У Музеї Американського Мистецтва Смітсоніан у Вашингтоні триває виставка робіт культового американського фотографа Енні Лейбовіц «Пілігримаж». 64 фотографії, зроблені авторкою у період з 2009 до 2011 року, Музей Смітсоніан купує для своєї колекції, проте після цієї презентації виставка буде мандрувати по інших інституціях США.

автопортрет Енні Лейбовіц під час навчання в Інституті Мистецтв у Сан-Франциско (SFAI), 1970 рік 

фото:  http://blog.oregonlive.com/visualarts/2008/11/interview_annie_leibovitz.html 

Енні Лейбовіц переважно відома зі світу рекламної індустрії, моди та видавничої сфери. Вона була головним фотографом журналу «Rolling Stone» та офіційним фотографом групи Rolling Stones у 1970х роках,  а найбільшої слави досягла працюючи у найзірковішому виданні «Vanity Fair» з початку 1980х. Створені нею образи притягують тонкою і, здається, дуже природньою для її моделей режисурою: поцілунок Йоко Оно та Джона Леннона за 5 хвилин до його смерті, Патті Сміт на фоні палаючого дерев'яного будиночку, який спеціально був підпалений для фотозйомки, застиглий у танці перед океаном Михайло Баришніков, Вупі Голдберг у ванні з молоком, Арнольд Шварценеггер на білому коні, вагітна і оголена Демі Мур, мертва Сьюзан Зонтаг, казкові Ромео та Джульєтта, Білосніжка, Аліса в Країні Чудес... Врешті, сімейні фото Барака Обами, численні портрети американських політиків та зірок Голлівуду, які більшість із нас бачили, але не знають, що їх авторка – Енні Лейбовіц...

Лейбовіц однаково креативно підходить до репортажної, художньої і рекламної фотозйомки. Проте, вона завжди проблематизує власну творчість. В останній серії «Пілігримаж», як стверджує фотограф, вона змушувала себе навчитися фотографувати речі, окремі об’єкти «емоційним способом».

Енні Лейбовіц мала близькі стосунки із визначною американською письменницею, літературним, художнім, театральним та кінокритиком Сьюзан Зонтаг, які тривали 15 років. Під час однієї з подорожей Лейбовіц та Зонтаг спала на думку ідея створити «Книгу Краси» - “The Beauty Book”, де були б закарбовані у фотографіях і спогадах найпрекрасніші та найбільш значимі, на їхній погляд, місця на планеті. Незадовго Зонтаг не стало, і Лейбовіц знадобилося 5 років, щоб у 2009-у почати свій пілігримаж у пошуках краси. В одному з інтерв’ю напередодні першого відкриття виставки «Пілігримаж» у нью-йоркській Pace Gallery Лейбовіц пояснює, що змусило її перейти в інший режим стосунків із дійсністю: «Настав сильний момент у моєму житті: помирає Сьюзан Зонтаг, помирає мій батько, народжуються мої діти. Це здавалося більш важливим, ніж Арнольд Шварценеггер на коні. Усе має свою систему стимувань і противаг. Це життя. Ти не можеш піднятися на гору, поки її немає поруч... Мені потрібно було врятувати себе, нагадати собі, що мені подобається робити і що я можу робити.»

У новому проекті «Пілігримаж» методологія і підхід у Лейбовіц залишаються ті ж самі: цікавість до життя відомих особистостей «як виду». Але кардинально змінюється філософія – кожен знімок стає для художниці пошуком особистого змісту, і тепер вона може відчувати своїх героїв не тільки серед тих, хто живий, а й знаходить душу у приватних речах, так би мовити, «музейного формату». Вона відвідує музеї та місця, присвячені видатним особистостям. Фотографує навколишню природу і будинки, де мешкали колись сьогоднішні Герої Історії.

