можна було побачити все — включно з абстракцією. Тому, повернувшись до Києва, я вчився з прицілом на експерименти з кольором. Але навіть коли я виконував академічну роботу, був незадоволений зробленим, аж до сказу, — я не знав, в чому причина, але розумів, що роблю щось не те.

На пошук себе пішло майже 20 років. Я працював, як у лабораторії, вів щоденники, експериментував. Була серйозна проблема — згармонізувати яскраві кольори, і я намагався її вирішити. В живописі існує чимало законів, наприклад, головний закон академії: «Больше грязи — больше связи», потім все можна гармонізувати за рахунок білил. Але взяти чисті фарби, що аж кричать, і зробити так, щоби вони ідеально співпадали — для цього потрібно було знайти якісь нестандартні підходи. Мене завжди заворожували яскраві кольори, але згармонізувати їх я спершу не міг. І я зрозумів, що потрібно докласти зусиль, щоб упоратись із таким завданням.

 

— Це важкий шлях, мабуть, він потребував від вас неабиякої хоробрості...

— Не думаю, що це хоробрість, просто я не мав вибору. Я завжди знав, що творча робота — це політ, а в мене, поки я не знайшов свій шлях, польоту не було. Важливість кольору інтуїтивно відчуває народне мистецтво, зокрема українське, в якому дуже часто поєднуються відкриті яскраві кольори. Мене завжди дивувало, що при цьому розмаїтті кольорів у народному мистецтві палітра вітчизняних майстрів-академістів старої школи завжди була такою бідною.

Вечірнє поле 

— Попри такий відчутний зв'язок з народною традицією, ви є одним з піонерів сучасного мистецтва в Україні; об’єднання «Живописний заповідник», до якого ви входили, було на початку 90-х флагманом актуального мистецтва, яке прийшло на заміну соцреалізму. Як трапилося, що ви стали саме на цей шлях?

— Я ніколи з нього не сходив, ніколи не був радянським художником. Я закінчив інститут, за два роки відробив норму для Спілки художників, а на той час це був рідкісний випадок, щоб за такий термін зробити три республіканські виставки. Я міг вступити до молодіжної секції Спілки художників, але не пішов туди. 

 

— А чим ви займалися весь цей час?

— Експериментував. Живописний матеріал виводив на якісь пошуки і нові кроки. В моїй творчості не відбувалося революцій, це була просто еволюція.

 

Захід сонця на озері

— Інтерес до нефігуративного мистецтва був радше властивий модерністській добі, а потім світове мистецтво пішло далі. Коли ви активно займалися абстракцією, в Європі були вже зовсім інші, постмодерні орієнтири. Чи пережили ви після краху СРСР травму всезнайства, характерну для вітчизняної гуманітарної інтелігенції?

— Я вважаю, що мистецтво — егоїстичне, і кожен має прожити свою долю, як вона є. Я завжди був настільки занурений у власні стосунки з кольором, що навіть не особливо цікавився усіма цими течіями. Подивіться, скільки разів ховали живопис, але він живий. І доки є фарби, доки є люди, народжені з даром спілкування через фарби, доти буде і живопис. Навіть наші вітчизняні художники, які у 90-ті швиденько кинули пензлі, аби погратися з фото та відео, згодом повернулися до живопису.

 

— А вам були цікаві експерименти з новітніми медіа?

— Я років двадцять дуже уважно придивлявся до нових медіа, ходив на виставки, але це мистецтво мене не зачіпало і не зачіпає. Думаю, що митці діляться на групи: одні мають дуже багату фантазію, вони зазвичай «вигадують світи», пишуть складні композиційні фігури, хтось, напевно, більш здібний до акторства, власного піару, інші бачать якісь технологічно цікаві речі, а ще хтось дуже удатний на приколи. А якщо в людини найліпша мова, якою вона володіє від природи, — живопис, то нема сенсу поривати з ним. Інша справа, що дійсно новий час потребує нової форми.

Озеро. Ранок 

— Ви активний культурний турист: часто їздите за кордон, буваєте на провідних мистецьких виставках?

— Поміркований. Я просто не маю такої необхідності. Вважаю, це в молодості важливо отримати максимальний обсяг інформації, а далі шлях іде до себе.

 

— Нещодавно ви стали найдорожчим художником України, ваші роботи є і в Національному художньому музеї, й в інших провідних зібраннях, тобто творча кар'єра склалася. Ви себе відчуваєте метром?

