Славомір Сєраковський — редактор і засновник журналу «Критика Політична», публіцист, соціолог і літературний критик. А віднедавна Славомір — ще й актор та перформансист. За десять років існування рух «Критики Політичної» здійснив справжню культурну революцію в Польщі, а тепер набуває міжнародного значення. Тим дивніше бачити його лідера — скромного та інтелігентного юнака Славоміра. Однак, як він сам зазначив, «ідея робить людину могутнішою за інших». Ми розпитали Славоміра про його участь у Венеційській бієнале, про історію «Критики Політичної», про її українське видання і про футбол.

 

Ганна Циба «Критика Політична» — це не просто журнал. Це цілий рух, що охопив усю Польщу і вже вийшов за її межі. Це культурний феномен, що включає видавництва, культурні центри та інші інституції. Розкажіть, як усе починалось.

Славомір Сєраковський Із моменту свого створення «Критика Політична» була адресована інтелігенції — легендарному феномену Польщі, України, Росії. Феномен інтелігенції у нашому контексті, в нашому світі, де періодично не було держави, де не було постійних інституцій, — найбільш красива та романтична, найбільш значима традиція. Його останньою добою були 70-ті та 80-ті роки ХХ століття, коли інтелігенти повставали проти радянського режиму. Їхній досвід дуже надихає нас. Коли ми вчилися в університеті, нам говорили, що часи інтелігентів минули, інтелігенція померла — настав час середнього класу, капіталу, кар’єризму, особистого життя, не залишилось місця альтруїзму — запанував егоїзм. Але ми не погодились. І це одна з причин, чому ми заснували журнал, що є символічним інструментом інтелігенції. Ми організували людей завдяки журналу і почали створювати інші інституції: культурні центри, видавництва.

 

— Яке місце у вашій діяльності відведено сучасному мистецтву?

— У Польщі так історично склалося, що, коли ведеться боротьба за незалежність, мистецтво та культура, політика та наука об’єднуються в єдину соціальну платформу — можливо, в Україні так само. Але коли свободу здобуто, коли здобуто державу, демократію — як у 1918-му, 1989-му роках, — усі вони відокремлюються. І з цієї розрізненості знову виникають проблеми. Коли політика ізольована від культури, від науки, від університету, вона перетворюється на безглуздий пустий ритуал — це просто гра між людьми за владу. Культура без взаємодії перетворюється рано чи пізно на розвагу, без будь-якої соціальної відповідальності, соціального інтересу. Наука перетворюється на ізольований професіоналізм. Однією з наших основних стратегічних цілей було реорганізувати, переінтегрувати сфери культури, політики та науки. І це, я думаю, нам вдалося. Ми залучили до своїх лав художників. Хоча спочатку вони остерігалися політики, до того ж лівої — після стількох років комуністичного гніту. Водночас вони втомилися від ізоляції всередині мистецтва. Сьогодні такі провідні художники, як Вільгельм Сасна, Артур Жмієвський, Йоанна Райковська, Яель Бартана, приєдналися до нашого руху, є художніми редакторами «Критики Політичної». Це рівноправна співпраця мистецтва, науки та політики. Є речі, які не можна висловити мовою науки або політики. Для вираження їх потрібні засоби мистецтва, візуальної культури.

Схожа ситуація з музикантами, режисерами та іншими митцями. У консервативній Польщі з її неолібералізмом культура тепер повністю за нами. Ми здобули гегемонію в сфері культури, на зло усім правим.

 

— Ви особисто вже мали досвід участі в бієнале. Минулого року ви разом з Яель Бартаною представляли Польщу на Венеційській бієнале. Ви виконали головну роль в її фільмі «Мари-кошмари»…

— Так. На Венеційській бієнале Польщу представляв фільм-трилогія ізраїльської художниці Яель Бартани. Вона приїхала до Польщі з уже готовою ідеєю фільму і шукала когось, хто б зіграв у ньому. Цією людиною виявися я. За першим фільмом з’явився другий, а третій ми підготували вже спеціально для Венеційської бієнале. Цю трилогію вже показали більше ніж у тридцяти країнах — в таких музеях, як МоМа в Нью-Йорку, «Тейт Модерн» в Лондоні, а також в Центрі візуальної культури в Києві. Ця трилогія — один з головних проектів «Критики». Цього року «Критика» також бере участь в бієнале: Артур Жмієвський — куратор Берлінської бієнале.

 

— Сьогодні Україну і Польщу, окрім усього іншого, об’єднує футбольний чемпіонат. Поляки чекають на Євро як на подію чи сприймають його як фарс, використовуючи цей марксів концепт?

