Згідно з усталеною послідовністю, яка склалася в художніх професіях, арт-критика говорить і пише про художників: головними акторами будь-якого арт-процесу є вони та їхні твори. Далі увага критики звертається в бік кураторів, тобто тих, хто організовує роботу художників, а також концептуальний, виробничий та фінансовий порядок виставкових експозицій. Наявність художніх виставок насамперед доводить арт-спільноті, хто в її професійних межах є художником, куратором тощо і чого він вартий у всіх сенсах цього слова. До цього ж, арт-критика зобов'язана аналізувати незліченно пропущені в даному тексті пункти художнього виробництва, маючи авторитетну волю виносити (обгрунтовані) рішення про те, що є мистецтвом, а що ні. І тільки після перелічених ланок загального мистецького процесу арт-критика може нарешті поговорити про саму себе.

 

Стаття з ART UKRAINE №5(29-30) вересень-листопад 2012.

Підкреслюючи своє потужне значення в художній теорії та практиці, арт-критиці повсякчас доводиться піддавати рефлексії власну діяльність. В західноєвропейському культурному процесі, що вже більш-менш усталився, арт-критика відіграє надзвичайно важливу історичну роль, від часів Марселя Дюшана фукціонуючи в тому числі як критика мистецьких інституцій. Таким чином, питання про те, хто говорить і з якого місця він/вона це робить, тобто хто виносить судження смаку та яку інституцію або яке положення в академічному/арт-середовищі він/вона при цьому посідає, стає вихідним вектором для роботи арт-критики. Категорії смаку, академічного статусу критика, його ідеологічних поглядів та інституційно зобов'язальної залежності також мають ключове значення.

Розглядаючи вітчизняний стан справ і порівнюючи його із зарубіжним, слід зазначити, що українська художня та інтелектуальна сцена характеризується таким станом арт-критики, яка тільки-но розвивається. За пострадянських умов малорозвиненої інституційної інфраструктури й адекватної наукової освіти у сфері сучасного мистецтва, арт-критика вважається маргіналізованою академічною дисципліною і, відповідно, видом професійної зайнятості. У свою чергу, це пов'язано з тим, що за рідкісним винятком у нашій державі не надається виробничо-інституційної підтримки художникам, не кажучи вже про кураторів, що організують їхню виставкову діяльність і критиків, які пишуть про комплексну роботу мистецтва та індустрію, що склалася навколо нього. До того ж проблематичним є те, що некомпліментарна критика вузького мистецького середовища, яке склалося на разі в Україні, за гамбурзьким рахунком завжди супроводжуються ризиками втратити професійні контакти або певні соціальні зв'язки. Відповідно, в ситуації, коли головними важелями у залученні до арт-індустрії слугують особисте спілкування та протекція, повсякчас залишається ймовірність бути позбавленим просування у своїй роботі з художниками або інституціями, про що принагідно зауважує арт-критик Пітер Геймер у свіжому числі Tekste Zur Kunst¹.

Між тим, у вітчизняному контексті нам слід говорити не тільки про арт-критику, але й про вельми розвинену і прогресивну арт-журналістику та культурну аналітику. Критичний аналіз та журналістська обізнаність в галузі арт-світу збалансовано представлені українськими виданнями ART UKRAINE та Korydor (Фундація «Центр сучасного мистецтва»). Культурна та, більшою мірою, політична аналітика мистецтва стосуються видавництва журналів «Політична критика» (Центр візуальної культури), «Спільне» (Центр дослідження суспільства) та «Простори». Слід зазначити, що в діяльності Центру візуальної культури (ЦВК), враховуючи його академічний дискурс, протестний лівий активізм й окреслену програму дій «art/knowledge/politics», присутня орієнтація на західну традицію ангажованої арт-критики. Разом з тим, робота ЦВК в строгому сенсі слова є політичною аналітикою культури, адже головним чином націлена на розбір ідеологічних суперечностей разноманітних культурних артефактів. Безумовно, локальна і глобальна критика капіталізації мистецтва та його цензурування має місце саме тут, однак поки що видання ART UKRAINE залишається єдиним в Україні, хто профільно та інформаційно доступно спеціалізується на безпосередньому предметі арт-критики – fine arts.

