В Івано-Франківську вже понад двадцять років виникали спроби у різний спосіб інституалізувати поняття сучасного мистецтва. Можна пригадати бієнале «Імпреза», мистецькі території «С’об’єкт», альманах «Кінець кінцем», галерею «Маргінеси», проект «Порто Франко»…

Наприкінці 1999 року вперше в Україні зафіксована спроба заснувати муніципальний ЦСМ. Ініціатива належала Ігорю Панчишину. Коли стало зрозуміло, що міжнародна бієнале «Імпреза» остаточно припиняє своє існування, Ігор зняв свою кандидатуру з конкурсу на заміщеня посади директора ЦСМ Сороса в Києві та розпочав роботу зі створення ЦСМ у Франківську.

Юридично до завершення справа не була доведена і, формально проіснувавши 2-3 роки та провівши декілька цікавих акцій (виставка Влодка Костирка, участь у всеукраїнському фестивалі «Культурні герої» та ін.), центр зник з поля зору. І ось тепер зусилля франківських ентузіастів увінчалися успіхом. Згідно рішення сесії міської ради від 26.02.2013 р. в місті створено «Івано-Франківський Центр сучасного мистецтва». Унікальність ситуації полягає ще й в тому, що наразі це перший муніципальний ЦСМ в країні. В Києві та Харкові є муніципальні галереї, у Львові Палац мистецтв, але ЦСМи в Україні або приватні, або громадські ініціативи. Створення мережі муніципальних центрів слугувало би меті динамізації мистецьких обмінів, децентралізації дій столичних інституцій, прискоренню легітимізації поняття «сучасне мистецтво» в державних закладах. Хочеться вірити, що рано чи пізно й в інших містах запрацюють подібні заклади. Наразі ЦСМ займатиметься координаційною діяльністю налагоджуючи порозуміння між художником і глядачем, художником та мистецькими інституціями, створюватиме архів даних про місцевих художників та їхню мистецьку діяльність, аналізуватиме, оцінюватиме, події, пов’язані із сучасним мистецтвом, займатиметься популяризацією та критикою арт-процесу.

Минулого тижня відкриттям виставки подарованих робіт «Презентація» ЦСМ публічно розпочав свою роботу. Це друга несподіванка від ЦСМ. З одного боку – це декларація про наміри і окреслення кола художників, з якими працюватимемо, з іншого – формування колекції слугуватиме основою для амбітних планів зі створення в майбутньому музею сучасного мистецтва, базою для котрого також буде колекція робіт учасників міжнародної бієнале «Імпреза». Поки що мова йде про подаровані художниками роботи, але надалі спробуємо відродити традицію закупівель творів для колекції (не тільки за державні кошти, але й за пожертви доброчинців).

Виставка «Презентація» позбавлена будь-яких концептів, кураторських підтекстів, вельми еклектична і свідомо нерівномірна. Тим самим вона окреслює status quo, існуючий з сучасним мистецтвом в Івано-Франківську. Основу експозиції формують роботи постмодерністського спрямування художників покоління «станіславського феномену» (Гривінський В., Іздрик Ю., Король М., Котерлін Р., Мулик В., Перекліта І., Яновський Я., Яремак М.), але є і зовсім протилежні за поглядами і підходами автори.

Володимир Гуменной. Скіф 

 

Найстаршому учаснику виставки Володимиру Гуменному вже за 60. Він досить знаний і авторитетний у відповідних колах графік, визнаний майстер літографії, учасник безлічі графічних форумів по цілому світі, лауреат престижних нагород (серед яких – Гран Прі бієнале у Сеулі, 1990 р.; бронзова медаль міжнародної Академії модерного мистецтва, Рим, 2006 р.). Класик жанру вміло поєднує витонченість і складність стародавньої графічної техніки з відвертою іронією поп-арту, обігруючи грайливість сучасного сприйняття мистецького твору публікою. Лики-маски, своїми дивакуватими виразами кривляючись до глядача, створюють опозицію до вишуканості технічного втілення. «Скіфія» – чим не обкладинка до альбому Rolling Stones. «Одноокий» – своєрідний автопортрет майстра, для тих, хто добре знає його спосіб життя.

