Сучасне мистецтво та документальний театр мають декілька схожих рис. Одна з них — проблематизація соціального, інша — пошук нових культурних кодів. Крім того, кураторські практики (нині чи не найуспішніший варіант репрезентації сучасного мистецтва) в процесі вибудовування змістів усе більше нагадують практику режисерську — тобто не просто розташування того чи іншого об'єкту в просторі й навіть не тільки роботу з часом сприйняття мистецтва глядачем, але драматургію проекту.

Стаття з ART UKRAINE № 6-1(25-26) грудень 2011 - лютий 2012. Рубрика ІНТЕРВ'Ю

 

Михайло Угаров. Фото: Володимир Віноградов

Лариса Венедиктова Спочатку хотілося б поговорити про виставу «Двое в твоем доме», яку я побачила на фестивалі «Краківські театральні ремінісценції» і яка здивувала мене своєю актуальністю — не тільки соціальною, але й актуальністю особисто для мене... Отже, питання, можливо, несподіване, що виникло в мене у зв'язку з вашою виставою. Яке ваше ставлення до Стокгольмського синдрому як феномену сучасного життя?

Михайло Угаров Я маю негативне ставлення. Воно прийшло до мене в результаті роботи над цим матеріалом. Тобто в мене не було ідеї: «От зараз я викрию Стокгольмський синдром». Ні, я до нього ставився, як всі, знав, що є такий феномен. Але в процесі роботи мені раптом стало зрозуміло, що все це неправда. Підозріло, що всі поліції світу схвалюють таку модель поведінки, всі платні психологи, які, до речі, працюють разом з поліцією, з рятівниками. Коли ми прослідкували лінію поведінки дружини Володимира Нєкляєва Ольги, то зрозуміли, що влучили в ціль. Більше того! Мабуть, ви чули про російську журналістку Ольгу Романову**, яка чоловіка витягла з тюрми? Ми з нею дуже приятелюємо, і вона допомогла робити виставу про Магнітського, організувала клуб жінок, у яких чоловіки сидять через економічні злочини, і розраховує вона на жінок. Виявилося, що жінки більш мужні в таких ситуаціях, ніж чоловіки. Для мене це було дуже цікаве спостереження.

Фрагменти вистави Михайла Угарова "Облом Off"

— Мабуть, жінки менш схильні до впорядковування поведінки…

— Так, це з одного боку, а з іншого — якщо згадати історію Росії та України, то стане зрозуміло, що чоловіче населення вибраковувалося. Кожна війна, репресії знищували найбільш відважних, хоробрих. Залишалися конформісти. І це все накопичувалося, накопичувалося… Якщо в мене дід конформіст, батько конформіст, і я, і син — конформісти. Будеш конформістом — виживеш, будеш героєм — загинеш. До чоловіків це дійшло, і нині вони стали дуже вразливою ланкою суспільства. Але через чоловічу солідарність скажу, що вони в цьому не винні.

— Повернімося все ж до вистави. Нєкляєва у ній грає не актор…

— Так, це не актор, це драматург, і це навмисно. Можна було знайти актора, але мені хотілося перш за все от таку людину. По-перше, це риса документального театру, це свідчення. Театр, що свідчить. По-друге, Максим Курочкін — звісно, не Нєкляєв, але вони близькі за професією, і Максим опосередковано може свідчити від імені Нєкляєва про цю історію.

— Під час вистави я себе ловила на тому, що вірю цій конкретній людині, тому, що вона говорить, хоча через низку причин я не дуже добрий глядач. Цей момент — таке моє сприйняття, коли віриш тому, що людина каже зі сцени, — мене дуже заінтригував.

— Такого героя грати взагалі нема кому. Якщо грає актор, то це вже знак брехні й омани. Коли ми робили виставу про Сергія Магнітського «1.18»***, спочатку я вважав, що він має бути на сцені, його має грати актор. Але в результаті ми дійшли того, що його на сцені бути не повинно, він має залишитися за кадром. Тоді менше брехні. Це, до речі, тенденція... Я не знаю, куди вона нас приведе, ми так можемо залишитися без акторів.

Фрагменти вистави Михайла Угарова "Облом Off"

— Може, й добре?

— Може, й добре.