Енні Лейбовіц демонструє, як можна навчитися вести діалог з речами, які мовчать. Це наче підготовка матеріалу для рубрики про закулісне життя. Природньо, що тут неможливо просто попросити Шварценеггера роздягнутися перед камерою – потрібно працювати з інтимним, утаємниченим простором. Інакше кажучи, фотографуючи меморабілії в музеях або дивлячсь на такі фотографії, ми випадаємо з лінійного часу і граємося з конотаціями до тих пір, поки перед нами постає цілісна й логічно допустима історія. Більше того, фотографії Лейбовіц змінюють наші уявлення про деяких знаменитих персонажів непередбачуваним способом. І таким чином фотограф дозволяє глядачеві роботу думки. У якийсь момент стає помітною різниця між двома типами пам’яті, носіями яких ми є: між культурною пам’яттю (або знанням), що забезпечує наше включення в соціум, та емоційною, дуже тісно пов’язаною з особистими відчуттями й асоціаціями.

Серед робіт на виставці – фотознімок сукні, яку одягала Маріан Андерсон, афроамериканська співачка, легендарна виконавиця афроамериканських спірічуелс з голосом, про який говорили, що можна чути «раз на століття». Сукня, що вільно лежить на підлозі, несе в собі заряд колективної енергії – багатотисячні аудиторії слухачів, які спостерігали за концертами Маріан Андерсон, здається, проходять повз неї, вічно живу, по цій дерев’яній підлозі.

Лейбовіц ніби розкриває своє ніжне ставлення до Емілі Діккінсон, фотографуючи в будинку-музеї у м.Амгерст (Массачучетс), де жила американська поетеса, мереживо та гудзики на її єдиній збереженій сукні, квіти гербарію, який засушувала Діккінсон власноруч у своєму робочому зошиті.

Далі бачимо легендарну канапу доктора Фрейда, яна якій він приймав своїх пацієнтів, і колекцію книг із серії «Studies in the Psychology of Sex» на полиці в його кабінеті у Лондоні. До речі, французька художниця Софі Калле також побувала в цьому кабінеті з персональною виставкою 1998 року: фотодокументація цього проекту супроводжується коментарями Калле, де вона на кшталт психоаналітичних теорій Фрейда описує свої дитячі спогади та подробиці інтимного життя, що впливають зараз на її особисті любовні стосунки.

Фото з проекту Софі Калле

Душа Чарльза Дарвіна, за версією Лейбовіц, розкривається через вітрину з колекцією інвентаризованих кісток різних тварин. Свою ілюстрацію фотограф пояснює текстом: Дарвін власноруч виварював тіла тварин до тих пір, поки кістки можна було легко відділити від плоті; він продукував ці «наукові першоджерела» у себе вдома, що створювало не просто нестерпний сморід в будинку, а й безкінечні конфлікти з дружиною.

Лейбовіц наближує глядачів впритул до сильної енергетики легендарної жінки-стрільця Енні Оуклі, яка прославилася своєю влучністю, виступаючи на шоу «Дикий Захід Буффало Біллі» наприкінці 19 століття. В експозиції є фото фрагменту гральної карти – серце чирвового туза, прострілене кулею з рук Оуклі. Є на виставці і знімок старого телевізора, в який в емоційному пориві одного разу вистрілив із пістолета Елвіс Преслі.

Лейбовіц сфототографувала сховище, де зараз зберігаються старі реквізити знесеної хореографічної студії Марти Ґрем, творця американського танцю модерн. Тут не лишилося танцю в його свободолюбивому вираженні, а тільки речі, запаковані в масивні ящики. Проте тут зберігають стару металеву браму, яка свого часу вела до приміщення студії, і тепер підпирає синю стіну цього «місця пам’яті», більше схожу на важке небо Історії.

Енні Лейбовіц побувала в будинку Вірджиніії Вульф і ніжно передала свої емоції до цієї жінки, фотографуючи зблизька робочий стіл письменниці, весь заляпаний чорнилами, з подекуди ліричними начерками корабликів й іншими магнетичними деталями. Вдруге фотопогляд Лейбовіц зупиняється на холодній водній гладі річки Оуз, якій віддала своє тіло письменниця.

