Ганна Ландіхова знайомить читачів з тишею - новим засобом прориву в трансцендентне.

Всі ми звикли до думки, що Енді Ворхол своїми коробками супу Кемпбелл ще в середині минулого століття здійснив переворот у мистецтві, скасувавши його безпосередню, незалежну суть. З тих пір, за словами Б. Гройса, мистецтво не можливе без коментаря. У «ситуації постмодерну» мистецтво докорінно концептуалізується. Глядачеві в наш час необхідно прочитати анотацію, щоб зрозуміти, що там таке хотів сказати автор. Таким чином, пошуки сенсу підмінили реальну взаємодію з видимістю. Існує й інший тип художників, які намагаються епатувати глядача моментальною яскравістю образу. Трупи, оголені тіла, бунтарські перформанси - стали, деякою мірою, емблемою 90-х.

У цьому сенсі проект куратора Вікторії Бурлаки протистоїть обом явищам сучасного мистецтва, пропонуючи «постмодерністський» варіант повернення до класичного розуміння «мистецтва», як того, що виводить глядача зі світу буденності у світ метафізики.

Проривом в трансцендентне, для художників, які виставили свої роботи під егідою Інституту проблем сучасного мистецтва, є тиша. Тиша - як відсутність, зупинка, простір для медитації, вихід за межі себе, вихід на спілкування з вічним. У світі, забрудненому аудіо-візуальною інформацією, рекламою, телебаченням, репліками всіх про все, і мільйонами фотографій, - тиша - стає все більш цінною.

Саме тому Ілля Пруненко на полотнах «Кінофайли» зупиняє фільм. Пропонує, вдивитися в сам момент; без сюжету, сенсу, серіальної інтриги, пропонує перестати шукати сенс.

Ілля Пруненко, «Кінофайли»

У свою чергу Микита Кадан зображує білу поверхню рекламних щитів. Реклама, яка покликана занурювати погляд у нетрі споживчої реальності, замінена художником на білі плями, чисту поверхню.

Микита Кадан, "На поверхні"

За словами Вікторії Бурлаки - тиша, це крім того ще й спосіб відволіктися від смислової глибини «мета у всіх цих випадках одна - не тонути в нескінченній перспективі значень, але залишатися на поверхні видимого ...»

Серія Миколи Рідного «Під'їзди» обіграє подвійне сприйняття картини. З одного боку, намальоване художником являє собою хаос кольорових плям. Але якщо вдивитися в картини з «концептуального» ракурсу, то стає зрозумілим відсилання до брудних, обшарпаних стін під'їздів спальних районів. Глядач потрапляє в голографічний атракціон між поверхнею видимого і глибиною закладеного сенсу.

Микола Рідний, «Під'їзди»

«Євроремонт» Лесі Хоменко теж представляє нам поверхню полотна в абстрактних плямах, яка, будучи частиною інтер'єру, могла б нести конотації розкоші і соціального статусу.

Марія Павленко, своїм зображенням «Міста», навпаки скидає всі наносні культурні смисли, повертаючись до наївного накреслення; експериментує з можливістю відходу від стереотипних образів.

Марія Павленко, "Місто"

Варто відзначити незвичайний підхід Сергія Попова, чиї картини за мотивами макрозйомки пилу «Елементарні часточки» настільки драматичні, наскільки ж і іронічні. Круглі, бурого кольору неясні зображення наводять на думку про анатомію людини, травмують погляд. Однак месидж художника полягає в наступному: це всього лише пил, знятий при сильному збільшенні. Світ, в якому люди параноїдально вишукують смисли, приречений на комічні помилки. Іноді варто залишатися на поверхні.

Так само, як іноді варто завмерти і прислухатися. Прислухатися до тиші. Її неможливо почути, помацати, у неї немає назви.

Степан Рябченко, «Без назви»

Безперечний фаворит виставки Степан Рябченко в серії «Без назви» дає можливість побачити тишу в зупиненому моменті. Ледве помітні, тремтячі тіні предметів, на білих стінах, у своїй очевидній невидимості виводять глядача на новий рівень сприйняття. Присутність відсутності, зупинена моментальність - що це якщо не те, чого так не вистачало мистецтву з часів Дюшана. У пошуку нових виразних засобів, художники, часом, забувають про головне: про те, що таке витвір мистецтва.

На виставці «Моменти тиші» можна знайти відповіді.