Євген Самборський. Автопортрет

 

Євген Самборський, якому лишень наступного року приміряти «перші 30-ть», знаний в Україні як минулорічний переможець премії «МУХі», цьогорічний номінант «ПінчукАртПрайз» (у складі «Відкритої групи») та асистент Павла Альтхамера на Берлінській бієнале і київській ARSENALE, представив скульптурну версію поняття «Автопортрет». Де, зробивши гіпсові відливки зі свого обличчя та рук, використавши предмети та одяг із власного гардеробу, створив образ вічно подорожуючого допитливого юнака, шукача незбагненних істин. Як не дивно, лице мандрівника сповнене смутку, а не романтизму, в очах, що вдивляються в далечінь, не видно надії та ілюзій. Ось така вона сучасна молодь. Інша інсталяція Самборського «Епопея про живопис №2» викликає радісне пожвавлення серед дітей та деяких дорослих. І зовсім не авторським текстом, що супроводжує її демонстрацію («…Вся поетика роботи вибудовується на історично-реконструйованому підґрунті, а застосовуючи метод трансформації, я даю можливість споглядати трагічне відновлення, котре відбулось через самознищення», фрагмент тексту), а можливістю поринути у гру, вступити до діалогу, але не з художником, а з предметами, що він нам залишив-розташував на подіумі.

VJ group CUBE. Multiperson A

 

Ще одна робота, що виходить за межі статичних станкових жанрів скульптури, живопису, графіки – «Multiperson A» від VJ group CUBE, датована 2007 роком. Скульптура-об’єкт, що оживає на час презентації для короткочасного перфомансу, супроводжена екраном, на якому у повільному ритмі змінюються людські обличчя, а звуковий noise, що лунає з навушників, переносить глядача у сфери вічного, всеєдиного та нескінченного. «Мультиособистісна людина із теле-інтернет штампами замість власного досвіду» – з авторської експлікації. Воістину.

Ще два художники Юрій Боринець (1975) та Микола Джичка (1977) (як і Самборський) є абсольвентами місцевого Інституту мистецтв, сповідують радикально різне одне від одного станкове мистецтво. Живопис. Боринець – розхристаний, дещо брутальний, вітальний стиль, що тяжіє до графіті, а Джичка – академічно прописану акуратну манеру письма олією на полотні з жорстким рисунком і чіткою лінеарністю.

Юрій Боринець. Карман

Микола Джичка. Місце ідейного спорожнення

Ростислав Котерлін. Україна - чемпіон!

Ігор Перекліта. Тут була Галя

 

Твори Ростислава Котерліна щороку можна бачити на персоналах в «Я галереї» Павла Гудімова, а Ігоря Перекліти в колективних проектах про жлоб-арт Антіна Мухарського. Полотно Р. Котерліна «Україна – чемпіон» намальовано 2008 року, але картина не передбачення чи коментар того, що ми нещодавно спостерігали з приводу EURO-2012, а інтуїтивна, іронічна репліка стосовно сучасних геополітичних стратегій. Картини Р. Котерліна завжди в більшій чи меншій мірі просякнуті містицизмом, sacrum, по-дзенівськи незбагненими метафорами. За допомогою живопису він прагне пізнати, відкрити та зафіксувати «преображення», момент зміни, «зони доторку». Інколи матеріалом його праць є час. Інколи – місце. Деколи – гроші. Витончені, ба навіть ледь помітні потоки енергії з його робіт торкають кожного і навіть тих, хто боїться у тому зізнатися. І навпаки, плакатний виклик у картинах І. Перекліти викликає драстичну реакцію глядача, але примушує замислитися над змістом побаченого, вступити в діалог чи дискусію. Перекліта не має сумнівів і не дозволяє двозначностей у трактуванні. Все по-плакатному ясно та переконливо. Позбавлені каліграфічності написи на картинах це підтверджують. І тільки обов’язкова іронія і надмір деталей іноді викликають підозру несправжності. Нині цей художник, мабуть, найкраще знаний в Україні з-поміж творців «станіславського феномену» завдяки зростаючому попиту на його картини після виставок в Києві, Москві, Любліні, Пермі.

