«Краса буде конвульсивною, або їй не бути...»

Андре Бретон 

 

Іноді до Києва заносить дивних людей. Мені довелося зустрітися й поговорити з одним з найрадикальніших французьких фотографів сучасності Антуаном д’Аґата.

Поголений череп, нервові рухи: Антуан запалює цигарку за цигаркою, ховає обличчя від сонця та якимось невловимим, майже дитячим рухом відводить очі вбік. На грудях у нього не хилитається всюдисущій апарат, що здалеку визначає професіонала фотографії. Але дивуватися тут нема чому: Антуан зазвичай знімає уночі, й до об'єктива його камери важко потрапити пересічному перехожому.

Про свої фотографії він говорить так, як письменники говорять про літературу: з гіркотою, сумом, гнівом, ретельно добираючи слова. Здається, фотографування для нього — не робота, та, певно, й не мистецтво. Це край, борт човна, за який гарячково чіпляєшся, щоби раптова хвиля не забрала тебе в море. Відчайдушно хапаєшся — щоби вижити.

Антуан Д’Аґата. Фото: Убер Маро

Стаття з ART UKRAINE № 6-1(25-26) грудень 2011- лютий 2012. Рубрика ІНТЕРВ'Ю

 

Наталія Чермалих І як тобі в Києві?

Антуан Д’Аґата Не знаю. У цьому місті є щось велике, гнітюче. Іноді воно мене лякає.

 

— Ти мандрівний фотограф. Чому ти так багато подорожуєш бідними країнами?

Хіба краса обов'язково римується з бідністю?

— Гадаю, так. Хоча злидні є скрізь — у Європі, Північній Америці — їх просто треба побачити. Я ніколи не продумую заздалегідь свої маршрути. Нині я фактично залишив французьку арт-сцену: не роблю нові виставки, не друкую нові альбоми. Наразі мені кортить знову зануритися у свій власний світ, отримати новий досвід.

Декотрий час тому я майже рік провів у Японії. Це багата, чиста країна, її начебто продезінфікували. Але там я також бачив багато страждання, багато болю та своєрідне убозтво — особливо у світлі Ночі. (Так Антуан метафорично і дещо цнотливо називає секс- та наркосцену сучасних мегаполісів — Н. Ч.) Я працював там із танцівницями еротичних шоу, багато фотографував їх. Саме в Японії у мене з'явилося бажання зняти фільм про цих дівчат, хоча б для того, щоби ще раз почути їхні голоси.

Japon. 2006

— У твоїх роботах часто можна побачити образ жінки, яка кричить...

— Так, але на фотографіях цей крик залишається німим. Зараз я хочу, щоби він зазвучав, щоб мої фотографії заговорили. Я майже місяць працював в Україну над фільмом про жінок вулиці, задум якого, власне, народився в Японії.

 

— У тебе ж був ще один проект про повій, здається, в Камбоджі?

— Туди мене занесло зовсім випадково. В Японії, дорогою в аеропорт, я познайомився з жінкою, яка відіграла важливу роль у моєму житті. Вона була з Камбоджі, і я поїхав з нею, за нею в її країну. Її постать з’являється на багатьох фотографіях того періоду: молода голомоза жінка.

Я хочу сказати, що ніколи не розробляю заздалегідь географічну перспективу своїх подорожей і також геть позбавлений будь-якого потягу до екзотики. Щоразу я занурююся простісінько до каламуті того прошарку суспільства, з яким працюю: намагаюся бачити, фотографувати й одночасно жити, проживати. Цей спосіб здається мені найбільш правдивим і чесним.

Cambodge. 2008

— Розкажи трохи про свій фільм, частина якого знімалася й в Україні.

— Це фільм про життя. Про нічне життя. Воно належить цим жінкам, воно так само належить і мені. Ми ділимо його навпіл. Часто люди думають, що я користаюся їхньою слабкістю, за гроші купуючи їхнє тіло, пристрасть та показую це все завдяки фотографії. Це не так. Насправді я думаю, що зображення не є кінцевим пунктом моєї роботи. Це лише зупинка.