— Загалом люди сприймають Євро як велику подію, значний успіх і шанс для економіки. Але насправді їм потрібно більше дитячих садків, поліпшення соціальної інфраструктури, а не стадіони. Ми, «Критика Політична», ставимося до цієї події критично. Це, на нашу думку, далеко не найпотрібніша подія в Польщі. За ці гроші в Польщі та Україні можна було б провести щось набагато необхідніше. До того ж футболізм пов'язаний з мачизмом, чоловічим шовінізмом. Ми запрошуємо активісток FEMEN організувати разом із польськими спортивними журналістами мітинг, присвячений проституції, секс-туризму, соціальним проблемам. Ми плануємо організувати також публічну дискусію на цю тему. Ми добре презентовані в польському публічному просторі, тому спробуємо донести до людей, що Євро — це не лише футбол, це також багато патологій. Хоча я особисто люблю подивитися футбол.

 

— Вам подобається українське видання «Критики Політичної»?

— Я дуже ним задоволений, більш, ніж будь-чим іншим у нашому русі. «Критика Політична» — чимала організація, що включає понад сто співробітників і двісті активістів, ми видаємо понад 40–50 книг на рік, і наша активна діяльність поширюється не тільки на Польщу, але також на Німеччину, Україну, Росію. Але українська команда «Критики Політичної», очолювана Олексієм Радинським та Василем Черепаниним, краща. Вони вже стали легендою. Ці хлопці надзвичайно розумні, інтелектуально розвинені, прогресивні, цікаві і дуже сміливі. Адже є велика різниця між їхнім та нашим досвідом. Вони більш хоробрі. Ми, скоріш, більш досвідчені.

 

— Це пов’язано зі специфікою українського контексту?

— Можливо. Цього року — десятирічний ювілей польського підрозділу «Критики Політичної». Українська гілка набагато молодша. Можливо, з часом, за кілька років, коли вони стануть досвідченішими, вони дещо зміняться. Але я впевнений, що на них чекає велике майбутнє. Бачте, легко видати перше число журналу. Однак досить багато часописів випускали своє перше число, а  потім закривалися. Випуск другого числа — ось справжній початок. І коли я побачив друге і третє число української «Критики Політичної», практично готове четверте — вже йде підготовка до п'ятого, про олігархію, — я зрозумів, що ця інституція — жива і реальна. Під інституцією я маю на увазі людей та їхню діяльність, їхню ідею. Адже ідея сильніша за будь-яку бізнес-логіку. Люди, натхненні ідеєю, могутніші за всіх інших. І творці української «Критики Політичної» — саме такі. Я можу нескінченно говорити про те, як мені подобається те, що вони роблять. Вони мої брати та сестри. Я їх люблю.

 

— Ви, напевно, знаєте про прикру ситуацію з Центром візуальної культури, що до того ж був офісом української «Політичної Критики». Що ви можете порадити своїм колегам?

— Це нагадує події, що відбувалися в Польщі 10–15 років тому. Я в жодному разі не хочу проводити простих аналогій на зразок: в Польщі вже відбувся прогрес, а Україна ще відстає на 10 років — їх не так просто порівняти. Я маю на увазі лише те, що в Польщі десять або п'ятнадцять років тому художники організовували виставки, на які була подібна безглузда реакція.

 

— Консервативна, права реакція?

— Так, абсолютно. Тому ми знаємо, як це. А ось що доволі дивно — що подібна ситуація склалася в університеті, академії. Університет — дуже спеціальна інституція всюди у світі. Я можу зрозуміти проблему свободи висловлювання в сфері бізнесу, у партії — оскільки партія організовується ієрархічно, але ж не в університеті! Якщо ректор університету закриває художню виставку, а згодом досить компромативним чином закриває дослідницький центр — дуже скоро (це просто питання часу, років за п’ять максимум) — його очікує великий сором. Уже сьогодні ця історія набула всесвітнього резонансу — більшість з моїх колег за кордоном знають про неї і абсолютно нею шоковані. Цей могилянський ректор створив надзвичайно велику проблему, але не для активістів Центру — молодих амбітних людей з великим майбутнім, — а для студентів академії, власне для самого університету. Відтепер інші підрозділи та працівники Могилянки житимуть у постійному страху, що їх можуть викинути з університету, їхня діяльність може бути раптово перервана через чиєсь рішення — це вже більше не університет, якщо в ньому заборонено свободу слова, думок та мистецтва. Квіт знищив університет. Мене також дуже вразило побачене мною відео, де молодики-націоналісти викрикували «Квіт, ми з тобою!» — це абсолютно шокуючий факт. Однак проблема тут полягає не в опозиції правого та лівого начал, а в безумстві, страху, безглуздій сором’язливості представників адміністрації Могилянки. Серед лібералів, консерваторів та правих є багато мислячих людей, які в жодному разі не припустилися б подібних дій. Це проблема саме представників могилянської адміністрації, і, повірте мені, згодом вони пожалкують про свою помилку!

 

 

Ганна Циба

Фото: Максим Білоусов