Виставка робіт з колекції міжнародної бієнале «Імпреза» тішить око обивателя камерністю і спокоєм. Незважаючи на три різні локації експонування (Центр сучасного мистецтва, Музей мистецтв Прикарпаття, Обласний краєзнавчий музей), усі вони невеликі за розмірами і вміщують по 20, 30, 40 робіт, що, погодьтесь, дає можливість уважно і ретельно оглянути представлене, навіть для поспішаючих поціновувачів арту.

Завдання виставки – продемонструвати зріз пластичних пошуків, що були актуальними в Україні та за кордоном, і нагадати жителям та гостям міста про непересічну ініціативу – 25-ліття з часу проведення першої бієнале, що будемо святкувати наступного року.

Бієнале «Імпреза» була найважливішою подією мистецького життя провінційного містечка у ХХ ст. (а можливо, й за всю його історію). Масштабна виставка, що виникла у часи змін політичних парадигм, на десятиліття вплинула на естетичну свідомість мешканців міста, спровокувала з’яву ряду артистичних явищ і продемонструвала можливості втілення незалежних ініціатив у найамбітніших форматах. «Імпреза» ставила завдання об’єднати, показати, зіставити, пропагувати сучасне світове мистецтво в Україні й українське на Заході, залучала ринкові механізми й дипломатію, бралася за наукову, літературну, поліграфічну діяльність, формування фондів і оперативних колекцій. Те, що на початках нагадувало авантюру, відбулося п’ять разів у вигляді щодворічних мистецьких оглядів й заклало підґрунтя для формування музею сучасного мистецтва. (Детальніше див. «Імпреза. Міжнародна бієнале». Видавництво «Лілея-НВ». Серія «Моє місто». Івано-Франківськ. 2012).

Можна пригадати і вплив бієнале на з’яву подібних ініціатив в інших містах України – «4 блок» у Харкові, «Інтердрук» та «Відродження» у Львові, «Пан Україна» в Дніпропетровську, але це все було давно.

Сергій Савченко. Спогади

Володимир Кабаченко. Сорока не може второпати, що робить щука

Микола Малишко. Подих

 

Виставка робіт з колекції «Імпрези» не має послідовного, тематичного чи хронологічного характеру, тому у всіх трьох місцях можна бачити все, що бентежило уяву художників приблизно двадцять років тому – абстракцію, сюрреалізм, мінімалізм, концептуалізм, поп-арт, соціальну сатиру та постмодерні витвори. Для прикладу, український живопис ілюстровано ліричною абстракцією від одеситів Володимира Цюпко та Сергія Савченка, киянина Миколи Малишка та іванофранківця Ярослава Яновського. Пластичний реалізм у полотні «Трагедія» львів’янина Сергія Гая опозиціонує казковому мотиву в картині «Сорока, яка не може второпати, що робить щука» Володимира Кабаченка (Одеса), який створює змогу повернутися і насолодитися міфічним світом дитинства ще до проникнення у нього сюжетів фентезі. Вправна графічна чіткість і колористичний аскетизм живопису Тараса Пліща (Івано-Франківськ) зовсім не схожі на постмодерні алюзії Вадима Харабарука (Ужгород) чи експресивну брутальність Назара Полатайка (Чернівці). Триптих темперою Петра Гончара «Тополі, котрих стає менше» у наївний, але переконливий спосіб ілюструє актуальну тему екології у всіх її аспектах. «П’єта» Ганни Ющук зі Львова демонструє сучасний підхід до трактування класичних мотивів канонічного іконопису. Об’єкт Опанаса Заливахи з довгою назвою «Plenus venter non studet libenter (повний шлунок не радо вчиться)» – мистецький жест старого майстра в бік «молодих і невихованих», покоління котрих представляє робота Тараса Табаки «Будні» та асамбляжі Петра Старуха «Юдит і Олоферн» та «Бля, тут шось не так», відв’язні, нашвидкуруч зліплені з колажів, живопису, предметів артефакти, що уособлюють протистояння і непорозуміння різних поколінь, філософій і життєвих доль митців.

