Одеський художник, який ховається під ніком apl315, у Києві відомий досить давно. 23-літній графітист багато років працює на вулиці, проте увагу українських і російських мистецтвознавців і арт-дилерів він привернув своїми експресивними творами на полотні. Одна з таких робіт — «Україна», розміщена на обкладинці нинішнього номера ART UKRAINE.

Графіті-художник, який поєднав актуальну естетику street art і буйство української «Нової хвилі» кінця 80-х, безумовно, — один із найцікавіших представників молодого українського мистецтва. apl315 не отримав професійної освіти й не належить до жодної художньої спільноти і до жодної столичної тусовки стріт-артистів. Він сам по собі, і саме ця його підкреслена маргінальність укупі з неабиякими художніми здібностями виділяє його з натовпу та змушує вірити в майбутнє художнього проекту на ім’я apl315.

— Чому ти ховаєш своє лице?

— Бо займаюся справами, неугодними більшості людей, і хоча більшість мене не вельми хвилює, лікарня нині дорого коштує.

 

— Ти розпочинав як стріт-художник, тобто працював лише на вулиці. Як давно почав виставлятися в галереях і центрах сучасного мистецтва?

— Усе розпочалося в 2006 році, коли мене запросили в Москву на графіті-фестиваль, приурочений до відкриття «Винзаводу». Так я познайомився з російським куратором Колею Палажченком, більше відомим як Спайдер, і він почав мене потроху розкручувати.

 

— Чому ти, крім вуличного мистецтва, почав виконувати роботи на полотні?

— З кожним днем усе більше й більше нових ідей і речей виникає, і багато цих речей працюють тільки в певних умовах. Полотно й галерейний простір — це одне з таких місць, а, наприклад, смітник на вулиці з брутальними написами —
це інше...

 

— Ти часто виставляєшся в галереях сучасного мистецтва?

— Ну, я б не сказав, що часто, але торік у мене були три персональні виставки — в Пітері, Варшаві й Берліні — і кілька колективних.

 

— А як давно ти взагалі займаєшся графіті?

— Років із десять чи трохи більше. Найперші мої роботи були зроблені наприкінці 90-х. Це вже була друга хвиля захоплення графіті в Україні — перша пройшла практично непоміченою. Після розвалу Союзу ми були під ковпаком — ні Інтернету, ні зарубіжних програм телебачення ще не було, що таке графіті, якими фарбами це треба робити, взагалі ніхто не знав. Природно, перші вогнища інтересу до цієї культури з’явилися в прикордонних зонах — поряд із Польщею, Угорщиною, там де був хоч якийсь доступ до інформації.

 

— А ти сам як довідався, що таке графіті?

— Я завжди малював, але мені бракувало інформації. І ось був такий журнал — Ехtreme. Він узагалі-то нічого особливого із себе не являв, але це було на той час єдине видання в нашій країні, де раз на місяць виділяли одну сторінку під фотознімки робіт графіті. Причому все було в мікроскопічному форматі — розглянути в деталях, скажімо, американське графіті на всю стіну п’ятиповерхового будинку, природно, було практично нереально. Проте наші хлопці побачили, як можна фарбувати, й це допомагало робити щось самим. Тобто країна була реально дикою щодо цього. Але в результаті такої непоінформованості наша графіті-культура дуже відрізняється від, наприклад, російської чи білоруської — у нас зовсім інша траєкторія розвитку, кардинально інша сцена.

 

— А в Україні багато людей сьогодні займається street art’ом?

— Ну, це те саме, що сказати: «чи багато в Україні художників?» Кого не запитай, кожен художник, а хто з них справді гідний так називатися — це питання. У Києві зараз, напевно, юрби молоді вважають себе графітчиками — це модно, це мейнстрім, це пов’язано ще й зі street fashion і грамотною роботою маркетологів, котрі просувають стріт-культуру й пов’язані з нею продукти споживання. Деякі компанії, що виробляють одяг у вуличному стилі, навіть відкривають галереї в Європі, у яких виставляють роботи найактуальніших графітчиків.

 

— А графіті взагалі може існувати в галереї? Наскільки це етично прийнятний формат для вуличного мистецтва?