— Я людина, яка завжди сумнівається, тому я такого відчуття не маю. А щодо того,  що я дорогий, то я був найдорожчим від самого початку, тобто ще з 1990-го року. З того часу я ціни весь час лише піднімав. Я мав контракт у Німеччині, мою роботу ще у 1992-му році було продано за 11 тисяч марок (87 х 105). Коли я приїхав до Києва, тут усі віддавали роботи по 200 доларів, а мої твори вже коштували тисячі.

Біля озера 

— А сьогодні де вас купують більше — ви працюєте на вітчизняного чи західного колекціонера?

— Перші 15 років у мене взагалі не було клієнтів в Україні, а протягом останніх 5 років практично всі мої колекціонери з України.

 

— Вас не втомлює бути присутнім на всіх тих заходах, де беруть участь ваші роботи?

— Я ніколи не був присутній навіть на відкритті власних виставок. Це для мене тортури — пережити відкриття. Власне, моя позиція була завжди така: художника мають знати за роботами, а не в обличчя.

Озеро. Схід місяця 

— Наскільки швидко ви працюєте? Чи встигаєте задовольнити попит на вас? Наприклад, для багатьох митців, які виходять на глобальний ринок, це дуже значуща проблема, бо їхня швидкість продукування не співпадає з шаленим попитом на них, і черга за їхнім доробком може вишиковуватись на декілька років.

— На мою думку, це питання технології. У таких випадках, зазвичай, створюється штучна ситуація, викликається ажіотаж. Але це не значить, що у художника немає робіт. Я знаю такі випадки, що художнику забороняли писати, щоб він коштував дорожче.

Щодо мене — інколи полотна стоять роками, а інколи за годину може з’явитися велике полотно. Це не залежить ні від мого бажання, ні від необхідності, ні від чого — це чистий випадок.

 

— Ви слідкуєте за подіями в сучасному українському мистецтві, за його розвитком, за наступними поколіннями?

— Звичайно. Але я більше в ролі спостерігача і в очікуванні.

Вечірній берег 

— Тобто ви все ще не знайшли своїх однодумців серед молодших колег?

— Я б дуже хотів, але поки не бачив. Сучасне мистецтво має надзвичайно широкий спектр, і в цьому спектрі поки що я не бачив якихось рішень цікавих. А щодо виставок — актуальне мистецтво все-таки має бути дуже чітко прив’язане до життя, а коли такої прив’язки немає, то це більше схоже на гру.

 

—Чи є для вас сьогодні актуальною колективна модель художньої рефлексії та осмислення реальності?

— Ні, ці часи позаду. В людському плані в мене чимало хороших стосунків, але у творчому… На початку 90-х був період, коли нас, художників кола «Живописного заповідника» творче спілкування дуже збагачувало. Але потім ми розійшлися, кожен пішов своєю стежкою. Це нормальне явище.

Український мотив. Хата 

— Західна художня система влаштована таким чином, що художник, досягаючи певного ступеня успішності, певного віку, починає вчити наступне покоління. А ви десь викладаєте?

— Я пробував викладати. Я навіть підготував кілька художників, і за кольоровими рішеннями їх легко впізнати. Виходило якесь клонування. А потім я взагалі відчув, що сам починаю робити не те, що хотів би, і зрозумів, що ці експерименти треба прикрити.

 

— Але хтось же має вчити людей?

— Мають вчити посередні художники… Вони дають основу, базу, а далі людина має випливати сама. Найпростіше, звісно, взяти і перебрати чуже бачення але так хорошим художником не станеш. Тому я не бачу сенсу вчити. Сильні виживуть самі та знайдуть свою мову. Художня мова — це код. Художник кодує образами, поет — словами, але кодуються почуття і думки, не ідеї. Мені дуже смішно, коли в мистецтві кажуть про ідеї. Ідея може бути в науці, філософії, бо там є відкриття. Я не знаю серед художників жодного філософа.

Полонина Карпат 

— Наскільки вам цікава історія мистецтва, з ким з митців ви можете вести діалог крізь час або крізь простір?

— Це стандартна ситуація всіх художників: усі проходять практично через усю історію мистецтва для того, щоби прийти до себе. І тому на кожному етапі в мене був якийсь свій взірець, з яким я міг би вести розмову.

 

— Якими думками, відчуттями ви живете сьогодні, чим дихає ваше мистецтво?

— Я повернувся до такого аутсайдера у мистецтві, як пейзаж. Пейзаж, який зробив, власне, і революцію, й еволюцію всього мистецтва, — з початку ХХ століття був практично викинутий за межі мистецтва. Я завжди для підтримки, для розписки писав етюди, пейзажі — і нещодавно зрозумів, що мені стало це цікаво як великий проект.

Вечір на озері 

— Чи давно відбулося це повернення?