Тарас Табака. Будні

Петро Гончар. Тополі, котрих стає менше

 

Політичні, фінансові, технічні умови тих часів не дозволяли повноцінно представити живопис із-за кордону, а скульптуру чи інсталяцію й поготів. Іноземний живопис представлено двома картинами з Польщі – «Подвійним актом» Єви Овчарек та абстрактним «Проникненням» Андрія Ментуха. Допіру вельми різноманітними на «Імпрезах» були блоки графіки. Було на що глянути, потішити око різноманітністю стилістичних підходів, багатством технік, актуальністю тем зображуваного, а найголовніше – високою культурою виконання, а у графіці це цінується понад усе. Мецо-тинто, офорт, акватинта, літографія, дереворит, ліногравюра, шовкодрук в теперішню комп’ютерно-множильну еру ці слова звучать мов анахронізми. Комусь друкована графіка видається архаїчним пережитком, мистецтвом минулого, що зовсім не асоціюється з сучасним графічним дизайном, типографікою чи розробкою айдентики. Декому може видатися, що репродукування – це вид допоміжного продукту, яке либонь супроводжує творення оригіналу. «Йдеться однак про самостійний жанр мистецтва, що вирізняється широким спектром можливостей технічної реалізації й тим самим специфічного висловлювання. Старі способи, такі, як, наприклад, гравюра на дереві, неминуче сягають своєю історією в комплекс іконографічних і формальних загальних точок зору, які з цієї причини повинні бути іншими, ніж у молодої техніки, наприклад, шовкодруку чи офсету», - писалося в каталозі «Імпреза-95-Графіка». Строката різнобарвність графічних стилів і технік яскраво ілюструє воління до свободи в сучасному мистецтві, тому експонування поряд прогресивного формалізму та ілюстративного фігуративізму не викличе, сподіваюсь, у глядача інших почуттів, окрім естетичних.

Як завжди вражали японці – як і кількістю надісланих робіт, так і широтою технічних можливостей і безмежністю художніх фантазій. І на теперішній виставці робіт авторів з країни сонця представлено найбільше. Від жартівливих однотонних офортів з переліком предметів Кіото Сако про людей, риб і птахів «Людина не може народитися птахом» до загадкової метафізики праць Куніто Нагаоки «ISEKI PY». Серія майстерно й вишукано виконаних кольорових офортів відтворює незрозумілі техногенні споруди, розташовані у залишках природного середовища. Що це – фантазії про позаземну цивілізацію чи екологічне попередження? Невимовна таємничість, що огортає ці аркуші, не відразу помітна, але закарбовується у пам’яті надовго.

Володимир Любой. Лінія рівноваги

 

