Сучасне китайське мистецтво за останні п’ять років здійснило своєрідну «культурну революцію»: на світовому ринку живопису, на якому до цього протягом 500 років панувало західне мистецтво, відбулися несподівані тектонічні зрушення. Проаналізувавши результати 2900 аукціонів, що пройшли з липня 2007-го по червень 2008 року, журналісти англійської газети «Індепендент» склали список 20 сучасних художників, твори яких користуються найбільшим попитом на світовому арт-ринку. Виявилося, що серед лідерів — п’ятеро з Піднебесної. Наприклад, обсяг угод щодо робіт Чжана Сяогана, що зайняли п’яте місце за розглянутий період, досяг & 32,3 млн., тим самим «обігнавши» короля кітчу Джефа Кунса (на шостому місці — Цзен Фаньчжи, на сьомому — Юе Миньцзюнь, на дев’ятому й десятому — Вань Гуаньї та Лю Сяодун відповідно). Щоправда, фінансове цунамі внесло свої корективи в астрономічні цифри фінансових показників. Та все одно їх уже «не наздоженуть». Цей феномен виник на ґрунті економічних і політичних перетворень, що відбулися в КНР, і зміцнілих при кінці ХХ століття зв’язків між художником і ринком.

Якщо подивитися на історію китайського живопису, то неважко відзначити, що в ній тисячоліттями домінували папір і чорнило, а досягнення закордонних побратимів за покликанням були їм практично не знайомі. Тому більшість затребуваних китайських художників, які майстерно практикують репліки західного contemporary, не мають уявлення про той шлях, що його пройшло світове сучасне мистецтво. Хоча не можна сказати, що китайське прозахідне мистецтво виникло у вакуумі. Як би там не було, а деякий час зростала й міцніла дружба з СРСР, і відпрацьовані прийоми політичної пропаганди з використанням добротного живопису соцреалізму не пропали марно. Говорять, що й сьогодні в київських майстернях китайські гості із задоволенням купують улюблений асортимент радянського худфонду: ретельно виписані багатофігурні композиції, що оповідають про успіхи соціалізму.

 

На початку 1990-х більшість нинішніх «зірок» авангарду Піднебесної розпочинала свою творчу кар’єру без особливих надій. Але учасники руху «85 Нова хвиля» вже намагалися експериментувати в західному стилі, в основному вправляючись у критиці режиму компартії Китаю та культу Мао в стилі поп-арту. Після десятиліть культурної ізоляції в Пекін приїхала виставка Роберта Раушенберга, встановивши зв’язок зі світовим художнім рухом. Кульмінацією цього процесу стала виставка «Китай/Авангард», проведена в Національному художньому музеї, та чотири місяці по тому на площу Тяньаньмень виїхали танки.

4 червня 1989 року в долі багатьох стало переломним. Слідом за силовим придушенням студентських демонстрацій китайські власті різко обмежили й свободу самовираження — у тому ж таки 1989−му була двічі розігнана виставка китайського авангарду. Багато художників так званої «нової хвилі» виїхали за кордон, а ті, хто залишився, довгий час не мали змоги виставлятися всередині країни.

Саме в результаті осмислення тяньаньменських подій і з’явилася головна течія актуального китайського живопису — цинічний реалізм, до якого тяжіє більшість популярних на Заході китайських художників. Це відсторонене, саркастичне переосмислення комуністичного минулого й соціалістичного сьогодення знайшло розуміння в західної публіки.

Першими колекціонувати сучасних китайських художників почали західні меценати, і деякі з їхніх придбань зросли в ціні на 2500 %. Величезна країна новітнього капіталізму десь у далекому кутку карти світу, як чарівне дзеркало, дала світу нове відображення культурно-фінансової реальності.

Але, безумовно, головний поштовх розквіту китайського феномену дали економічні реформи, що відкрили двері іноземному капіталу. Завдяки інтенсивному розвитку економіки, з’явився прошарок заможних людей і нуворишів. Якщо до перетворень середній дохід на людину становив $ 150, то на сьогодні він зріс до $ 2000. У країні зараз є 15 мільярдерів і понад 300 000 мільйонерів, завдяки яким став можливим стрімкий злет contemporary art made in China.

Бум на ринку сучасного китайського живопису розпочався у 2005 році — цілком зненацька для більшості фахівців. Багато в чому це явище було обумовлене загальним зростанням інтересу до КНР у зв’язку з Олімпіадою й підйомом Китаю у світовій табелі про ранги. Увага до сучасного Китаю перенеслася на актуальне китайське мистецтво.

Донедавна різке зростання цін на картини сучасних китайських художників забезпечувалося виключно зростанням попиту на них у Європі й США. Усередині Китаю сучасне мистецтво викликало в найкращому разі подив. Кілька років тому власниками галерей були в основному іноземці, сьогодні ж їх витісняють китайці. Але художники стали дуже розбірливими, не бажаючи упустити вигоду, намагаються підписувати контракти лише з «правильними» галереями, а ті, у свою чергу, починають полювати за перспективними художниками ще зі студентської лави. Попит дуже великий, перспективним студентам надходить відразу кілька пропозицій і донедавна художникові в Китаї було значно легше пробитися нагору, ніж у Європі. До того ж, великі надії галеристи покладають на стрімко зростаючий верхній прошарок китайського середнього класу. Цих людей вирізняє інвестиційна модель поведінки. Крім того, вони намагаються копіювати західну модель.