Іздрик більше відомий як поет, письменник, художник, музикант, редактор часопису візії і текстів «Четвер». Образотворчим мистецтвом спорадично займається з 1990 року. На виставці демонструється лист його колажованої графіки з серіїї «Підглядання».

Юрій Издрик. o.t.

Мирослав Король. Сонце голодного

Мирослав Король цікавий, але маловідомий в Україні поезографік, автор книги «Час достиглого каміння». Учасник більше 40 міжнародних графічних імпрез. У своїх багаточисленних поезографіках мінімалістичними засобами зображає світ маленької людини, драм її повсякденного буття, ілюструє страхи, радості, печалі, дошуковується прихованих істин. Художня космогонія Короля вибудовується навколо слова, або предмета, що слугує метафорою слова. Карколомні, несподівані співставлення творять нові смисли поезографіки, де образи є синонімами слів і навпаки. Деталі та інструменти побуту, короткі уривчасті фрази, або слова, папір, різноманітні графічні техніки (монотипія, вогняна витинанка, туш/перо, офорт) і фантазія художника – цього достатньо для втілення глибоких філософських ідей. На виставці демонструється характерна для художника монотипія, зроблена з побутових предметів, «Сонце голодного».

Влодко Гривінський серію великих шовкодруків зробив під час перебування на стипендії міністра культури Польщі «Gaude Polonia» 2007 року. Один з них, «Маска», спрезентовано для колекції ЦСМ.

Володимир Мулик. Мильні бульбашки

 

Володимир Мулик займається живописом, графікою у вільний час і без фанатизму. «Мулик, переконаний пацифіст, old’овий гіппі. Поетика й патетика його картин, як на мене, цілком належать рок-н-ролу, принаймні корені його творчості я зараховував би до класичної рок-культури разом із кроною» – писав колись Юрко Іздрик. «Мильні бульбашки» – характерна картина-ілюстрація з абстрактним сюрреалістичним сюжетом, де андроїдний іншопланетянин безтурботно бавиться в пускання бульбашок. Багато уваги приділяє поп-артівській декоративності та ефектності графічного вирішення. Чітка лінія слугує основою композиції, каркасом, що окреслює межі впізнаваного, формуючим граматику образу.

Ярослав Яновський займається живописом, скульптурою, фото, відеоартом, перформансом. Учасник багатьох українських та закордонних (Росія, Польща, Латвія, Іспанія, Литва, Німеччина, Австрія) імпрез. «Туман над водою» поєднує прийоми абстрактного dripping від Поллока з поп-артівською символікою від Воргола. І все це під незабутню мелодію Deep Purple. Художник легко оповідає про прості речі, у той самий час все достатньо загадково і втаємничено, як у Smoke on the water.

Мирослав Яремак абсольвент косівського технікуму народних художніх промислів (1982) та Львівського декоративно-прикладного інституту (1989). Займається живописом, перформансом, дизайном. Лауреат міжнародних бієнале «Імпреза-89», «Імпреза-91», «Імпреза-93». «Мирослав Яремак належить до тих артистичних індивідуальностей, котрим тонке відчуття моди і стилю дане не для слідкування вже існуючим правилам, а для того, щоб створювати нову моду, новий стиль» – писав Іздрик. Пошуки «С’обєктивної метаморфози» (1993 р.) в заплутаних стежках образів та метафор, що зовні нагадують актуальні у 80-ті ескізи до монументальних розписів, ілюструють складність процесу віднаходження самоідентифікації та самоусвідомленя. Основою роботи виступає діалог із модерністською традицією, метадискурс на тему стану мистецтва, виявлення межі між декоративністю, ужитковістю та фундаментальними його цінностями. Яремак поєднує раціональність, логіку, порядок із відкритістю людини, її свіжістю сприйняття нового, допустимістю існування дива. Яремак, незважаючи на талант вміло трактувати свою діяльність, незрозумілий для багатьох. Яремак дивний. Але він не дивний в одному, найважливішому: він вперто сучасний і европейський. І в цьому він чесний.

