Періодична виставка «Маніфеста» ніколи не була такою пафосною, як найстарша Венеційська бієнале, й не претендувала на таку знаковість і задавання тону в сучасному мистецтві, як кассельська «Документа». Від Венеційської бієнале та інших подій такого штибу «Маніфеста» відрізняється своїм «номадизмом» — виставка не прив’язана до тієї чи іншої локації й щодва роки проводиться в новому куточку Європи. Перша «Маніфеста» проходила в 1996-му в Роттердамі, й відтоді бієнале позиціонувала себе як подія суто європейська й соціально заангажована. Для цієї виставки завжди важливо не лише ЩО показувати, але й ДЕ, й головне — який буде довгостроковий ефект бієнале для «приймаючої сторони», тобто для території, на яких вона проводиться.

Willie Doherty Segura, 2010
HD video installation, colour, sound

Соціологічний пафос і політизована риторика, інтелектуалізм і домінування інституціонального, некомерційного мистецтва — ось характерні риси «Маніфести». Два роки тому «Маніфеста» в якомусь розумінні стала «чиновником» — бієнале та її організатори були призначені «послом Візуальних мистецтв Європейської Комісії». Тут дотепер жива віра в куратора — індивідуального чи колективного. Саме акцент на інтелектуальних кураторських практиках багато в чому визначає лице «Маніфести» — і її достоїнства, і численні недоліки, про які давно стомилася пліткувати художня спільнота.

Так, куратори «Маніфести» часто сваряться, йдуть на компроміс із єврочиновниками, самі починають говорити мовою бюрократів і зануд, доходять до повного утопізму в побудові нереалізованих моделей комунікації як усередині «Маніфести», так і зі спільнотами, яким вона нібито покликана нести світло сучасного мистецтва. За «Маніфестою» завжди тягнеться шлейф легкого хаосу й суперечностей, але це хаос життя — життя яскравих ідей і цінностей, які досить чітко простежуються за п’ятнадцятирічною історією діяльності виставки.

Ідеологію «Маніфести» коротко виклав директор і засновник бієнале Гедвіг Феєн у вступному слові до каталогу нинішньої, восьмої, «Маніфести»: «Маніфеста» — незалежний, антиінституційний захід, заснований на ентузіазмі. Вона всмоктує в себе нові таланти. Вона ставить за мету бути щедрою та прозорою як у своєму тоні, так і в своїй діяльності. Вона розпочинає щораз із чистого аркуша, але з постійно розширюваним ядром фахівців із різних культурних сфер. Вона водночас діє в наявних рамках мистецтва й виходить за них...»

Цього року «Маніфеста» проходила в мальовничому, але туристично не розвиненому куточку Південної Іспанії — в Мурсії та Картахені. Мурсія — тихе містечко з населенням близько 300 тис. мешканців, що є адміністративним центром однойменного регіону. Картахена — сусіднє портове місто, яке чимось невблаганно нагадує нашу Балаклаву. Особливого культурного життя в регіоні, як нескладно здогадатися, не спостерігається. Серед організаторів нинішньої «Маніфести» побутував анекдот, що в Мурсії було проблемою знайти чотирьох сучасних художників — а це невід’ємна умова, адже «Маніфеста» завжди пишається залученням до організації виставки місцевого ресурсу. У Мурсії акцент на роботі з місцевим населенням і регіональними проблемами був особливо помітний. Цей вектор навіть затьмарив основну заявлену тему «Маніфести» — «Діалог із Північною Африкою».

Ігор та Іван Бухаров Rudderless, 2010
Black and white Super-8 film, transferred to video / Dvd, duration 23 min
Still from the film, inspired by István Domonkos poem, Kormányeltörésben

Теоретично все звучало прекрасно — південь Іспанії, травмований пам’яттю про арабське владарювання і наступною Реконкістою, відділений Гібралтаром від сусіднього гігантського континенту, — зручне місце для розмірковування про те, якою може бути комунікація сучасної Європи із сучасною Північною Африкою.

У ході кава-брейку, що їх «Маніфеста» регулярно проводить у міжвиставковий період, 2009-го року в Мурсії відбулася широка дискусія навколо майбутнього «діалогу». Була висунута дотепна теза — постколоніальна оптика безнадійно застаріла й настав час глянути на Африку цілковито новими очами. Але, на жаль, відмовившись від звичного кліше, куратори «Маніфести» ввігнали себе в глухий кут — виробити нову мову, розповісти про Північну Африку, не вдаючись до звичних штампів, виявилося не так уже й просто.