Я ставлю собі багато питань про життя: чому моє життя є таким? Чому їхнє життя є таким, а не інакшим? Завдяки відео я сподіваюся наблизитися до відповіді, або бодай просто дати слово цим жінкам, почути їхні голоси. Естетично цей фільм буде наближеним до моїх фотографій. Так, цей фільм — це і є мої фотографії, але оживлені рухами й звуком.

 

— Яких жінок ти фільмував в Україні?

— Я приїхав в Україну, знаючи, що тут цей бізнес надзвичайно розгалужений та досить відкритий. Спершу спілкувався, знімаючи на камеру десяток вишуканих, красивих жінок, які з певних економічних причин почали займатися проституцією. Попри болючий досвід, пов'язаний із цією роботою, відчувалося, що вони походять із захищеного світу, що вони можуть контролювати своє життя. Часом я навіть не знав, про що нам говорити.

Але я знаю, що поруч живуть інші українки: ті, яких до цієї роботи спонукала безвихідь. Їхнє життя — мов безодня, що затягує їх. У них немає домівки, родини, часто їм навіть бракує харчів. Цим жінкам недоступний жоден із зовнішніх атрибутів людської гідності: принадний одяг, взуття, якісні харчі.

Між цими жінками, що живуть на вулиці, та українськими красунями — велетенська прірва.

Japon. 2004

— Чи це буде відчутно у фільмі?

— Не думаю. Насправді, мене мало цікавлять факти, умови життя, різноманітні обставини, історії. Зрозумій мене правильно — моє завдання зовсім не полягає в інформуванні спільноти про становище жінок такого штибу в різних країнах світу. Я хотів би створити щось на зразок одного абстрактного образу: повідати одну довгу наскрізну історію, що триває від Японії до Камбоджі через Україну, Росію та інші країни. Цей відеофільм не розповідатиме про географічні території, про умови життя — він буде про жінок. Винятково про жінок.

 

— А чи знаєш ти, що ці жінки думають про тебе?

— Я намагаюся це зрозуміти. Є жінки, які виділяють мене з усієї маси клієнтів, спілкуються зі мною, як із другом, — загалом, ставляться приязно. Інші ж, навпаки, відштовхують мене.

 

— Що вони тобі закидають?

— Одна жінка казала мені, що наше зближення, всі наші розмови — це все декорації. Насправді всіма чоловіками керують їхні бажання, та й я — не виняток. Інша казала, що попри хвилинне відчуття близькості між нами, після того як все закінчиться, вона ще більше відчуватиме свою самотність, свою покинутість. Я не знав, що їй відповісти… Ще одна жінка, в Японії, казала мені, що вона ненавидить мене, як ненавидить усіх чоловіків. Бо всі вони користуються жіночими тілами, щоб зазирнути в обличчя смерті. А жінки-повії для них немов мерці.

Cambodge. 2008

— Що ж тоді у вас спільного?

— Страждання. Мій голос та їхній голос — це голоси з однієї прірви.

 

— Антуане, а як стають такими фотографами, як ти?

— Я став фотографом випадково. Протягом 20 років я мандрував нічними шляхами, вбираючи у себе, мов губка, все, що мене оточувало: алкоголь, наркотики, біль, самотність, знову алкоголь… 14-річним підлітком я вирішив змінити своє життя, пішовши з дому. Згодом прочитав Бакуніна й став анархістом, пристав до ультралівих угруповань, мешкав у сквотах, потім поїхав до Нікарагуа під час революції… Але там я відчув, що повністю втратив контроль над своїм життям: цинізм наркотиків пересилив мій юнацький ідеалізм. Я зрозумів, що далі — нема нічого.

В Африці я познайомився з одним фотографом, який згодом став моїм другом: у нього була фінальна стадія СНІДу, й він приїхав до Африки, щоби зробити свої останні знімки. Я спостерігав за ним: він гарячково фотографував все підряд, не задумуючись. Губився, розчинявся у цих образах, у самому акті фотографування. Проте, гадаю, йому самому здавалося, що у такий спосіб йому вдається спіймати, зафіксувати життя. Певно, саме в цей момент я несвідомо відчув життєдайний потенціал фотографії. Мені було 37 років, я вирішив боротися.