«Івано-Франківськ має шалений потенціал у мистецьких проявах і зокрема в теперішньому мистецтві (англійською contemporary art), де все нав’язується до понять часу. Наскільки ідеї, що декларує митець, адекватні тому часові, в якому він живе. Саме подібними проблемами, я сподіваюся, буде займатися муніципальний ЦСМ. Тому його відкриття – це важлива не історична подія (це засильне слово), а темпоральна, часова. Тому переоцінити чи недооцінити це явище можна буде тільки з часом. Через рік, через два, три роки». – Мирослав Яремак.

«Втаємничені знають, що ЦСМ вже давно існує, просто він нарешті відкрився. І це тішить, бо ті, хто знає «Імпрези», пам’ятає народження «Четверга», завжди потребували майданчика для показів і переглядів нового. Де ще можна показати ось таке кібер-чудо з шизоїдною музикою, як не тут». – Денис Овчар, VJ group CUBE.

«Я не буду тут говорити про знаковість, значущість, віховість події. Принаймні тому, що нічого цього, насправді, немає. Ні знаковості, ні значущості, ні (тим більше) віховості. Це просто початок. І про те, чи стала ця подія хоча б знаковою, ми поговоримо десь так за рік. Щоб зрозуміти, що Центр Сучасного Мистецтва в Івано-Франківську не лише відбувся, але й має вплив на розвиток цього самого сучасного мистецтва в місті. Але це через рік. А поки що маємо те, що маємо. Приміщення (невеличке, бо відкриття засвідчило, що не всіх бажаючих можна вмістити в ці стіни), бажання і навіть такий, вже достатньо позабутий, ентузіазм». – Володимир Мулик.

 

Незважаючи на різнобарвність представленого на виставці, тверезо ставлюся до умов існування ЦСМ на маргінесі в провінції. Можна розписувати програму дій на найближчі місяці, можна балакати про стратегію розвитку, та ситуація з культурою, точніше з її фінансуванням, бажає кращого. Наразі центр, окрім непристосованого для масштабних виставок приміщення та зарплатні для двох працівників, нічого більше не має. Відсутнє елементарне комп’ютерне обладнання, не кажучи про фото-, відео-, проекційні апарати. Невелика сума грошей, виділених з депутатського фонду, найближчим часом використається на закупівлю найнеобхіднішого з оргтехніки (кумедно пропагувати сучасне мистецтво з блокнотом і олівцем в руках). Наразі більшість часу йде на перемовини з потенційними благодійниками, спонсорами. Маючи досвід спостереження, як подібні інституції розвиваються в Польщі чи Росії, не відкидаючи їхніх моделей, будемо торувати інакші шляхи, відповідніші до наших соціальних умов. Тому наголос ставитиметься на інтенсифікації вже існуючих зв’язків та знайомств, налагодженні комунікацій між українськими та закордонними інституціями сучасного мистецтва. Вже існують домовленості про спільні проекти на наступний рік з Павлом Гудімовим («Я галерея») та Олександром Щелущенком (галерея «Цех»). Попереду перемовини про співпрацю з Інститутом проблем сучасного мистецтва та Мистецьким Арсеналом.

Далі буде.

Можливі несподіванки.

 

 

Анатолій Звіжинський, директор ЦСМ

Фото: Юрій Бакай та Денис Овчар