Побачивши хоч раз роботи Чігару Шіоти — японської художниці, мешканки Берліну й учениці Марини Абрамович, — вже неможливо забути ані їх, ані їхню авторку. Чігару  захоплена нитками, якими пронизує весь наданий їй простір. Відомий твір «У тиші» — це затягнута нитками кімната, де спалювався рояль. Від інсталяцій Чігару Шіоти віє дивовижним мороком, одразу пригадуються японські фільми жахів та жінки-привиди з довгим чорним волоссям. На ARSENALE 2012 представлений твір «Після сну» (2011), і тепер в усіх є можливість отримати досвід зустрічі з дивним світом художниці. ART UKRAINE спробував дізнатися, про що саме розповідають ці вражаючі роботи.

 

Після сну

Анна Ландіхова Чігару, в мене таке враження, що ваші інсталяції, подібні «У тиші», звертаються до моїх власних болючих та інтимних образів. Однак я переконана, що те саме відчуває багато хто. Якими зусиллями можна створити твори такої експресивної сили?

Чігару Шіота У мене розвиток ідеї для одного твору відбувається протягом близько двох років. А реалізація твору відбувається близько двох тижнів. Звичайно, чим довший час підготовки, тим більший емоційний стрес. Вироблення інсталяцій — це велике напруження, навіть якщо я вже пережила ті почуття, що вкладаю у твір.

 

Стан буття

— Ваші інсталяції з чорними нитками — здається, вони виходять за межі раціонального сприйняття і говорять про наші страхи («Під час сну», «Після сну»). Ви ніколи не лякалися результату своєї роботи?

— Насправді, я не намагаюся спровокувати страх моїми інсталяціями. Темрява, що її особливо проявляють чорні нитки, — це темрява Всесвіту. Павутиння навколо моїх творів присутнє так само, як простір, Всесвіт або космос присутній навколо нас і навколо усього.

 

Кімната пам’яті

— Як сталося, що ви почали використовувати нитки як художній матеріал?

— Перш ніж я звернулася до ниток, я переважно займалася живописом. У певний момент я відчула себе обмеженою двовимірністю полотна, й мені захотілося малювати в повітрі. Нитками я прокреслюю лінії в повітрі, наче малюючи в ньому.

 

Після сну

— Відома така історія, ніби ви стали ученицею Марини Абрамович помилково, а насправді планували вчитись у Магдалени Абаканович. Це якийсь анекдот?

— Це правда, я дійсно хотіла бути студенткою Магдалени Абаканович, але я щаслива, що вчилася саме у Марини Абрамович. Вона не просто художній наставник. Насамперед вона — митець, взаємодія з яким змінює світосприйняття.

 

Після сну

— Повернемося до вашого художнього методу. Іноді ви створюєте зовсім інший тип художніх інсталяцій — зі склом («Кімната пам’яті»). Ці інсталяції такі світлі та прозорі. Хочеться вірити, що ви знаходите вихід з темряви ниток… Однак після цих робіт ви знову повертаєтесь до нитяних інсталяцій. Чому так?

— Інсталяції з вікнами, так само як інсталяції з нитками, стосуються кордонів між одним простором та іншим. Для мене у скла й у ниток аналогічний зміст.

 

Під час сну

— Сьогодні в мистецькому середовищі модно ставити глобальні гостросоціальні питання. Ваші твори пов’язані лише з внутрішніми переживаннями і враженнями — це свого роду виклик цій моді?

— Відправною точкою для мого мистецтва завжди є якесь особисте внутрішнє переживання. Але, на мою думку, тільки-но я представляю свій твір публіці, він стає надбанням громадськості, отже — починає нести певне соціальне повідомлення також.

 

— Тема ARSENALE 2012 — кінець і воскресіння світу. Розмірковуючи про кінець кінців, я відразу згадала вашу криваво-червону інсталяцію…

— Ви маєте на увазі інсталяцію «Стан буття»? Це твір про людське суспільство. Я відчуваю, що сімейні, расові, національні, релігійні та інші кордони проходять всередині нашої кровоносної системи. Кордони зашиті в тому, як ми існуємо, і нам важко пройти повз чи знайти шлях за межі цього. У роботах з трубками, заповненими червоною рідиною, я показую кровоносну систему, що містить у собі ці кордони. Вони представляють собою кровоносну систему всіх цих кордонів. Тільки замість того, щоб бути всередині тіла, вони назовні, видимі для всіх.

 

 

Анна Ландіхова