— До речі, я доволі довго працювала у театрі, де власне намагалася відучити акторів від акторської гри, виконання ролі, відокремлення себе самого від слів, що вимовляються на сцені…

— Ми називаємо це «гра першим планом» — бути справжнім, точним, в стані покою — «сиджу і сиджу». Нульовий стан, відміна події. Є ще цікаве завдання — знайти в людині таємницю, але грати простий протокол фізичних дій. Це надзвичайно складно — зробити дуже просту річ. А найскладніше завдання — вибудовування змістів у виставі, дискурс. І ще в нас є цікава гра «Про що ти пив каву?»

— А «про що» ви їздили до Білорусі говорити з Нєкляєвим та його дружиною?

— У Росії всіх вразила ця лукашенківська історія, ми зрозуміли, що наша влада дуже уважно придивляється до досвіду Лукашенка і, власне кажучи, готова його використати, ось він є, будь ласка… Нам стало зрозуміло, що потрібно щось робити. А тут Єва Нєкляєва, дочка Нєкляєва, театральний продюсер, керівник фестивалю в Гельсінкі, звернулася до нас з прямим проханням — зробіть що-небудь, допоможіть, якщо не врятувати, то якийсь шум навколо цього підняти. На це ми, звичайно, відгукнулися.

Коли поїхали до Білорусі, то привезли дуже серйозний матеріал. Було багато годин запису Нєкляєва, його дружини Ольги, всі тексти у виставі документальні, все, що наші герої промовляють, — це документ. Але ми не мали матеріалу з кадебешниками, тому що будь-які структури категорично відмовлялися від діалогу. Тоді було обрано інший шлях: ми взяли акторів й імпровізували з ними сцени кадебешників. Знайшовся також відставний співробітник КДБ, який нині в опозиції до влади, — він нас консультував, розповів про їхні технології. Тобто у виставі — поєднання вигаданого і справжнього, зіткнення двох структур; загалом непогано вийшло.

 

Фрагменти вистави Михайла Угарова "Облом Off"

— Як довго працювали над виставою?

— Із кадебешниками, наприклад, приблизно місяць імпровізували різні ситуації. Актори імпровізували, а ми за ними записували. Така була приємна і гармонійна робота. Актори здійснили ціле розслідування, весь Інтернет облазили, знаходили різні неймовірні свідчення, відео, ще дещо.

— А які особливості вашої роботи?

— Багато хто з акторів завважує: «Ну, це політичний театр. Ми хочемо займатися мистецтвом, а не політикою». Ті ж, хто брав участь у цій роботі, якось швидко включилися і зрозуміли, що це їх теж стосується; можливо, просто актори трапилися свідомі. Зараз вони вже мають жорстку громадянську позицію.

— Тобто в результаті цієї роботи у акторів з'явилася громадянська позиція?

— Так.

— Це, мабуть, і є той бажаний вплив мистецтва…

— Так-так, я весь час борюся з цим «ні-ні-ні, ми політикою не займаємося». А в результаті вистава не вийшла політичною. Тобто вона політична за результатом, але насправді це шмат життя сімейної пари — можна було й вигадати таку історію з життя тоталітарного суспільства.

— Я бачила робочий варіант вистави. В ній щось зміниться?

— Так. Зараз ми її завершуємо, прем'єра відбудеться в листопаді в Гельсінкі. Там дуже важливий, серйозний фінал. Після того як термін домашнього арешту минув, кадебешників виганяють, але Ольга повертає їх і каже: «Зараз будемо мити приміщення». Й Олександр Андріяшкін, який займається артхаусним театром руху, поставив цілу історію про те, як вони миють дім. Спочатку вони його фізично миють, а потім починає працювати пінний агрегат, і вся сцена заповнюється піною і бульбашками — такий великий клінинг. Це, по суті, ідеологічне висловлювання про те, що необхідно помити це суспільство, цю країну. Не тільки, звичайно, Білорусь, але й Росію. 

— Та й Україну…

— Усі миють, усі прибирають із великим азартом...

— Що ви у цій виставі виокремили б?

— Найцікавішою для мене була історія зі Стокгольмським синдромом, або з повстанням жінок. До того, що сталося, Ольга Нєкляєва була собі така сіра мишка, домогосподарка, яка нікуди не лізла, готувала, прала. Коли чоловік опинився в тюрмі КДБ, вона почала вриватися на всі прес-конференції, які відбувалися у Мінську, кричати з останнього ряду, в ній прокинувся політичний діяч. Оце була тема дуже цікава і перспективна.

— А наскільки перспективною вам здається українська драматургія, зокрема та, що була представлена на фестивалі «Тиждень актуальної п’єси»?

