Не було б печерської цитаделі, не було б на Печерську й Арсеналу. А почалося все так. Шведи йшли в Україну. Занепокоєний Петро І прибув 1706-го до Києва перший візит російського царя до Гетьманщини.Цар збирався дати бій шведам під Києвом. Разом із гетьманом Мазепою, кавалером найвищого ордена Св. Андрія Первозванного, він обстежив Київ і визначив місце зведення фортеці на Печерську. Там, де колись заклав укріп лення ще гетьман Самойлович. Щоправда, на Печерську мешкала людність. Із нею повелися не по-джентельменському: «Домы поваляли, сады порубали, людям велено, где хотят, жить искать». Безкомпенсації.  

Розпочав будівництво валів звиклий до фізичної праці «саардамский плотник» Петро І Олексійович (Він узагалі любив бути «работником» і не цурався навіть такого фаху як стинання голів. Якось, відрубавши голову стрільцеві, він, у захваті від добре виконаної праці, поцілував цю голову). Петро зробив перший кидок лопатою, після чого прийшло 20 000 козаків і робітних людей, які за два сезони — осінь1706-го, весна 1707-го — насипали вищепойменовані вали. Вони й досі зберегли свою структуру. Видно навіть їхнє навершя, так звані бруствери (від німецького Brust — груди і Wehr — зброя. Мовляв, треба налягти грудьми і стріляти в «унєшняго врага»).

Удень гетьман і цар спостерігали за будівниц твом, на ніч ішли на Поділ, де було тихо й затишно. Кажуть, що там, у будинку Петра Великого, сталася вікопомна сварка між керівниками двох держав. Коли обидва «подпіаху», Петрові, фанатичному вестернізаторові, закортіло що-небудь європеїзувати негайно. Перед ним стояв гетьман у турецькому одязі — шаровари, жупан, шапка корабликом, як у турецького паші, в руці — буздаван (по-нашому — булава). «Запорожцы, — мовив цар, — мне давно пора переодеть вас в голландский мундир». «Государь, — відповів гетьман, — малороссы к этому не готовы». Не звиклий до заперечень, Петро схопив старого за вуса і, тягаючи вниз і вгору, промовляв: «Мне давно за вас пора взяться». І бідолашний Мазепа, мовчки киваючи головою, гарячково думав, куди б чкурнути від такого сюзерена.

Шведів розбили під Полтавою, Печерська фортеця не придалася для військової кампанії. Отже, вона є пам’ятником фортифікаційної архітектури XVIІI сторіччя, а також пам’ятник бюрократичному марнотратству. 1708 року Мазепа перевів війська до Ромен, де резидував шведський король Карл ХІІ, і наказав присягати новому володарю. Пояснив це Мазепа так: «Петро брутальна людина. Він бив мене по щоках, яко незносну блудницю, а Войнаровського збирався повісити». Але в козаків конфесійна свідомість була вищою за національну. Для них була недопустима думка, що вони матимуть за союзників шведів-протестантів, які в пісні дні (середа і п’ятниця) їдять «удавленину», себто м’ясо забитих тварин.

Петро почав мститися Мазепі різними способами, зокрема, скасував дівочий Вознесенський монастир, який знаходився навпроти Лаври. За ігуменю цього монастиря правила мати Мазепи Марія-Магдалена Мокієвська. Іван Степанович був зразковим сином. Коли він відправляв матір у подорож до Москви, то писав цареві: «Матерь — едино утешения моего сокровище. Іван Мазепа» (До речі, коли гетьман писав накази підлеглим, підписувався не по-простацьки Іваном, а урочисто — Іоанн). Черниць Вознесенського монастиря було переведено на Поділ до Фролівського монастиря, який існує й досі, а його черниці, як і колись, славляться своїми знаменитими вишивками.

