Білому подобається біле

Червоному подобається червоне

А мені подобається подобатися.

В. Хрущ

Валентин Хрущ

У білому кружалі порцелянової тарілки — чорна кома тюльки-дунайки відливає перламутром, риб’яче око мерехтить павичевими переливами, все дихає прохолодою сутінку, що ніби всотав довколишнє сонце й літню спеку, які при напливі хвиль у чорноморський полудень обступили курінь — розпечену до білого рибальську мазанку, всередині якої в напівтемряві стоїть на простому дерев’яному висоленому столі ця тарілка з рибкою.

Але тільки-но зробімо крок уперед — і ми побачимо рельєф обдертого картону від ящиків, і на ньому — о диво! — патьоки білої фарби, невловимий помах чорної, непомітні переміщення інших барв, що начебто ховаються під покривом простої і, здавалося б, до малярського однозначної фарби. Випадковість виростає до закономірності, в результаті виділяється енергія, здатна відірвати фарбовий шар від крихкої поверхні й віднести його разом із нами в той світ, де відбувається чаклунство споглядання рибки на тарілці...

 

В. Хрущ у дворі. Архів В. Рябченко

Мені в житті неймовірно пощастило — я був учнем справжнього дзенського майстра. У тому, що він жив у Одесі, немає нічого дивного — будь-який майстер підтвердить просту істину про те, що в дзену немає кордонів, це сама безмежність. Дивним видається (вже дивлячись із наступного століття) те, що Одеса, яка кишить диваками, оригіналами, модниками й чваньками, серед яких знаходилися й генії, і святі, й майстри своєї справи, породила лише одну людину, котра зуміла сфокусувати все разом узяте, й перетворити аномалію в дзен, майстерність — у щосекундну життєтворчість, у безперервне свято мистецтва. Валентин Хрущ єдиний, хто в Одесі підняв художню майстерність у поєднанні з геніальністю до рівня духовної практики, що веде за межі відомого.

У Москві подібну роль у цей самий час (60—70-ті) відігравав Андрій Тарковський. Примітним є те, що вони були схожі, як близнюки, — одного зросту й віку. Незадовго до від’їзду за кордон Тарковський побував у Одесі, і його повели до Хруща. Тут відбулася зустріч двійників. Валик Хрущ жив у типовому одеському дворі, з прибудовами, що облупилися, і похилими верандами, де трава проростає через щілини старих плит і тітка у фартусі набирає в цебро воду з колонки в центрі двору під візерунком із акацій.

В. Хрущ. Архів В. Рябченко

У Хрущика третину веранди займав стіл-підвіконня, від краси якого перехоплювало подих — ось він, справжній Хаос, де виростає Гармонія! На столі білосніжні піали з найміцнішим червоним чаєм нібито вели менует із перламутровими старовинними гребенями, перегородчастої емалі блюдцями, інструментами для різьблення по дереву епохи Страдиварі, давнішніми ложечками, щипчиками для розколювання цукру й ножичками для розрізування стародавніх фоліантів, пенсне, прокуреними масивними вересовими люльками, коробками запашного люлькового тютюну, банками з чаєм... Тут могла поміститися й принесена з Привозу свіжа рибина, що сяє у величезній мідній мисці, й домашній сир у кузнецовських блюдцях, і дикі польові квіти у вазі Галле, і рідкісний дагеротипний апарат, — та й чого тут тільки не було!

Але ніколи, жодної миті це не було простим накопиченням предметів.

Андрій Тарковський опинився віч-на-віч не лише із самим собою, але й з власною естетикою, настільки ж мало відмінною від нього, як і посталий перед ним Валик Хрущ. Мабуть, відмінність була тільки в способі вираження — Валентин писав картини, фотографував, різьбив рами, а Андрій знімав кіно. Але подібність вразила його незрівнянно більше, і вразила неприємно. Залишаючи житло Хруща, до жаху схоже на житло Сталкера, Андрій мовчав. Думаю, що, як людина глибоко містична, Тарковський мусив злякатися.

Діма Хрущ. Архів В. Рябченко

З усіх одеських денді Хрущ був найекзотичнішим. Білий капелюх із широкими полями, вічно димляча люлька — це було схоже на пароплав. Далі вниз ішли трюми — шкіряне пальто або френч, галіфе, портфель із крокодилячої шкіри, хромові чоботи або туфлі з пальмової кори. Хрущ літав по місту, встигаючи поспілкуватися з найрізноманітнішими людьми, зробити море корисних справ, обміняти модну американську платівку на старий цейсівський об’єктив, прекрасний фісташковий лак на пакет чаю, щойно вкраденого з індійського судна, граверні різці на книгу про техніку живопису.