Lorraine O'Grady Miscegenated Family Album - Sisters III, Nefertiti’s daughter,
Maketaten / Devonia’s daughter, Kimberley, 1980/1994
Cibachrome prints

У результаті «діалог», по суті, провалився — усе знову звелося до показової участі в проекті кількох африканських художників та двох-трьох запитальних висловлювань на тему: «А яким, власне, повинен бути діалог із Північною Африкою?» (Thierry Geoffroy/Colonel «Penetration», 2010). Кілька яскравих «африканських» робіт показав кураторський колектив transit.org — відео про бачення майбутнього мешканців віддаленого африканського селища, шикарний пропагандистський кінофільм 1969 року художниці французького походження Сари Мальдорор про боротьбу за незалежність Алжиру й кілька яскравих робіт про відчуження та втрату ідентичності — на прикладі внутрішньоєвропейських проблем. Другий кураторський колектив — «Chamber of Public Secrets» — до діалогу з Африкою залишився зовсім байдужий, зосередившись на проблемах регіону Мурсія.

Mathieu Kleyebe Abonnenc Tricontinental, a graphic survey, 2010
Stills from Monangambée, 1969

Протилежну точку зору, тобто «погляд з Африки», теоретично повинна була б висвітлити кураторська група «Alexandria Contemporary Arts Forum». Але центральний проект Форуму в старій будівлі пошти міста Мурсія складно назвати цілісним ідеологічним висловленням. Слід зазначити, що курс на спектакулярність, яким давно й упевнено йде комерційне мистецтво, очевидно, стає все спокусливішим і для художників кола «Маніфести» — за вдаваним ідеологізмом і поверхневою заполітизованістю висловлювань у багатьох роботах проглядається потяг до естетизму, навіть якщо це, як у будівлі картахенської в’язниці або занедбаного мурсійського поштового офісу, захоплення естетикою мальовничих руїн і покинутих просторів.

Eşref Armağan The construction of Visuality - Drawing of Baptistry with two-point perspective,
2010. Drawing

На нинішній «Маніфесті» було показано багато поетичних, на межі сюрреалізму, відеоробіт, лише про людське око прикритих гостросоціальними «змістами». «Смерть дискурсів» наочно демонструвала робота, виставлена кураторським колективом «Chamber of Public Secrets» — однозначно прочитуваний у дусі попсового телевізійного «мила» сюжет про художника-деміурга, який метушиться (привіт від Модернізму), вступає в конфлікт із жорсткою університетською системою, що намагається нав’язати йому «смисли». Все закінчується банально, й, напившись, наш герой намагається задушити викладачку, яка пояснює йому, що його роботи не такі вже й погані — їм просто бракує «інтелектуального обрамлення»...

Bouchra Ouizguen Madame Plaza, 2009

Робота, виконана на межі серйозності й ідіотизму, в першу мить викликає відторгнення — невже «Маніфеста» вважає глядача таким дурнем, що продає йому настільки банальний та ще й несучасний штамп? Однак, поміркувавши, розумієш, що по суті твір багато в чому показовий. Цілком можливо, що європейським художникам, незнайомим із канонами соціалістичної пропаганди, легше сприйняти одновимірні дидактичні штампи, кількість яких, судячи з «Маніфести», в сучасному мистецтві стрімко зростає. А, може, європейський художник справді стомився бути осмисленим «критиком» і потай мріє задушити «дискурси», стати на рейки нещодавно озвученого, але так до кінця й не розшифрованого Ніколя Бурріо «альтермодерну»? Тобто знову поринути в діонісійське божевілля, приписуване художникові парадигмою Модерну, убити в собі соціолога й у містичному збудженні чекати катарсису?

Як це не смішно, але після десятиліть грайливого постмодерну й того безіменного, що прийшло за ним, судячи з кількості відвертої дидактики й напівнаївних робіт на нинішній «Маніфесті», європейські інтелектуали стоять за крок від критичного самогубства. Знаючи історію ХХ століття, нескладно згадати, що після етапу загравання авангардистів із «широкими народними масами» приходить період тоталітарного мислення, підтакування народному «лоубрау», занудливого соціалістичного реалізму й дидактизму, душок якого так неприємно дратує на нинішній «Маніфесті».

Особливо трагічним у цьому контексті здається діалог «Маніфести» з Мурсією та Картахеною. Якщо стосовно Північної Африки комунікація затруднена наявністю маси штампів і неможливістю знайти власний голос у цьому галасі шаблонів, то регіон Мурсія «Маніфесті» не відповідає просто тому, що не хоче. І не може. Тобто спочатку була якась примарна ініціатива місцевих регіональних чиновників, котрі захотіли привернути до себе «Маніфесту», аби розвинути місцеву туристичну інфраструктуру, пожвавити культурне життя і т.п. (про «Маніфесту» в Мурсії бюрократи мріяли так само, як у нас сьогодні фантазують про «Євро–2012» — багато й утопічно).