А тим часом про Вознесенський монастир знали і в Європі. Французький інженер-архітектор Боплан в «Описі України» (виданому в ХVII ст.) докладно розповів не лише про Києво-Печерську лавру (чоловічий монастир), але й про сусідній жіночий. Певне, йому переповіли тодішні київські чутки, що між тими двома обителями якісь нетерплячі монахи прорили підземний хід. Боплан не без хвилювання спостерігав, як із брами жіночого монастиря виходять по двійко молоді черниці, які вродою своєю нагадали інженерові польок, і йдуть у бік Києва. А француз стоїть (приблизно на розі Цитадельної) і дивиться.

Магдалена Мазепина-Мокієвська померла в 1707-му, не доживши до полтавської поразки  її сина. Розлючений Петро наказав позбивати Мазепині герби з усіх церков, які було збудовано коштом «зрадника». Щоправда, портрети засновника тих церков де-не-де залишалися. Священики молилися за Мазепу як за ктитора, а в календарний «тиждень православ’я» слухняно піддавали його анафемі. Це пізніше здивує імператора Миколу І, який що два роки ревізував у Києві будівництво нової печерської фортеці: «Дивно: і моляться, і виклинають».

Скасувавши Вознесенський монастир, Петро використав келії як склад військового спорядження, тобто створив арсенал-врем’янку. Монастирські церкви, і серед них велична п’ятибанна козацької барокової архітектури, перетворилися на парафіяльні. А за Катерини ІІ розпочали зведення сучасного Арсеналу. Відомо, що під час 4-місячного перебування в Києві 1787 року, чекаючи, коли скресне Дніп ро і вона подасться в мандри до щойно завойованого Криму, їздячи з Маріїнського палацу на молебень до Лаври, вона згадувала Арсенал і називала його «мій порцеляновий Арсенал». Хіба що бачила його макет?

Уявляю собі, як деякий час барокові церкви з їхнім схвильованим тяжінням до неба, стояли серед по-олімпійському спокійних класичних стін військової інституції. Учениця французьких просвітителів, Катерина любила врівноважені античні форми й кепкувала з хаотичності барокового архітектурного стилю. А французькі просвітителі мріяли про гармонію земного життя без страждань, коли люди будуть постійно врівноважені й спокійні. На такому тлі неспокійне бароко з його кривими стінами, невнормованою декоративністю й конвульсивним устремлінням угору, видавалося химерним і дивацьким. Однак в історичному плані філософія бароко виявилася більш життєвою: прожити без страждань іще нікому не вдавалося, і змучені люди втішаються думкою про Божу допомогу. З цього приводу Вольтер глузував: «Чого це весь час сподіватися на небо? Надамо небо птаству, а самі звернімося до землі». І ось класична споруда Арсеналу звернена до землі. Вона приземкувата, правильна й незворушна. І наче промовляє словами єкатерининських поетів: «Цель нашей жизни — цель к покою». Про таке мріяли ще в стародавньому Римі. І наш Арсенал із його потужними арковими формами можна було б назвати «римським сновидінням», піранезієвою фантазією на тему всесвітнього цезаризму. «Противонравственный союз военщины и нежных муз», — казав київський поет Бенедикт Лівшиць про подібні споруди.

Щоправда, катерининський класицизм швидко перетворився на казармоподібний, за словами Шевченка, миколаївський стиль. І теперішня постмодерна архітектура почувається ближчою до хаотичного, емоційно рвучкого бароко, ніж до холодного неоренесансну.

На жаль, церкви Вознесенського монастиря було знищено з початком будівництва Арсеналу, а цеглу використано як матеріал. Військова установа була освячена в присутності Олександра І 1803 року. Розпочався рутинний виробничий процес — ремонт і складування зброї. Про останній період «режимної установи» у ХХ ст. хочеться сказати меланхолійно: а тепер піде мова про час без подій — про радянські будні.

Я тоді часто ходив навколо Арсеналу, марно уявляючи собі його інтер’єр. Інколи бачив, як із його брами виїздили відремонтовані бете ери. З огляду на те, що для військових дорожні правила не писані, я пересувався вулицею обережніше, ніж зазвичай, боячись ненароком потрапити під колеса. Бо інакше цей нарис вам не довелося б читати