10 вересня цього року в Староакадемічному корпусі Києво-Могилянської академії відбулося відкриття меморіального кабінету музею Джеймса Мейса, який зайняв приміщення колишнього Центру Сучасного Мистецтва. Така "ротація" викликала значні протести з боку студентів, викладачів, художників і співробітників центру, які переконані, що перетворення галерейного простору, в якому завжди велося напружене культурне життя, у свого роду "мавзолей" американського історика - це ознака тих негативних процесів, які розвиваються зараз в НаУКМА.

Пропонуємо Вам статтю Олексія Радинського про долю Центру Сучасного Мистецтва і місце мистецтва в сучасному університеті на прикладі Києво-Могилянської академії

 

У вересні цього року в галереях колишнього Центру сучасного мистецтва при НаУКМА було встановлено дивовижну інсталяцію. Навіть публіка, загартована показами радикального мистецтва в колишньому ЦСМ, могла бути шокована безапеляційністю авторів цього твору, що відтепер займає «ліве крило» галерейних приміщень. Інсталяцію виконано у техніці змішаних медіа: письмовий стіл, ваза з п’ятьма дерев’яними колосками, кілька свічок, книжкові полиці з дивною сумішшю марксистької літератури та антирадянської пропаґанди. Увінчує цей набір фотографія історика Джеймса Мейса, котрий незворушно споглядає сумне видовище, що має назву меморіального кабінету його імені.

Творцям цього кабінету навряд чи міг спасти на думку той очевидний факт, що будь-який предмет, розташований у приміщенні, яке протягом багатьох років формувало уявлення публіки про сучасне мистецтво, неодмінно буде прочитане як стихійний мистецький твір, незалежно від інтенції його авторів. Навряд чи автори цієї стихійної інсталяції думали про те, чи доречно намагатися увічнити пам’ять про американського історика в такий кічевий спосіб, потойбіч доброго чи кепського смаку. І, мабуть, навряд чи новоспечених митців-інсталяторів цікавило, чи втішила б Джеймса Мейса на тому світі звістка про те, що його меморіальний кабінет облаштовано в місці, де ще кілька місяців тому точилося активне мистецьке та інтелектуальне життя, тепер унеможливлене «меморіальним кабінетом», що цнотливо прикриває варварське використання галерейних приміщень в якості чергового книгосховища.

Сьогодні це приміщення все більше нагадує місце відправлення релігійного культу, чиї послідовники щиро вірять, що дух Джеймса Мейса ночами приходить до свого кабінету, сідає за стіл, вмикає лампу, бере з полиці томик Маркса й заходиться міркувати, в якому ж із його постулатів було закладено неминучість геноциду української нації. Не секрет, що анонімні автори меморіального кабінету Мейса, організованого Науковою бібліотекою НаУКМА, відверто розглядають галереї колишнього ЦСМ як «сакральний простір», з якого будь-якою ціною треба вигнати дух профанного сучасного мистецтва. Тим часом ці галереї настільки потужно позначені мистецьким контекстом, що кожна спроба клерикалізації чи комерціалізації цього простору неодмінно читатиметься як певного роду мистецький жест. Кожен такий жест – чи набуває він формату виставки, чи, радше, стихійного висловлювання – є втіленням певних процесів, що матеріалізуються в «білому кубі» галереї. Тож спробуймо проінтерпретувати «Кабінет Джеймса Мейса» як мистецький об’єкт, що репрезентує теперішню ситуацію Києво-Могилянської академії.

Перша й найбільш очевидна обставина, про яку свідчить поява кабінету Мейса – це безупинна фетишизація історії, причому в її ідеологізованій версії, що супроводжується підкресленою огидою й зневагою до сучасності. Під час дискусій про майбутнє галерейних приміщень Староакадемічного корпусу, що почалася після скандального вигнання ЦСМ, було озвучено пропозицію «відродити» в цих приміщеннях церковно-археологічний музей, що існував тут сто років тому. Цю пропозицію можна було б сприймати як поганий жарт, якби вона не виходила від директорки Наукової бібліотеки, що за сумісництвом є віце-президентом НаУКМА з інформаційного забезпечення. Очевидно, музей примар минулого – це саме те, чого найбільше потребує сучасний університет. Звісно ж, цьому музею не знайти кращого місця, ніж галереї, де донедавна виставлялося інновативне сучасне мистецтво.

Друга обставина, яку унаочнює відкриття кабінету Мейса – це несподівана глибина консервативної прірви, в яку занурюється Києво-Могилянська академія. Ще кілька років тому питання про ліквідацію Центру сучасного мистецтва при НаУКМА звучало як чудернацька ідея радикально налаштованих університетських клерикалів, відповідь на яку була простою: «Як можна уявити сучасний університет без центру сучасного мистецтва?» Необхідність збереження цієї інституції була очевидною не лише для спільноти її постійних відвідувачів, але й для адміністрації, що розуміла, якого удару по іміджу Академії завдасть вигнання ЦСМ. Наприкінці 2008-го року ініціатива зі збереження ЦСМ оформилася в окрему структуру – Центр візуальної культури, що був задуманий як ланка, що сполучила б мистецький та академічний контексти. Як виявилося, для адміністрації НаУКМА це був лише маневр, спрямований на зменшення репутаційного ризику в разі негайного вигнання ЦСМ. Всього лише за рік, коли увага мас-медій до проблеми ЦСМу вичерпалась, цій інституції вказали на двері. Буквально наступного дня на ті самі двері вказали й Центру візуальної культури, втім, без особливого успіху.

Нарешті, третій факт, чиїм символічним втіленням є поява мавзолею Джеймса Мейса в галереї сучасного мистецтва – це абсурдна подрібненість й патологічна конфліктність середовищ, що два роки тому взяли на себе відповідальність за майбутнє галерейного приміщення. Лицемірні заклики до «об’єднання», «солідарності» та «революційної боротьби» лише маскують нездатність до справжньої солідаризації перед обличчям спільної небезпеки. Безперервні пошуки внутрішніх «ворогів», що унеможливлюють боротьбу з реальним суперником, призводять до ситуації «троцькістського пирога», коли фактичні однодумці поринають у фракційну боротьбу й практично знищують одне одного.

Мавзолей Джеймса Мейса в Староакадемічному корпусі НаУКМА встановлено з прицілом на вічність. Але час плинний, і боротьба триває. Насувається реконструкція Староакадемічного корпусу, що дасть змогу поставити питання про те, кому належить цей простір: студентам, викладачам, дослідникам та митцям – чи клерикалам та виконавцям ідеологічних замовлень. Так чи інакше, ганебну інсталяцію, що порочить не лише пам’ять про Джеймса Мейса, але й ім’я Києво-Могилянської академії, має бути усунуто якнайшвидше.