Laurent Grasso The Batteria Project, 2010 / 16mm film transferred on Blu-ray, 25 min, looped
Courtesy of Galerie Chez Valentin, Paris; Sean Kelly Gallery, New York © by
VEGAP, 2010

Але коли місцеві градоначальники мріяли привабити у свій по суті нічим не знаменитий регіон натовп туристів, то «Маніфеста» перейнялася ще більш пафосною й утопічною метою — запалити світильник розуму й сучасного мистецтва в самій Мурсії, засіяти в регіоні насіння для подальшого культурного ренесансу й т.д. і т.п. Але, як відомо, на піску троянди не ростуть, а щоб почали рости, культивувати ґрунт потрібно не один рік. Бліцкриг на порожньому місці «Маніфесті» цього року не вдався — особливого інтересу до проекту жителі Мурсії та Картахени не проявляли, у барабани всім регіоном із нагоди відкриття проекту також не били. Та й навала туристів у Мурсію не насунула — на поїзді від усіх великих туристичних центрів далеко, і лоукости не літають, а бюрократи транспортну проблему чомусь не врахували. Ось і вийшла річ у собі — навіть страшнувато було ходити незліченними «venues» «Маніфести» й бачити десятки робіт про Мурсію, для Мурсії — цього безперервного стукання в двері до того, хто абсолютно не має наміру їх відчиняти, та й, власне, мови, якою говорять гості, не розуміє.

Ще однією проблемою «Маніфести» й методологічним питанням, яке вона поставила перед собою і світом, стала надскладна схема курирування проекту. Бієнале керували відразу три кураторські колективи, кожен із яких складається з цілого гурту кураторів. У результаті «Маніфеста» нагадує клаптикову ковдру — безліч проектів різного рівня слабо корелюють між собою, хоча своєю масою та строкатістю і створюють відчуття повноти побаченого. Таким чином, «Маніфеста» в Іспанії надягнула на себе маску Дон Кіхота, який спершу створює собі перешкоди, а потім жваво кидається в бій із безмовними й відчуженими вітряками.

Наступна «Маніфеста» проходитиме в Лімбурзі, й утомлені труднощами куратори бієнале обіцяють простіший проект — його курируватиме лише одна людина. Далі — цікавіше. «Маніфеста» давно цікавиться перспективою подолання кордонів Євросоюзу — не дарма всі ці «діалоги з Африкою», а також серйозний розгляд перспектив про ведення бієнале в Китаї. Але перед тим, як зробити такий крос-континентальний стрибок, кураторам «Маніфести» досить цікаві менш екзотичні й більш близькі географічно локації.

Red76

Так виникла ідея проведення «Маніфести» в Україні, яка тепер жваво обговорюється як у колах організаторів «Маніфести», так і серед української арт-спільноти. Для України «Маніфеста» може стати серйозним шансом — адже в ситуації засилля на вітчизняній арт-сцені невідрефлексованого комерційного мистецтва, позбавленого будь-якого коментаря, інтелектуалізм «Маніфести» міг би бути для нас справді цілющим і таким, що надихає. Дати глядачеві зрозуміти, що мистецтво — це не лише яскравий і модний «скрінсейвер», елемент ландшафтного дизайну чи віджеїнгу, як це подається на фестивалі ГОГОЛЬFEST, і не розкішна й безглузда іграшка, як це бачиться з PinchukArtCentre, — завдання не менш шляхетне, ніж налагодження діалогу з Північною Африкою... Можна не сумніватися, що те, що не потрібне буржуазній Мурсії, знайшло б неймовірний інтерес і відгук у зголоднілому за некомерційним мистецтвом Києві, який має величезну аудиторію. Можна не сумніватися, що й для західних кураторів «Маніфести», які стомилися стукати в замкнені двері, такий приклад зворотної реакції також мав би свої терапевтичні ефекти.

Аби «Маніфеста» прийшла в Україну, потрібно не так уже й багато — консолідація місцевої арт-спільноти, розуміння місцевої влади, а також меценатська допомога й ефективний діалог із «Маніфестою». Залишається сподіватися, що зірки розташуються сприятливо й у 2014 році «Маніфеста» таки прийде до нас. Напевно, знову не обійдеться без сварок, утопій і непорозумінь, але, що найголовніше, в Україну прийде багато інтенсивного інтелектуального художнього життя — життя ідей і цінностей, що їх несе в собі така незвичайна й така важлива для розуміння європейської ментальності виставка як «Маніфеста».