Лара Баладі — художниця ліванського походження, вчилася в Парижі та Лондоні, але 1997 року переїхала до Єгипту. На Близькому Сході вона не просто знайшла себе у творчості, а стала активною учасницею суспільно-політичного життя Каїра. Нетрі засмічених околиць єгипетської столиці, ігноровані урядом верстви суспільства, революція 2011 року — всі ці «темні часи» землі, що стала рідною, відбилися в роботах мисткині. «Осляча симфонія» — музичний твір, який художниця написала спільно з композитором Натаніелем Робіном Манном, — буде представлена ​​в рамках перформанса на відкритті бієнале. На ARSENALE 2012 також можна побачити дві фотороботи Лари Баладі, пов'язані з «темними часами» в житті її власної родини. Однак художниця знає, що навіть на самому дні прірви страждань завжди знайдеться місце для надії.

 

Анна Ландіхова Розкажіть про «Ослячу симфонію». Це так незвично, чому «Осляча симфонія»?

Лара Баладі Вона була створена 2008 року для Каїрської бієнале. Темою бієнале були «Інші». Я так інтерпретувала цю тему «Інші»: потрібно побудувати вежу, так само як було побудоване Червоне місто.

 

— Що це — «Червоне місто»?

— Це околиці Каїра, де будинки — з червоної цегли. Простір навколо Каїра. Він забудований нелегально. Це дуже бідний район, куди інші люди побоюються ходити через високий рівень злочинності. Через ці архітектурні споруди було знищено сільськогосподарські угіддя, за рахунок яких Єгипет існував з біблійних часів.

 

Лара Баладі. Roba Vechia. 2007

— А осел — це символ цих околиць?

— Не зовсім так: осел символізує ігноровану частину єгипетського суспільства, цих «Інших». Він представляє землю і людей, які на ній живуть. Людей, яких єгипетський уряд не взяв до уваги, аж поки не настала революція. Симфонія звучить замість крику Червоного міста.

 

— Однак слово «осел» часто-густо вживається, щоб образити когось, це щось на кшталт «дурень»...

— Так. Так і є. Це спроба подивитися на негативний символ з позитивного боку. Як на надію серед страждань.

 

Лара Баладі. Роза

— Давайте поговоримо про ваші роботи, представлені на Київській бієнале: «Роза» та «Хронологія» створені за допомогою кавових чашок. Ви використовуєте каву як художній матеріал.

— Є такий звичай — ворожити на кавовій гущі. Перевертаєш чашку і дивишся на сліди, які залишає кава. Деякі люди можуть по ним сказати, що з вами буде. Я використовувала цей звичай і повір'я для того, щоб записувати долі, під час хвороби мого батька.

 

— Для того щоб дізнатися його долю?

— Ні, для того, щоби написати щоденник доль усіх людей навколо нашої сім'ї.

 

— У ваших роботах ви часто використовуєте візерунки. Кавові чашки на фотографії розташовано на візерунчастій поверхні. І в інших роботах, таких як Roba Vechia (2007), теж є геометричний орнамент. Мені особисто він нагадав калейдоскоп.

— Так і є. Це дійсно калейдоскоп розміром із життя. Згадана робота — про суб'єктивність в написанні історії. Бачте, зображення в калейдоскопі весь час змінюються. Кожен, хто дивиться на роботу, бачить щось своє. Це означає, що у нас приблизно однакові параметри сприйняття, але ми по-різному інтерпретуємо. Кожен глядач отримує свою історію.

 

— Ларо, розкажіть, ось ви родом з Лівану, вчилися в Європі, а потім повернулися на Ближній Схід. Значно частіше люди їдуть до Європи. Але ви повернулися...

— Мені потрібно було осягнути ці двадцять років, що я була відокремлена від «нашого світу». Я зрозуміла, що Єгипту я можу дати більше, ніж Європі.

 

— Ви маєте на увазі, що громадськість потребувала вас як художницю?

— Так, у Європі все було дещо перенасичене. Я стала художником тільки тоді, коли заново заручилася з Єгиптом.

 

— Ви брали участь у єгипетській революції 2011 року (серія вуличних протестів і демонстрацій в лютому 2011-го призвела до відставки уряду, а згодом — і президента Хосні Мубарака, який перебував при владі з 1981 року). Ваші художні проекти якось пов'язані з цим?

— Я продовжую брати участь у революції. Але це не ситуація для створення художніх проектів.

 

— Коли на наших теренах (у колишній Російській імперії) відбувається революція, то художники, як правило, стають в авангарді зі своїми проектами, новими смислами і новою ідеологією.

— Я б сказала, що я це робила до того, як почалася революція. Але коли вона прийшла, настав час стояти на землі, працювати з людьми. Я працювала на радіо, працювала на телебаченні — ось мій спосіб бути частиною революції.

 

— Ви розповіли багато цікавого про околиці Каїра та про символізм осла і селянина, але в мене все ж залишилося питання: як це пов'язано з тим, що відбувається зараз в Україні, з бієнале?

— Тема бієнале — це рай і пекло, апокаліпсис і утопія, найгірші та найкращі часи. Симфонія, звичайно, вказує на відчай Червоного міста. Але ті, хто прийдуть 24 травня на бієнале і почують музику, зрозуміють цей зв'язок. «Осляча симфонія» неймовірно сумна і неймовірно прекрасна. Деяким вона навіть може здатися смішною.

 

— Смішною?

— Печаль однакова і для мене, ліванки, і для вас, українки. І насправді цілковитий людський відчай  майже нічого не відокремлює від повного оргазму. Знаєте, ось цей крик віслюка — він на межі задоволення і болю, ніколи не вгадаєш, що саме в ньому. Я хочу сказати, що навіть у найгірші часи завжди є надія. І завжди можна знайти можливості, навіть на самому дні страждання.

 

 

 

Анна Ландіхова