Нещодавно футбольний матч Україна-Туреччина на телебаченні рекламували так: «Бити турків у нас у крові». Але хто кого і в яких сферах насправді б’є?! 

Про потрібність якоїсь адекватної інституції, котра б займалася промоцією української культури за кордоном (та й вдома теж не завадило б) говорено-переговорено вже чимало. На моїй пам’яті інтелігенція навіть писала листа міністерству культури з пропозиціями стосовно організації такого центру та переліком його «першочергових» функцій. Щоправда, від того листа відгонило таким совєтським душком, що, може, й добре, що такого фонду/інституту/центру створено не було. 

Бо й справді, поміркуймо: все, що в нашій країні організовується державою, стає нищівним ударом по будь-якій сфері. Про судову, правоохоронну та політичну систему мовчу – при згадках про ці речі від серцевого нападу мене рятує тільки багаторазова шенгенська віза у паспорті. Візьмімо освіту – державні дитячі садочки, школи і університети перетворені на спосіб знищити будь-яку індивідуальність, здатність думати. Моя знайома розповідає мені, що в школі, де вчиться її син, у їдальні немає виделок і ножів, тільки алюмінієві ложки. Ось так із малих років держава виховує у своїх громадян поняття культурності та етикету. Більшою проблемою, ніж хвороба, для українця може стати тільки потрапляння в державну лікарню, де «загони смерті», перепрошую, медперсонал вже точно доб’є пацієнта. Державні санаторії створені не для відпочинку чи оздоровлення, це склад старих меблів і шкідливої медичної апаратури. Тому добре, що держава не створює жодних культурних і мистецьких установ, спасибі жителям Донбасу й за це! Зрештою, навіть думаю, що повна ліквідація міністерства культури могла б дати українському мистецтву неабиякий поштовх до розвитку. 

А тепер від наших баранів – до турецьких. Так сталося, що минулого тижня турецька культурна платформа «Діалог Євразія» запросила групу українських письменників (Андрія Куркова, Марію Матіос, Юрка Винничука, Павла Вольвача, Юрія Щербака, Михайла Рошка, Євгена Положія та автора цих рядків) до Стамбулу презентувати сучасну українську літературу. Спочатку – про «Діалог Євразію». Це напівдержавна турецька культурна інституція, що покликана пропагувати Туреччину та її культуру за кордоном, та найбільше – у ближньому зарубіжжі та тюркомовних країнах. Розмах її діяльності вражає – організація симпозіумів, конференцій, виставок, концертів, переклад та видання понад ста книжок на турецьку мову та з турецької на інші, представництва у провідних столицях світу (у Києві теж відкрито їхній офіс). Суперсучасна, величезна штаб-квартира організації на березі Босфору вже сама за себе говорить про рівень державної підтримки цього проекту (номільнально організація громадська, проте діяльність відбувається переважно за державної підтримки). 

Українські письменники в Стамбулі:Юрій Винничук, Марія Матіос, Андрій Курков, Євген Положій, Андрій Любка, Юрій Щербак, Павло Вольвач, Михайло Рошко

По-друге, привід для візиту українських письменників – теж знаковий. На турецьку перекладено та видано ошатним виданням роман Павла Вольвача «Кляса» - за організаційної і фінансової підтримки «Діалогу Євразія». Напрошується запитання – а для чого організація, котра має на меті просувати турецьку культуру, займається діяльністю, яка, м’яко кажучи, мала б ініціюватися українською стороною (я про переклад, видання книги та організацію поїздки делегації письменників у Стамбул)? Відповідь – проста. На відміну від нас і багатьох інших прогресивніших країн, турки зрозуміли, що просування в умовах глобалізації не може рухатися тільки в одному напрямку, для цього потрібна взаємна інтеграція. За чотири дні нашого перебування в Стамбулі про українську літературу ми говорили тільки дві години – під час круглого столу з письменниками і журналістами та презентації книжки Вольвача; весь інший час були екскурсії, прийоми, звані вечері і захоплюючі подорожі. Нас запросили туди не так для того, щоб презентувати там українську літературу, як для того, щоб українським літераторам презентувати сучасну, розвинену й амбітну Туреччину. Словом, Туреччина, яка хоче бути потужним регіональним лідером і законодавцем мод, розуміє, що для цього замало репутації недорогих і якісних курортів, шкіряного одягу, кухні і футболу. Для цього потрібно показати наскільки потужна й багатогранна турецька культура. Що ж, маємо бути їм вдячні, бо завдяки такій меті «Діалогу Євразія» турецькою мовою вийшла книга сучасного українського письменника. Між іншим, востаннє така подія була років зо двадцять тому – турки переклали й видали «Роксолану» Загребельного. 

Марія Матіос виступає на круглому столі про сучасну українську літературу

Про те, що взаємна інтеграція і взаємовигідна співпраця на культурному ринку стає новим трендом, свідчить і той факт, що не так давно представництвом іншої поважної інституції – Ґьоте-інститутом у Києві – профінансовано переклад та видання німецькою книжки українського письменника Отара Довженка. Тепер культурному менеджменту в сучасному світі нам доведеться вчитися не тільки в Німеччини, Англії, Франції, Польщі, а й – у що донедавна було б важко повірити – у Туреччини. 

Усі навколо нас метушаться і щось намагаються робити: поляки від нас уже на майже недосяжній відстані, Туреччина галопує вперед, от уже навіть Молдова розвернулася в бік Європи і набирає темп. Залишається подякувати білорусам, на фоні яких ситуація в Україні виглядає ще більш-менш терпимою. Хоч уже цікаво, Білорусь пережене нас у наступному році чи вже в 2013-му?! 

Павло Вольвач підписує свою книгу турецьким читачам

Мораль сєй басні такова: зараз переважно завдяки зусилям приватних осіб і інституцій сучасний контекст українського мистецтва ще так-сяк просочується за кордон, починає завойовувати ринки, досягає успіху. Аби так тривало і далі, аби далі була можливість хоч якось дихати, потрібно глушити будь-яку ініціативу держави у культурній сфері. Бо це вірна смерть.

 А туркам і Туреччині можемо бути вдячні хоча б за те, що показують чіткий приклад – з будь-якої ями таки можна вибратися, і за якихось двадцять років оновитися, стати класними, адекватними і сучасними. Стати цікавими. У нас ще залишається шанс на це. Щоправда, у дуже далекій перспективі.