— Я пишу пейзажі  все життя. Коли робив абстракції, то паралельно робив і пейзажі, навіть у 90-ті роки. Потім побачив, що вище хати, українського мотиву я планку не підніму, тому пішов до абстракції, яка відкрила зовсім інші горизонти, нові відчуття. Та коли я переїхав жити сюди, до Засупоївки, мені захотілося чогось справді українського, може, навіть гоголівського.  І я осмислено повернувся до пейзажного живопису.

 

— Ваш пейзаж межує з абстракцією, іноді не можеш вгадати, чи це абстракція, чи фігуратив.

— Так, я залишаюсь вірним абстракції, адже вважаю, що на даний момент абстракція — найцікавіше, що людство створило в мистецтві.

 

— Відмітна риса ваших творів — дуже активний, своєрідний фіолетовий колір, на межі червоно-синьо-фіолетового… Це просто дань красі заходу сонця прояв якогось вашого специфічного внутрішнього стану?

— Це внутрішній стан. Адже я не малюю власне пейзаж, а створюю емоційний простір.

 

— Що означає для вас цей колір?

— Це, напевне, позачасовість. Я якось з дитинства не відчуваю часу, ніколи не сприймав реальність такою, як вона є,  бачив все через власні почуття.

 

— А ви не боїтеся не встигнути за часом? Прогавити якийсь важливий аспект сьогодення?

— Мені напрямок contemporary нагадує марафон — з’їжджаються люди з усього світу, біжать, але то все тимчасова штука, сьогодні марафон в Сіднеї, завтра в Німеччині. Подивіться, як швидко міняються всі ці напрямки. Мистецтво — це такий корабель, величезний і тихий, який пливе чітко за своїм курсом, а навколо снують катери, шлюпки. В мистецтві треба жити власними почуттями, думками і власним світом, бо інакше ти будеш просто брати участь у якомусь безглуздому марафоні. Комусь це цікаво — він біжить. Мені так жити не цікаво.

 

— А що залишається, коли зупиняється час?

— Для одного каталогу я написав, що тиша — це зустріч вічності з буденністю, думаю, що ця фраза може бути вам відповіддю. В принципі, таке саме сонце, така сама зелень вснували на Землі й дві, й три тисячі років тому, і художники тоді щось робили, але бачили всі завжди одне й те саме. Все у світі стабільно, а є просто зміна інтересів, сприйняття і ставлення. Кожен має знаходити свій шлях.

 

— У вас такий інтровертний погляд на мистецтво. Чи не є це впливом релігії? Ви віруюча людина?

— Я не занадто заглиблювався в ці питання, такі речі відчуваються на інтимному рівні. Я все життя працюю з фарбами, і те, що з ними робиться, дійсно може зробити з невіруючої людини віруючу. Коли починав, я був дуже самовпевненим, думав, що легко зроблю так, як я хочу. Але скільки не робив, нічого не виходило. Це тривало дуже довго, поки мене інтуїтивно не перемкнуло. І під час роботи там, де потрібно було взяти сірим, я почав брати жовтим, або синім, або червоним, — а потім дивувався, як таке може бути. Я навчу колориту, гармонії навіть ведмедя, але це ще не значить народити художника… Я просто труба — через мене щось іде, і я це втілюю. І цей стан, напевне, найщасливіший, але такі моменти в творчому житті, нажаль, нечасті.

 

— Ви оселилися в чудовому місці, на природі, займаєтесь улюбленою справою. А що ще вас цікавить, чим ви живете, крім живопису? Чи цікавитесь ви, наприклад, політикою?

— Як звичайна людина я все бачу, але, зважаючи на свій скажений темперамент, не дозволяю собі сильно в’їжджати в такі речі, інакше просто не зможу нормально працювати. Я вважаю, що якісно робити свою роботу, то є найкраща політична позиція.

 

— «Світ ловив мене, але не піймав», як писав Сковорода?..

— Певною мірою так. Я прожив життя тільки з роботою, і весь інтерес завжди був в ній. Все, що поза її межами, — це, мабуть відсотків 10 % мого життя. Я навіть не помітив, як і діти виросли, як я прожив цей час.

 

— Ваші нащадки пішли в художники?

— Донька. Син в мене машиніст, як мій батько, адже я з сім’ї залізничника. Донька з дитинства почала малювати, має від природи надзвичайний колористичний дар, те, що я брав роботою, експериментами, дослідами, вона має від природи. Чи добре це, чи погано — час покаже. Бо саме перешкоди роблять свою позитивну справу, в тому плані, що людина або відмовляється, або, навпаки, стає сильною і випрацьовує характер, потрібний для художника, позиції і все інше.

 

Аліса Ложкіна