 

— Тобто ти став фотографом у 37 років?

— Точніше було б сказати, що я ним так і не став. Мене ніколи не цікавила фотографія як професія. Гадаю, фотографія стала для мене чимось на кшталт другої мови. До речі, в якийсь момент під час моїх багаторічних поневірянь я втратив здатність розмовляти, лише читав та роздивлявся довкола. У фотографії мене завжди приваблювала ця подвійність: можливість дивитися на образ та одночасно говорити про нього та жити в ньому.

Egypte. 1999

— А хто з фотографів вплинув на тебе?

— Їх не так багато. Я вчився фотографії у Нью-Йорку, в ICP (International Center of Photography). Там моїми вчителями були Ларрі Кларк та Нан Голдуїн. Гадаю, по-справжньому на мене вплинули смаки Нан, ті фото, які вона мені показувала: Петерсона, Стрьомхольма, Войнаровича…

 

— Мені здалося, що у твоїх фотографіях є щось з японської еротичної літератури та водночас від класиків японської фотографії ХХ століття: Моріями Дайдо, його «Мандрівного Пса» та ранніх фотографій Аракі...

(«Мандрівний Пес» — найвідоміший фотографічний альбом Моріями Дайдо — Н. Ч.)

— Я мало знайомий з японською літературою, однак мені доводилося довго розмовляти з самим Моріямою. Він говорив мені про те, що знімаючи, дозволяє місцинам проникнути в себе. Місце, територія, простір начебто «заражають» тебе своєю сутністю. «Заразитися певним простором» — цей образ мені дуже близький.

Так, у нас багато спільного, нехай Моріяму й мало цікавили такі теми, як секс, проституція, наркотики.

 

— Інший митець, з яким тебе часто порівнюють, — Френсіс Бекон — через вашу любов до нечітких, розмитих обрисів.

— Відверто кажучи, мої контури нечіткі зовсім не тому, що я цього хотів, й не тому, що розмитість здається мені більш естетичною, ніж виразність. Цей ефект з’явився у моїх фотографіях випадково: зазвичай я брався за фотоапарат у стані граничного сп’яніння або наркотичної ейфорії. Мені просто важко було втримати його в руках, що безперервно тремтіли, та навести фокус. Часто-густо серед цілої плівки тільки один кадр був більш-менш виразним, та й на ньому було досить розмите зображення. Я чув, що Бекон також мав проблеми з алкоголем... Можливо, наші «нечіткості» й справді десь межують. (Сміється)

А якщо серйозно — у мене не так багато знань про візуальне мистецтво: майже всьому, що є у моїй фотографії, я завдячую літературі.

 

— І хто ж твої вчителі?

— Більшість французьких «проклятих» письменників: Арто, Батай, Рембо... Але є одна книга, яка зі мною ось уже 20 років, — це «Подорож на край ночі» Луї-Фердинанда Селіна.

 

— А трапляється тобі повторювати в мистецтві улюблений прийом цих письменників — самому ставати героєм своїх робіт?

— Так. І останнім часом все частіше. Насправді я просто намагаюся бути чесним. Мене зовсім не цікавить вуаєризм, у жодній з його форм. Мої фото зовсім про інше.

Саме тому я нерідко передаю камеру своїм героїням — тоді вони стають фотографами, а я — пересічним героєм своїх власних фотографій. У цьому є щось дуже хвилююче.

Це дозволяє мені подивитися збоку, припинити контролювати дійсність і одночасно відмовитися від привілейованого становища фотографа.

Я намагаюся відійти від традиції репортажної фотографії, в якій митцеві надається роль стороннього, нейтрального спостерігача.

Я не хочу бути нейтральним. Я хочу жити і страждати разом з цими людьми.

 

 

 

Наталія Чермалих