Гучні акції дівочого угруповання Femen стали звичною ознакою політичного життя України. Відверті у всіх сенсах дівчата майже одразу потрапили до українського медійного паноптикуму, де вони виявилися доречними як ніколи. Однак лише в політичному вимірі. Вітчизняна машина журналістики, репрезентована різними ток-шоу для масової аудиторії, має своє уявлення про мистецтво і, на жаль, щось більше за політичний, а іноді навіть навколополітичний сенс в акціях дівчат знайти не змогла. І якщо обиватель і побачив там щось зі сфери естетичного, хай навіть у вульгарній формі, що завжди видно з коментарів до акцій в Інтернеті, все одно — інтуїція йому не зрадила. Вдаючись до ідей відомого письменника та філософа Вальтера Беньяміна, який підкреслював зв'язок політики з мистецтвом, слід визнати: в діяльності дівчат є дійсно щось, що виносить політичне на поверхню, що змушує «ефект Femen» працювати. Але це «щось» — не там, де відшуковують табу моралісти, а шанувальники жіночої краси — захоплення. Це «щось» — там, де відкривається широка область мистецтва.

Стаття з ART UKRAINE № 2(27) березень-квітень 2012. Рубрика ІНТЕРВ'Ю

У діяльності Femen є яскраві моменти. Один з них трапився вчора, 10 квітня, на дзвіниці Софії Київської, де дівчата протестували проти законопроекту Верховної Ради за заборону абортів. Хоча акція була зовсім «як завжди», сама аура стародавнього місця - дійсно історичного центру - багатокамерна зйомка, монтаж і гра дівчат на камеру зробили свою справу. Акцію можна вважати дійсно мало не найкращою, як в плані меседжу, так і подачі. Навіть не дивлячись на те, що атрибути групи для публіки, яка цікавиться активістською діяльністю, давно застаріли і набридли, дещо нове про них ви можетедізнатися в цій статті.

 

Досить швидко й успішно вони змогли «прийти, роздягнутися і…» перевизначити якщо не політику в цілому, то політику протестної акції як такої. Після Femen зробити гучну акцію для ЗМІ, як локальних, так і міжнародних, без використання шоу стало практично неможливо. Як би аналітики гостро не критикували абсурдизм їхніх акцій — дівчата, попри, здавалося б, не зовсім продумані меседжі, варті уваги вже за те, що змогли привернути до себе погляди багатьох людей, які цікавляться як політикою, так і мистецтвом. І недарма.

Символізм групи — ось що миттєво впадає у вічі та слугує відправною точкою для суперечностей, критики та популярності. Femen — це репрезентант України. Її збірний образ, гра з її стереотипами і нове її обличчя. Нескінченна промокампанія, яка для іміджу країни робить більше, ніж вся проплачена за бюджетні гроші реклама на провідних медіа-каналах Європи та США. Так це чи ні, але цим докоряють дівчатам їхні критики. Група стала чимось унікальним не стільки для локальної, скільки для міжнародної протестної сцени, що є дуже рідкісним явищем для країни. Вони — це семіотична гра з «українським» кодом. Femen спромоглися вкласти у свій образ суто тутешні «якорі» ідентичності: національна символіка, елементи костюма (вінок), відверті зовнішність та поведінка — та пов'язати їх з інтернаціональною феміністичною проблематикою. В результаті чого протестна діяльність у вигляді практик Femen розгорнулася також у багатьох країнах Європи.

Особливість постмодернізму як культурного метанаративу полягає в тому, що змішанням різних аналітичних методів формують нові оптики сприйняття. Чому прикладом є авангардний напрямок акціонізму 60-х років минулого століття, інтенція якого полягала у стиранні грані між дійсністю і мистецтвом. Тоді художник виступав, як правило, від імені суб'єкта або об'єкта мистецтва. Схожий акт, хоча, ймовірно, і без такої обізнаності в історії протестного мистецтва, зробили дівчата з Femen, які почали виступати в ролі об'єкта політики. Перш за все використовуючи феміністичну риторику.