Досить проблематичним є поточний стан арт-критики й в світі, хоча складнощі тут дещо інші. Кінець метанаративу арт-критики для багатьох експертів був очевидним ще з 60-х років, і деякі художники та куратори підготувалися до нього завдяки створенню реальних та віртуальних робочих співтовариств або платформ з метою захисту від критичних нападів чи то взагалі відсутності уваги збоку критики. Подібний хід може бути сприйнятий як глобалізація арт-бізнесу, в результаті якої критичний посил зникає сам собою, проте, це тільки підкреслює той факт, що сьогодні стає все складніше визначити позицію, в тому числі ідеологічну, в якій має залишатися успішний арт-критик. Відповідно, наслідки перманентної кризи арт-критики свідчать про наступне: проблема вже не в тому, чи можлива сьогодні арт-критика, чи вона вичерпала себе в бурхливих антиінституційних і антикомерційних протестах 60–70-х років. Головна складність тут полягає в тому, що власне сенс брати участь у дебатах про арт-критику зник з вищезгаданих часів, адже, як демонструє практика арт-індустрії, для чого ще потрібен дискурс арт-критики, як не для безкінечного відтворення самого себе?

Цікаво розглядати все нові й нові спроби запобігти наявній стагнацї арт-критики, що вчиняються за допомогою оновлення, ре-актуалізації чи підважуванню історичних джерел, як-от у випадку із застосуванням підходу Дені Дідро в його відгуках про французькі салонні виставки XVIII століття до обговорення цьогорічної dOCUMENTA (13). Вже цитований тут Пітер Геймер, наводячи у приклад свій аналіз робіт Томаса Хіршхорна, скептично висловлюється про університетське викладання критичного письма: історичний підхід до історії мистецтва в його мейнстрімній герменевтичній перспективі не дає можливості критикувати твори мистецтва так, як це є необхідним, обмежуючись їхнім розглядом з так званої „споглядальної” точки зору.

Звичайно, арт-критика на міжнародній сцені фігурально представлена не тільки критиками, але й власне художниками, що часом виглядає навіть більш адекватним і актуальним, з огляду на цілі і можливості (або неможливості) самих арт-критиків. У доповненні до теоретичних викладок Бенджаміна Бухло або Андреа Фрезер, тим, хто цікавиться практикою арт-критики, варто дивитися ранні роботи Браяна О’Доерті, Іва Кляйна, Арман, Даніеля Бурена, Крісто і Жан-Клода, Ханса Хааке, Нано Томпсона тощо. До того ж, сьогодні навпаки можна спостерігати тенденцію до уникання художниками участі у критичних дебатах щодо мистецтва, про що говорить Антон Відокль у його тексті «Art without artists?» в часописі e-flux.

Між тим, право на інтерпретацію твору мистецтва не повинне суверенно діставатися критикам, кураторам і ринковим законам. Порядок циркулювання мистецтва в Інтернеті ставить перед нами питання про те, як змінюється арт-критика в залежності від ще не повної, але вже широкої доступності творів у електронних мережах. Том Гріффін пояснює у своєму тексті, ґрунтуючись на матеріалі веб-платформи про сучасне мистецтво e-flux, що саме стає мішенню для арт-критики за умов, коли моделі інтернет-бізнесу, арт-проекту та дистрибуції критичних теорій капіталізму об'єднуються². При цьому цікаво відзначити: під час тривалих філософських суперечок на теми біополітики та нематеріальних форм праці в постфордістську епоху, думка про те, що поставангардне мистецтво при капіталізмі може функціонувати як протесний антагонізм, змінилася, про що у свою чергу свідчать арт-критики Франко Біфо Берарді, Люк Болтанскі, Сабе Бучман, Андре Роттманн і Мартін Саар. Водночас ідеалістична ідея автономії мистецтва для багатьох художників розчинился в повітрі завдяки радикальній ревізії категорій естетичного у зв'язку з світовими політичними подіями минулих місяців. До слова, тепер політизована сфера естетики покликана захищати права митців та всіх творчих працівників і в Україні.

Звичайно, проблеми арт-критики на цьому не закінчуються. Але, сподіваюся, про них ми ще будемо говорити в найближчих випусках. Можливо, до того часу в українській ситуації настануть істотні зміни на предмет освіти в галузі сучасного мистецтва, інституційної підтримки художників та критичних інтерпретацій художніх практик.

Наостанок, декілька важливих посилань на професійні інформаційні ресурси, що займають провідні позиції в сфері арт-критики: Журнал e-flux, Нью-Йорк-Берлин, редакторы Антон Видокль, Джулиетта Аранда, Брайан Куан Вуд), e-flux.com/journals; Художественный журнал, Москва, редактор Виктор Мизиано, xz.gif.ru/; Tekste Zur Kunst, Берлин, редакторы Свет Бекштетт, Сабет Бучманн, Изабель Гроу, Уна Лохнер, textezurkunst.de.

 

 

 

Єлизавета Бабенко

¹Piter Geimer, The Necessity of Critique and the Love of Art, in Tekste Zur Kunst, 87, 2012, p. 44.

²REFLECTING / TRANSCENDING / A debate on dOCUMENTA (13) between Christoph Menke, Susanne Leeb, and Sven Beckstette, in Tekste Zur Kunst, 87, 2012, p. 84.