— Це залежить від автора, від його підходу до цієї справи. Узагалі-то здебільшого всім усе байдуже, усі хочуть лише нажитися, витиснути щось. Мені, до речі, багато хто дорікає, що, мовляв, я заробляю на графіті. Це неправда. Я жодного разу не намалював на полотні графіті, на полотні я виконую зовсім інші роботи. Деякі галеристи мені навіть пропонували купити списаний вагон, мовляв, розфарбуй його.  А я говорю — «ні», бо це так не працює. Я малюю на вагонах, тому що вони їздять по всьому колишньому СРСР, а якщо цей вагон стоятиме, то й працювати моє графіті не буде.

 

— Ну, якщо вагон стоятиме, на нього приходитимуть дивитися люди...

— Ні, це зовсім не те. З таким самим успіхом тоді можна малювати на полотні або ще на чомусь. Вагон повинен їздити, а не стояти, інакше це все відверта проституція.

 

— Тебе приймають і в середовищі графіті-художників і в галереях сучасного мистецтва. А ти себе ким вважаєш —
стріт-артистом чи учасником актуальної арт-сцени, тобто «сучасним» художником? Де ти почуваєш себе комфортніше: на вулиці чи в галереї?

— Напевне, я себе вважаю йопнутим громадянином планети Земля, а, як співав Псой Короленко, «йопнутим усе можна». А вбогі уточнення, а ля «графітчик», «спреєр», «напилювач», «стріт-артист» — це для лівих людей, які намагаються бути особливо наближеними до яких-небудь модних-актуальних молодіжних рухів, за рахунок чого собі можна підняти респект. А комфорт може бути скрізь — у середовищі бомжів, у середовищі багатих «падонков» і т.п... Завжди по-різному.

 

— Хто з українських художників тобі найближчий?

— Взагалі я не люблю світ успішних-неуспішних художників — вони всі на пафосі, це понти й постійне спілкування із задньою думкою... У мене своя компанія аморальних «падонков», яких явно не цікавлять успіх і стабільність.

 

— Найперше запитання до людини, яка займається графіті, стосується відносин із законом. На Заході, здається, більшість графітистів мають проблеми з поліцією... Усіх заарештовували, багатьох судили, декотрі сиділи — це звичайна частина життя райтера, якщо він займається якоюсь нелегальною діяльністю.

 

— А в нас графіті — це нелегально?

— Та тут усім усе байдуже. Видеруть мобільний, гроші заберуть, ось і все. Вони просто ще не знають, що на цьому можна заробляти. За кордоном дійшло до того, що німці, наприклад, обчислюють райтерів за ДНК. Тобто якщо ти залишив балон на місці розфарбування, то днів за два до тебе можуть прийти з лікарні, взяти аналізи й завести справу. Ще дуже часто в Європі буває так, що до компанії райтерів прибивається який-небудь хлопець. Він добре фарбує, ходить із хлопцями на всі акції рік, два, — а потім на всіх збирається портфоліо, й виявляється, що він із поліції. Там є різні школи, і поліцейські обчислюють хлопців за стилями, тобто все дуже серйозно.

 

— Але ж якби не було цих переслідувань, було б не так цікаво...

— Багато хто думає, що всі, хто займається графіті, роблять це лише заради адреналіну. Але це не так. Я, наприклад, фарбую вулицю, щоб отримати фотознімок роботи, — це мені подобається. Якщо я фарбую вагон, це взагалі серйозна виставка — адже він об’їздить половину земної кулі. Скажімо, нещодавно мої друзі подорожували по Ірану й побачили там мій вагон, який я фарбував у Одесі. Тобто я зараз сиджу, а в мене штук 500—600 вагонів гасають по всьому СНД, Ірану, Іраку, Китаю тощо.

— Чи продовжуєш ти зараз робити вуличні графіті? Які твої останні проекти?

— Усі сили й фінанси йдуть на фарбу для вулиці та на поїздки. Щодня намагаюся щось робити. З останніх невуличних проектів — велика серія робіт для центру сучасного мистецтва «Ізоляція», що повинен відкритися наприкінці вересня в Донецьку.

 

— Яка в тебе освіта?

— Вища, я закінчив біологічний факультет Одеського університету, кафедра безхребетних. Також ходив на підготовчі курси для вступу в художнє училище — позаймався місяців із 4, й кинув. Не зміг.