Він знав усі останні новини, розмова його перетікала по неосяжному спектру явищ і подій. Його коментар завжди був бездоганний, як і його кисть. Не знаю, чи володів він секретом «Джоттівського кола», чи міг намалювати ідеальну окружність від руки.

Риба у мисці. Фото В. Хруща. Архів В. Рябченко

Пам’ятаю, він прийшов у гості, і ми почали пити чай. Хрущ підійшов до відкритого рояля, поставив на клавішу піалу з чаєм, пролунав звук. «Звук чаю», — сказав Хрущ. Потім поставив розетку з варенням на іншу клавішу. «Звук варення», — позначив він новий звук. Чи міг Джотто зробити щось подібне?

Веранда Хруща на вул. Чижикова, 18, на півдорозі від вокзалу до моря, була кают-компанією, тим, що пізніше назвали «Всесвітній клуб одеситів». Гості змінювалися, як декорації, кожен відігравав свою роль — хто, налягаючи на крісло-гойдалку, виголошував промову про творчість Едика Лимонова та його останній роман «Це Я, Едичок», хто затискався з люлькою тютюну в куток і мовчав, розглядаючи альбом стародавніх гравюр, хто розбирав із Валиком його старовинний фотоапарат, хто розмовляв із його дружиною Викою про ставлення Мандельштама до футуристів, хто ставив на програвач нову платівку тріо Ганеліна, хто діставав із сумки привезений із Заходу журнал про сучасне мистецтво. Але ніхто, крім самого Валика, не мав права входити в кімнату без вікон, що прилягає до веранди. Цю святиню Валик замикав на замок. Тут була його скарбниця. Утім, самому йому зайти туди було не менш складно — так вона була забита мотлохом. Ми жартували, що там можна за мінімального старання без зусиль відкопати вкриту товстим шаром засохлого мулу парочку літаючих тарілок або запорошені чоботи-скороходи з ноги царя Гороха. Принаймні, ніхто б не зачудувався при появі чогось подібного з настільки дивовижної кімнатки. Утім, тоді збирання антикваріату на вулицях, у дворах і підворіттях було художньою традицією. Майстерні й будинки художників були обставлені зі смаком — білені середземноморські стіни, темні старовинні меблі, сільські килими й доріжки на підлозі, полиці, забиті дивовижними речами, давні книги...

Новий рік у Хруща. Фото В. Рябченко

Я пам’ятаю близько сотні швейних машинок «Зінгер» і друкарських «Ундервуд», що стоять стрункими рядами на горищі в Жені Ковальського, який пив із келихів ампір і дивився у вікна крізь рами епохи Петра I. У нього був велосипед із величезним багажником, і він щоранку об’їжджав місто в пошуках щойно викинутого — комода, оттоманки, а то й театрального бінокля, що валяється посеред покидьків. Тоді на смітниках рилися лише художники.

Решта інтелігенції (якій старий мотлох в основному був переданий у спадщину) називала їх ласкаво «звалочистами». Хрущ був королем звалочистів.

Якось раз, сидячи в нього за чаєм, я спостерігав вражаючу сцену. Із надр своєї комірчини Хрущик приніс до столу якийсь згусток твані — такі утворюються після дощів побіля водозливних ґраток. Присівши на стілець і не перериваючи бесіди, продовжуючи розливати чай, ніби побіжно, Валик почав взаємодіяти із загадковим предметом. Його рухи були магічно невловимими, але безпомилковими. Скидалося, ніби Хрущ спокушає некрасиву дівчину, непомітними дотиками викликаючи в ній відповідне почуття, і, як наслідок, — поява краси, властива абсолютно всьому в цьому світі.

В. Хрущ. Автопортрет. 1970-ті

І справді, з плином часу я побачив, як зі смаглявих пальців Валика, танцюючи, з’являється чудовий черепаховий гребінець для волосся, інкрустований перламутром. У призахідному світлі, переломленому нерівними стеклами веранди й розсіяному кіноварним порохом, це явище було справжнім дивом.

Тоді я перейнявся словами Лотреамона: «Це було прекрасно, як зустріч парасольки й швейної машинки на операційному столі». Для мене народження прекрасного відбувалося на столі Хруща.