Тепер уявіть, що ви завітали на віллу третього Президента США Томаса Джефферсона, де він розвинув ідею національної економіки, заснованої на аграрній культурі. Лейбовіц ловить фрагменти природи: рослини, які проростають на полі, ганок, де відпочивав Президент... Чи ви у домі першої леді Елеонори Рузвельт, знаної через вагомі досягнення у боротьбі за права людини. На фото Лейбовіц показує її затишний котедж Вал-Кілл і дуже простий інтер’єр білої спальні-веранди з виходом у сад: тут місіс Рузвельт проводила свої дні відпочинку. Або ви на прийомі у Президента Авраама Лінкольна, який потискає вам руку у своїх білих шкіряних рукавичках. Цей аксесуар Лінкольн змушений був одягати на публічні події, оскільки свого часу це вважалося жестом коректності і поваги до своїх громадян. Дивлячись на фотознімок цих історичних рукавиць, одразу помічаєш, як багато рукостискань зробив за життя Президент!

У проекті «Пілігримаж» Лейбовіц виробляє для себе новий уповільнений, дуже спокійний ритм. Це вже не шквал епатажних глянцевих образів. Реальність у новій фотосерії Лейбовіц набуває відчуття глибини й душевності, історії розкриваються через найтонший фотодотик. Це відчуття, яке, безумовно, з’являється після перегляду виставки, підтверджує важливу теоретичну основу фотографії як виду мистецтва, яку помітив ще Вальтер Беньямін у 1930-х роках. Фотографії властива подвійна природа: вона має матеріальну основу як об’єкт і має здатність вловлювати певні речі, що не зводяться винятково до зображення.

Мандруючи виставкою, з’являється фантастичне відчуття, що ти випадаєш із часу в пошуках достовірних Образів персонажів-привидів. Фотографічний образ існує поза часом і несе в собі сильне відчуття присутності чогось/когось іншого. Навіть тоді, коли це фото не має на меті вловити портрет, тіло персонажа – як це відбувається у Лейбовіц.  У тих об’єктах, які вона фотографує, зашифровані, насамперед, події, матеріальна прив’язаність яких пояснює матеріальну природу спогаду.

Можна зробити припущення, що у певний момент Лейбовіц відчула втому від візуальності, від безкінечного потоку облич. З того часу вона починає робити портрети «через відсутність», відштовхуючись тільки від власних запитань, які накопичувалися раніше і будуть в неї з’являтися упродовж подорожей Америкою.

Енні Лейбовіц знаходить дуже тонку грань між людською душею і стихією природи. Їй вдається закадрувати саму природу у тих фрагментах, які в окремих випадках пояснюють ланцюжок дій людини.

Під час «пілігримажу» вона зробила лаконічні знімки у скляному будинку Фарнсворс-Хаус (штат Іллінойс), де жив і створював шедеври модерного «інтернаціонального стилю» архітектор Людвіг Міс ван дер Рое. Лейбовіц зсередини будинку фотографує голе осіннє гілля дерев, яке ніби торкається металевого каркасу. І через всю площину знімку струменіє світло, що йде з неба через прозорі стіни до кімнати і врешті потрапляє на фотоплівку. Тут Лейбовіц досягає подвійної мети: по-перше, вона передає через фото естетичну кульмінацію канону будівництва, який сповідує принципи «прозорого інтер’єру». Але первинною мотивацією для цього знімку є пошук душі архітектора, який, очевидно, черпав натхнення у довколишніх ландшафтах.

Зачаровують світлини з будинку Джорджії О’Кіфф неподалік Санта-Фе (штат Нью Мехіко), де вона провела багато років в усамітненні з природою і мистецтвом. Лейбовіц намагалася показати у знімках саму художницю як феномен, адже вона справді надихала простір навколо вже своєю присутністю. Енні фотографує коробку з недовикористаними пастелями, їхня палітра мимохіть пробуджує в уяві картини О’Кіфф. Скелет гримучої змії, згорнений у спіраль під склом на робочому столі, подушка на вузькому ліжку навпроти вікна, що виходить прямо на гори, гірський пейзаж, який десятки разів повторювала художниця на своїх полотнах... З’являється відчуття, що документуючи ці предмети, Лейбовіц була справді один на один із Джорджією О’Кіфф.