— Дуже багато вертикального у п'єсах; збудований вертикальний світ — Бог, Пекло і я між ними. Все ХХ сторіччя цим займалося — ієрархією цінностей…

Але ж в наш час всі цінності відкинуті, й зараз мені цікаво ось це — повсякденне, щохвилинне життя людини.

— Але людина при цьому ще й думає? Її думка не створює вертикалі?

— Вертикаль має у мене як глядача у свідомості з'явитися від сприйняття горизонталі. Мені не потрібно, щоби за мене режисер чи драматург вибудовували вертикаль. Я взагалі, коли чую слово «вертикаль», — скаженію... Скільки ми прочитали українських п'єс, де задіяні янголи і диявол! У якийсь момент я сказав: ще раз побачу, що в п'єсі є янгол, — не відкрию… Це рудимент вертикальної свідомості, старий культурний код.

— Тобто для драматургії повстало завдання — випрацювати нові культурні коди?

— Звичайно, маємо таке завдання. От, наприклад, аудиторія цього фестивалю відверто шукає старий культурний код. Люди дуже люблять говорити: «Все це вже було», говорять або радісно, або зневажливо. І шукають — до якої з вертикалей можна пристосувати те, що вони бачать і чують. І все це має вигляд купи банальностей. В горизонталі ж банальності не видають себе за щось інше, за високу ідею тощо, банальність там лишається банальністю, вона дорівнює сама собі. І ці конкретності складаються у щось дуже цікаве і важливе — для розуміння людини.

Коли ми з Мариною Розбєжкіною викладали в кінодокументальній школі, то заборонили студентам вимовляти слово «духовність» не тому, що ми такі вороги духовності. Ми їм сказали: «Якщо ви зможете пояснити, що вкладаєте в це слово, тоді можете його використовувати». Жоден студент не міг змістовно і конкретно пояснити, як він тлумачить це поняття.

— Хіба пошук нових культурних кодів — це не будування нової вертикалі? Чи може культура триматися за рахунок горизонталі?

— Уся історія культури та мистецтва розвивалася як чергування вертикалі й горизонталі. Зараз час горизонталі, вона не розроблена. Вона потребує нашої уваги. Час вертикалі прийде, але не зараз.

— А як існує Театр.doc?

— Це приватний недержавний театр, автономна некомерційна організація. Театр має кількох спонсорів, а також отримує прибуток від продажу квитків.

Але маю сказати, він не потребує великих витрат на постановки — актори залюбки працюють майже безкоштовно. Всі до цього готові.

От що склалося добре завдяки серіалам — всі знімаються день і ніч, всі вже «охрініли», в якийсь момент усім хочеться мистецтва, вони приходять і працюють і не запитують про гонорар, тому що вони заробляють серіалами. І режисери, й актори, і драматурги відмовляються від гонорарів, щоби їх поставили в цьому театрі, до того ж вони знають, що у нас немає фінансування.

До речі, було декілька запрошень стати державним театром, мати державне фінансування. Ми відмовляємося, бо відомо, до чого це все призводить.

— До стокгольмського синдрому****?

— …

 

* Вистава, в якій йдеться про кілька місяців домашнього арешту білоруського поета, екс-кандидата в президенти Білорусі Володимира Нєкляєва, звинуваченого у «масових безладах». Увесь цей час у його невеликій квартирі разом з ним та його дружиною Ольгою перебували два співробітники білоруського КДБ.

** Вистава Театру.doc «1.18» про передсмертну годину юриста Сергія Магнітського, який загинув у «Матросской тишине» (година вісімнадцять — саме стільки, згідно з офіційною версією, Магнітський в наручниках агонізував на підлозі камери, після чого тюремний лікар констатував смерть). У фіналі вистави звучить уривок з листа Магнітського, в якому він розмірковує про те, наскільки безглузда смерть героїв шекспірівських трагедій.

 

*** http://www.gazeta.ru/news/lenta/2011/11/15/n_2096457.shtml

 

**** Стокгольмський синдром, з точки зору офіційної психології, є нормальною реакцією людини на подію, яка сильно травмує психіку. Захисною психічною реакцією, узаконеною юридичними нормами майже всіх держав, в яких головною й беззаперечною цінністю вважається збереження фізичного існування людини практично будь-якою ціною. Переважно це відбувається у разі захоплення заручників, коли ті починають симпатизувати викрадачам (якими можуть бути не тільки терористи, але й держава) або навіть ототожнювати себе з ними…

 

Переклад з російської: О. Комісар та О. Лебедєв

 

 

Лариса Венедиктова

Фото: Ольга Комісар