Від Хруща я перейняв і особливий стиль чайної церемонії. Можу його назвати «фенлю» — вітер і потік». Можна назвати це «чачань» — чайний дзен. Дзенське ставлення до чаю — прикмета майстра. На відміну від сучасних церемоніальних людей, Валик сам не був прив’язаний до процесу й не привертав до нього уваги гостей. Він заварював у великому білому круглому порцеляновому чайнику й розливав по порцелянових білих піалах карміновий із жовтогарячим відливом чай, від якого бесіда розправляла крила й піднімалась у височінь, спрямовуючись у безкрайню далину.

Посиденьки у Хруща. Архів В. Рябченко

Він робив це весело й правильно, пурхаючи поміж друзів, натоптуючи люльку, розглядаючи книги й речі, показуючи нові картини, обговорюючи щось, копирсаючись у раритетах. Він правильно використовував чай для підтримки настрою, не загострював уваги на засобі. Однак усі знали, що в Хрущика чай завжди найвищої якості, і говорили один одному, гуляючи по одеських вулицях: «Ходімо пити чай до Хруща!»

Найкращий портрет Валика написав Володя Наумець. Хрущ, який курить люльку, зображений в умовно стилізованій манері, а по зеленому тлу начебто дитячими літерами — напис: «Тютюн уранці й увечері». У нього були найкращі люльки й найкращий тютюн. Дуже хочеться його зобразити з пам’яті: стоїть на бульварі й дивиться на порт із-під крис капелюха, поверх довгої прямої люльки з хмарами запашного бузкового диму. Одного разу ми з Володею Наумцем зайшли до майстерні, повітря якої містило невимовно прекрасний витончений аромат — нібито невідомих парфумів. Ми захопилися цим запахом. «Хрущик був тиждень тому, курив «Летючий голландець», — пояснив нам господар майстерні.

Посиденьки у Хруща. Архів В. Рябченко

Хрущ ішов із гостей непомітно, по-англійському. Міг він у розпал зникнути і з власного дому (втім ніхто на це нітрохи не ображався). Він нікому не розкривав свого маршруту в лабіринті міста й тому збоку здавався дивним. Утім, при всій плинності й летючості, Валик ні до чого не ставився поверхово. Нічого не вислизало від нього. Він учив мене бачити й розуміти.

— Дивися! — тільки й говорив він. І я справді бачив і розумів — до самих витоків суті баченого. Втім, усі довкола вчили мене дивитися й бачити. Але тільки могутній геній Хруща виривав мій погляд із рамки, в якій є ошатна картинка. Він змушував мене глянути в саму суть. Звідти, зсередини, ти бачиш світ таким, який він є, — у всій його гармонії й досконалості, у блиску, славі й пишноті.

Хрущ дивився лише американське кіно й слухав лише музику чорних. Звичайно ж, він не бравував цим — тоді прагнення до справжності та якості споживаного продукту було не менш важливим, ніж тепер, і навіть більше — воно було засобом виживання.

Хрущ і Балбес. Фото В. Рябченко

З улюбленого Валик особливо виділяв музику Гендрикса. Він слухав його наодинці, зачинивши свою кімнату, прихилившись до великої колонки, повністю «відійшовши» з навколишнього світу. Гендрикс був єдиним магом, якому Хрущик підкорявся цілковито. Взагалі ж не було іншої сили, влади чи авторитету, яким Хрущ міг би підкоритися. Навіть домашні — дружина, дитина — не мали над ним жодної влади.

Пригадую появу в Хруща «пахана Одеси» — підпільного мільйонера, короля одеських цеховиків. З-поміж гостей цей чоловік виділявся своєю непомітністю. Зовсім неможливо було зрозуміти, хто це — інженер, бухгалтер, портовий працівник чи викладач. Радянські люди, попри загальну непомітність, однаково мали ознаки соціальної приналежності. У цій людині була якась непроникність і водночас воля. Напевно, такими були великі шпигуни. Його життя вимагало абсолютної безстрашності, властивої людям глибоко медитативним і фаталістам. Я дивився на нього і на яскравого Хруща, згадуючи розповіді Валика, як він замолоду перед сном витрушував на землю дріб’язок із кишень, аби почати новий день чистим і вільним. Дивився на них і розумів, що зроблені вони з одного тіста.