Аби оцінити художні смаки середнього китайця, досить з’їздити в «селище художників» Так Фен на півдні Китаю, неподалік від Шеньчженя. Тут на площі в два квадратні кілометри розташовані сотні магазинчиків, що торгують копіями всіляких картин — від «Соняшників» Ван-Гога до «Мони Лізи» Леонардо да Вінчі. Єдиний сучасний китайський художник, що зміг стати по-справжньому популярним у КНР, — це Юе Миньцзюнь, що завжди малює самого себе. Широко всміхнених Юе Миньцзюнів у різній кількості можна знайти відразу в кількох магазинах. Усі копії малюються олією вручну (у китайських умовах ручна праця виявляється дешевшою за машинне виробництво) й розходяться на «ура».

Сьогодні в Китаї чотири основні центри актуального мистецтва: Пекін і Шанхай, два міста КНР, що найбільш динамічно розвиваються, а також східний Ханчжоу й центральний Чунцін, де знаходяться кращі в Китаї художні університети. Найбільш відомим художнім співтовариством вважається пекінське Селище художників 798 у районі Дашанцзи на шляху з міста в аеропорт.

«Селище» схоже на депресивну промзону (якою воно було раніше). Багато галерей розміщаються в складах або колишніх заводських приміщеннях, подекуди із закіптюжених труб усе ще йдуть клуби білого диму. Ще в 1995 році Пекінська академія образотворчих мистецтв орендувала під майстерні приміщення на території військового заводу. У 2000 році Сю Джанго, декан факультету скульптури, розмістив там власну студію. У 2001-му техасець Роберт Бернелл розмістив свої книгарню та офіс на території заводської їдальні. Він був першим іноземцем, що влаштувався в Зоні мистецтв 798. Незабаром дуже багато художників, приваблювані дешевизною оренди (16 доларів) і «постіндустріальною естетикою» виробничих приміщень, почали освоювати територію заводу. Художники оновили приміщення, залишивши, однак, написи часів Культурної революції, супроводивши їх підписом «Маоїстський кітч».

У 2002 році арт-галерея Beijing Tokyo Art Project, створена японцем Табатою Юкихіто на території одного із заводських цехів, провела першу публічну виставку під назвою «Пекін у русі», що зібрала понад 1000 відвідувачів. До 2008 року художнє життя вже кипіло майже в кожному вільному вікні. У цей час Зона мистецтв 798 охоплює площу близько 1 квадратного кілометра й нараховує десятки різних студій, галерей і виставкових залів.

За п’ять років (до кризи) орендна плата збільшилася на 900 %, тому що кров початківців-галеристів розбурхували чутки про неймовірні прибутки торгівців китайським мистецтвом. Уже як легенду розповідають про те, як якийсь інвестор купив одну з європейських колекцій сучасного китайського живопису за $ 25 млн. і через добу перепродав її за 35 мільйонів.

Китай став третьою країною (після Сполучених Штатів Америки й Великобританії), де проходять значні міжнародні аукціони — з осені 2008-го Christie's і Sotheby's почали проводити аукціони сучасного азійського мистецтва в Гонконгу, і це місто відвоювало у Нью-Йорка титул центра ринку «контемпорарі».

На адресу аукціонних домів нерідко можна почути звинувачення у змові з художниками щодо завищення цін; критикам і кураторам ставлять за провину небезкорисливе роздування імен художників, а художникам — те, що вони «постачають» роботи, виготовлені «бригадним підрядом» прямо на аукціон, оминаючи традиційний первинний ринок художніх галерей. Криза внесла свої корективи, й ціни впали в середньому на 60 %.

У 2009 році аукціонний дім Christie's продав творів мистецтва на загальну суму 2,1 млрд. фунтів ($ 3,3 млрд.) — на 24% менше за результат 2008 року у фунтах і на 35%  — у доларах. Найбільше постраждало сучасне мистецтво, продажі якого впали на 59% (до 244,3 млн. фунтів). Покупці з Китаю, Гонконгу й Тайваню, котрі забезпечили 35% усього виторгу дому, багато в чому допомогли утримати показники продажів Christie's.

У жовтні 2009-го у Нью-Йорку завершився Тиждень азійського мистецтва. Його результати можна назвати добрими: аукціони Christie’s і Sotheby’s принесли 55,7 мільйона доларів. Ця сума, звичайно, не так вражає, як торішні 157,2 мільйона, але все-таки значно перевершує верхній естімейт (41,3 мільйона доларів). У часи азійського арт-буму в топ-лотах значилися головним чином твори сучасних художників, таких як Цзен Фаньчжи (Zeng Fanzhi) та Субодх Гупта (Subodh Gupta). Творів актуальних художників було порівняно небагато — тепер покупці віддають перевагу традиційним, «перевіреним часом» творам мистецтва, роботи ж середнього цінового сегмента виявилися найбільш кризовими. Майже удвічі збільшилася кількість учасників аукціонів із материкового Китаю, і в той же час помітно скоротився інтерес західних колекціонерів і дилерів, завдяки яким виник «китайський бум».

Сучасне китайське мистецтво, як би хто не ставився до його художньої цінності, може вважатися найважливішим свідком ключових змін у новітній історії КНР. Якщо XXI століття справді стане «століттям Китаю», як припускають багато економістів, ці свідчення цінуватимуться з кожним роком дорожче.

Фахівці передбачають, що через лічені роки термін «азійське мистецтво» вживатиметься так само широко й часто, як сьогодні «західне мистецтво».