Вже довгий час у сучасному мистецтві продовжує існування традиція використання кольору в якості абсолютного елементу. Можна пригадати гру імпресіоністів зі світлом і тінню, в результаті чого предмет сам по собі дематеріалізувався, а колір сублімувався в домінанту. Або згадати про редукцію кольору у Малевича, Мондріана, американських абстрактних експресіоністів чи французьких ташистів… продовження традиції пошуків гармонії між кольором і формою спостерігаємо у геометричних абстракціях Кацуо Сакогати (Японія), Германа Геблера (Норвегія), Володимира Стрельнікова (Німеччина), елегійно-ліричних у Володимира Любого (Україна), Масаші Атсутгіко (Японія), сповнених експресивності у Саші Прахової (Україна), Петки Овідоу (Румунія). Дослідженням метафізики звичних у повсякденні речей присвятив свою творчість Чарлз Мессей (США), створивши чергові предмети нашого оточення – літографії, сповнені не меншої загадковості, що примножують реєстр предметів в напрямку до безкінечності. Колекція концептуальних листівок Володимира Єршихіна та В’ячеслава Машніцкого (Україна) намагається пробудити своєю іронічною порожнечею світ фантазій та уявлень глядача. Філософське осмислення буття ілюструє серія аркушів Ямашіти Тетзуо «Зіпсоване покоління», монохромне вирішення котрих вимагає довгого, вдумливого споглядання, співпереживання. Великі гуаші Наталі Голіброди (Україна) нагадують про живописну свободу та невимушеність у вирішенні завдань нового тоді покоління авторів (де вони тепер?). Немов ілюстрації до книжок сприймаються оповідальні сюжети в листах Колібарова Дімо Колєва (Болгарія), Шонг Ї Дзіна (Китай), Єви Ридхаген (Норвегія). Опі Зоуні (Греція) демонструє у своїх шовкодруках можливості геометричної абстракції, поєднаної з фотоколажем, та демонструє дискомфортність людини у холодному оточенні дизайну. Єгиптянин Гусейн Ельгебалі зробив основним зображальним елементом своїх робіт конфігурацію літер арабського скоропису, вибудуваних у формі пірамід, своєрідна рефлексія на дизайнові вправляння з культурними стереотипами. Палімсести Тала Охели з Ізраїлю ілюструють святе письмо, полегшуючи його розуміння. «Смію стверджувати, що ті перуанці, єгиптяни або шведи, які прислали свою графіку на кожну з минулих «Імпрез», не стільки давали, скільки брали для себе. Японці, які розуміють і знають усе на світі, найкраще підтвердили цей здогад. «Імпреза потрібна світові як іще одна можливість великих географічних відкриттів у культурі», - писав Юрій Андрухович у 1995.

Дімо Колєв Колібаров. Точка бачення

 

Одна з найкращих, як на мене, робіт виставки, картина «Іван-Франко-Іван» харків’янина Олексія Борисова, намальована навмисне для «Імпрези» у 1997 році, вельми симптоматична та актуальна й сьогодні. Поєдинок з армреслингу між західняком Іваном Франком, вимученим, втомленим інтелектуалом, та східняком Іваном Піддубним, міцним, впевненим у собі красенем, судить строго, але справедливо іспанський диктатор Франсиско Франко Баамонде, еталон європейського тирана. Відбувається це дійство на тлі, точніше, майстерно вписане у сюжет однієї з найзагадковіших картин італійця Джоржіо де Кіріко «Misterio e malinconia di una strada». Силует дівчинки, яка грається обручем, та зловісна тінь від фігури невідомого пам’ятника, що лягає їй назустріч. Абсурдність ситуації очевидна і невблаганна. Нонсенсовість баченого сперечається з безглуздістю того, що ми проживаємо. А поза всім – метафізика. Тоді у 1997 цей живопис виставлявся в одній кімнаті з фотосерією «Сплячі принци України» Іллі Чічкана. І скажіть після цього, що мистецтво не випереджає дійсність, не комбінує пророчі припущення, не програмує майбутнє.

Олексій Борисов. Іван-Франко-Іван

 

«Будь-яке мистецьке явище живе тоді, коли суспільство реагує, критика та експерти аналізують. Тоді все було потужно, красиво, сильно, – каже Мирослав Яремак. – Тепер – час відкату, смаки зіпсовані кітчем, ґламуром, снобізмом».

«Загалом Імпреза була дуже амбітним проектом, що дав можливість Івано-Франківську на певний час стати лідером у загальноукраїнському художньому процесі, – каже художник Ростислав Котерлін. – Хоч що не кажіть, а це відчувається й тепер».

Цими цитатами ще двох учасників «Імпрез» хотілося б завершити огляд виставки. А всіх, хто ще не побував на ній, запросити до участі – дивіться і вам відкриється. Чудова нагода перевірити свої смакові рецептори.

 

 

 

Анатолій Звіжинський