Місцем пам’яті та емоцій став для Енні Лейбовіц відомий ленд-арт-об’єкт Роберта Смітсона – Спіральна пристань у штаті Юта, США. Цей завиток довжиною майже 500 метрів був створений  Смітсоном на березі Великого Солоного озера неподалік від Солт-Лейк-Сіті і проінтерпретований як монументальна скульптура. Цікаво, що більшість часу за останні роки Пристань не можна було спостерігати через високий рівень води в озері. Лейбовіц сфотографувала цю відому пам’ятку мистецтва ХХ століття, кружляючи над нею на гелікоптері. Темні базальтові породи Спіральної пристані красиво поєднуються з червонуватим відтінком води та білим соляним нальотом на березі. Ці фотографії існують тепер ніби на грані передчуття можливої втрати місця і гарантії збереження пам’яті про нього.

Серед знімків красивих місць Лейбовіц вражає також документація виверження гейзера «Старий служака» в Національному парку Єллоустоун та розкішне фото Ніагарського водоспаду, яке, власне стало початком пілігримажу Енні Лейбовіц. Було багато неприємностей під час економічної кризи 2009-го, а доньки надихнули її на подорож до Ніагари – місця, яке зачарувало й дало новий поштовх художниці.

І раптом фотографія вислизає з-під навали смислів і проблем, які виникають завдяки їй як медіуму. Дуже прості, на перший погляд, знімки предметів і природи, які міг би зробити кожен мандрівник, Лейбовіц укладає в правильну композицію і цим робить їх цінними в контексті тенденцій сучасного мистецтва.

Хочеться порівняти Енні Лейбовіц із французькою художницею Аннет Мессаже, яка у своїй творчості переміщує фотографію в контекст просторових інсталяцій, колажів і підкреслює цим постійне балансування знімків на грані побутово-домашніх, фетишистських речей та серйозних, емоційно заряджених об'єктів. У проекті À CORPS PERDU [HEART AND SOUL] (2008-2009) Аннет Мессаже працює зі старими, досі непроявленими негативами: ці фотографії в один момент перекомпонували її пам’ять і стали для художниці новим колективним портретом людей, що проходили крізь її життя.

Лейбовіц так само шукає оновлення, зміни балансу сил у власному житті. Вона зміщує часову дистанцію між собою та іншими, яких фотографує, виходить з поля спів-існування, випадає з лінійного часу. Лейбовіц вирушає у пошуках краси та аури, спостерігаючи за віддаленими (хронологічно та емоційно) об’єктами, а в результаті приходить до розмаїтості індивідуальних афектів, якими (були) наділені її персонажі. Намагаючись передати біль, любов, пристрасті інших, себе вона ставить поруч з героями, про яких розповідає у своїх знімках. Лейбовіц, як завжди, стає на сторону фотографії та «рамкових моментів», що виділяють одиничне, суб'єктивне із цілого. Для глядачів же вона, насамперед, руйнує цю загадкову ауру навколо знаних персонажів, роблячи їх більш зрозумілими і близькими.  

Фотографії Лейбовіц дуже інтенсивно передають її прагнення відчувати інших, а за цим стоїть не просто бажання, а чітке усвідомлення, яке описала Сьюзан Зонтаг. Йдеться про пам'ять як єдино можливий зв’язок з екзистенційним виміром нашого існування – зв’язок із смертю, болем, стражданнями інших. Йдеться також, на мою думку, про можливість «відмотування часу». У фільмі «Життя крізь об’єктив» (Life Trough a Lens) Енні Лейбовіц ділиться своїми життєвими правилами з молодими фотографами: «Переглядайте свої архіви. Усвідомлення події в кадрі приходить через тривалий час потому. З новим досвідом відкривається нове минуле. І теперішнє теж змінюється.»

Фото: http://msn.lilianpacce.com.br/home/annie-leibovitz-pilgrimage-livro

 

Лілія Куделя