В. Хрущ. Без назви. 1970-ті

Проте, крім усіх цих якостей, нерозривно пов’язаних із генієм особистості Хруща, було одне, що дозволило йому відокремитися від самого себе й залишитися у вічності. Його мистецтво — живопис, скульптура, об’єкти, фотографії, малюнки. За життя Валик посилено розмивав межі мистецтва й життя, і вони зникали.

Якось у гості до нього прийшла дівчина. Почали пити каву. За цей час Валик сповнився такого замилування вродою дівчини, що схопив першу-ліпшу фанерку й вилив на неї кавову гущу, потім орудуючи ножем, намалював кавовою гущею портрет красуні. Свій витвір поклав сушитися на шафу, та так там і забув. Кавова гуща, висохнувши, не встигла осипатися — її з’їли таргани й жучки, прогризши в тих місцях, де гущі було більше, безліч малюсіньких дірочок. Комахи-співавтори зберегли портрет і навіть поліпшили, забравши все зайве. Хрущ дуже цінував цей портрет — адже сама природа допомогла йому.

Іншого разу написав морську за колоритом абстракцію, відніс картину до моря, повісив на стіну пляжу, зафотографував, і пішов. Він назвав це «Виставка для моря». Своєрідна жертва, принесена за допомогу.

Працював Валик на всьому, що знаходив у підворіттях — найчастіше це були фільонки, частини меблів, фанерки, картон. Утім, не гребував він і гарним рєпінським полотном. Але вимоги майстерності гнали його від стереотипів. Так само, як і до матеріалу, він легко ставився до долі своїх творів. Вони розтікалися по домівках знайомих, іноді навіть не встигнувши висохнути. З вулиці прийшло — на вулицю пішло. Як сказав Хуейнен, шостий патріарх дзен: «Думки приходять і йдуть — не варто їх затримувати», або (слова вже самого Хруща): «Одна суть змінює суть іншу. По суті, немає суті».

Та ось живий, теплокровний Хрущ зник у світі іншому, позначивши ту невидиму межу, що розмивав, — між собою покійним і роботами, що залишилися й чекають входження в історію світової культури.

Його твори зі всієї одеської школи найближчі до реалізму. Хоча, на перший погляд, Хрущ найрадикальніший абстракціоніст, але дещо уважнішого споглядання його робіт достатньо, аби відчути подих бризу, пашіння спеки, ранкову прохолоду, засмагу піщаних шаруватих каменів, плескіт лазурової хвилі, тремтіння вудки й пружність весла, плити бруківки й золотий візерунок акацій.

Усе, що складає колорит Одеси, її суть і зачарування, атмосферу й стан, переповнює картини Хруща. Світлі й легкі, як вдача одеситів, вони розчиняються в морському серпанку. Цей живопис зрозумілий в Одесі й невіддільний від неї. Це душа міста, його краса й чарівність, витончена й ніжна. І в цій співприродності з місцем перебування й полягає реалізм живопису Хруща. Хто, як не реаліст, зображує природу рідного краю?

Часом зображення цієї природи переходило межі реальності, як у випадку з дерев’яними рибками.

Хрущик прекрасно різьбив дерево. Вирізані ним із цінних порід рами для картин за якістю не відрізняються від старовинних, скульптури ж, навпаки, по-дзенськи мінімалістичні й виявляють красу матеріалу. Крім того, майстер вирізав точні копії своєї улюбленої дунайської тюльки — маленької рибки, на боках якої перламутр донизу переходить через бірюзу в лазур, а догори — крізь індиго й фіолетовий в оксамитово-чорний. Саме так Хрущик розфарбовував дерев’яних рибок, після чого їх справді важко було відрізнити від справжніх, хоча манера різьблення й характер листа були далекі від натуралізму, тим більше від гіперреалізму. У цьому й полягав секрет чарівності Хруща — уміння обрати таку міру й частку умовності способу передачі, за якої інформація проходить із найменшим спотворенням, від чого виникає відчуття переконливості й вірогідності. Простіше кажучи, майстерність ілюзії — це суть художньої творчості, а геній переступає рамки мистецтва і йде в гущину життя. Так само й Хрущик (який одного разу, бажаючи спокійно попрацювати, встромив у двері ззовні записку: «Ламайте двері — я медитую!») мріяв про похід на Привіз із метою продажу дерев’яних рибок, але в якості справжніх. «Хоч одну — але зажену!» — без тіні посмішки говорив він мені, і я, довірливий хлопчик, летів у мрії («Оце, мовляв, буде акція!»), не здогадуючись, що Хрущик просто жартує.

 

Сергій Ануфрієв