«Україна — не бордель» — гасло, в якому зійшовся імідж України як «будинку розпусти» з незалежною від національності долею нічних метеликів. Вони тут, вони репрезентують проблему і вони протестують проти неї — більш того, вони і є сама проблема. Дивіться на неї. Об'єкт політики перетворюється на суб'єкт політичної дії, використовуючи свій пригноблений статус проти його ж самого. Варто лише згадати акцію VaginArt на відкритті виставки Сергія Браткова в PinchukArtCenter. Візуально дівчата нічим не відрізняються від образу, репрезентованого та втіленого в роботі «Хортиця». Але власне, здавалося б, безглуздий акт перевертає всю томливість споглядання робіт в арт-інституції з ніг на голову, роблячи заклад полем політичної дії, спонтанно демонструючи політичне в мистецтві.

Ще Теодор Адорно, інтерпретуючи мистецтво Енді Уорхола, писав: «Аби здолати систему, потрібно уподібнитися їй». Але якщо стосовно відомого поп-артиста це припущення було, можливо, спірним, то для контексту Femen воно годиться як ніколи. При тому що для художньої гри уподібнення — це інтенціональний жест. Але щодо Femen… Складається враження, що інтенція відсутня, а перевтілення зайве — перед нами справжній репрезентант. Як мінімум, його поведінкова модель.

«Боже, царя жени» — ще одна яскрава з точки зору абсурдистської гри акція. Імітація практики чернечих орденів Середньовіччя — самобичування перед Храмом Христа Спасителя в Москві показує ірраціоналізм сакралізації влади, що характерно для політичної традиції Росії. Репрезентуючи ту саму логіку, вони спотворюють відомі рядки з монаршого гімну та подають їх у цілісному іронічному комплексі зі сценою самобичування.

Акції Femen фігурують десь між панк-провокацією та кітчувато-гламурною манерою спокушання. Цікавою тут є феміністична оптика дівчат. Хоча непричетність до неї була артикульована як Femen, так і власне феміністками (наприклад, київською «Феміністичною офензивою»), їх можна вважати несвідомими послідовницями Жана Бодрійяра. На думку філософа, протистояти чоловічий експансії потрібно не стверджуючи позірну маскулінність, а беручи на озброєння ті якості, які, на його думку, притаманні лише жінці. Цим і відрізняється, наприклад, акція типово феміністичної групи PussyRiot біля Кремля «Путін засцяв» — з її антисексистською панк-риторикою — від влади «спокуси проти спокуси» в політиці Femen.

На відміну від європейських ситуаціоністів 60-х років і сучасних російських арт-груп, Femen до галузі мистецтва себе не відносить. Але це лише питання артикуляції та бачення себе в певному контексті. Насправді ж, порівнюючи діяльність усіх політично ангажованих арт-груп, можна побачити, що акції Femen мало чим відрізняються від резонансних практик своїх (за фактом) колег. Більш того, належність до сфери мистецтва часто визначається не стільки діяннями, скільки їх інтерпретаціями. У разі закордонних колег інтерпретація здійснюється від першої особи, у разі ж Femen — лінію мистецтва необхідно виділяти і підкреслювати. Чим могли б займатися, наприклад, арт-критики або куратори.

І для цього є серйозні передумови. Політичне позиціонування Femen висвітлює симптоматику вітчизняної арт-сцени, для якої характерна розбіжність між екзистенцією і художньою практикою. Приміром, у недавньому інтерв'ю молодий художник-анархіст Давид Чічкан нарікає на засилля друзів-«буржиків» на відкриттях своїх виставок. Тут і НікітаКадан, який рефлексує щодо проблем лівого спрямування у недавній «Трудовий виставці», а за кілька тижнів отримує гран-прі від одного з найбагатших олігархів країни. Тут і активістки Femen, які спокусою заради ідеалів борються проти самих себе.

 

Фото надані Femen