З одного боку, вона — представниця української діаспори, адже народилася й виросла у США в родині українських емігрантів. З іншого боку, з алергією сприймає лицемірство й показну доброчинність тамтешнього українства. Довгий час її роботи вводили діаспору в ступор. Як-от її знаменитий Imitation Marriage: ілюзія шлюбу між діаспорою та Україною. Або Pandora’s Parcel to Ukraine («Посилка Пандори в Україну», 1993, Національна галерея Канади в Оттаві). Але то було давно, до того, як Наталка Гусар уперше приїхала в Україну. Тут вона відчула справжнє, місце, де корениться душа. Відтоді її вічною темою став український біль. Іноді гротескний, іноді зворушливий, іноді іронічний, іноді страшний.

Соціальне дно. Художник — сталкер і цілитель. Він знімає з нагноєних ран соціальних проблем старанно накладений бандаж і пускає до них свіже повітря мистецтва. Її роботи — чистий потік свідомості: лише згодом розуміє, що хотіла сказати тими химерними образами та алюзіями, що ними картини насичені, як міцна соляна ропа.

Парадокс: самобутня, яскрава, з напрочуд виразною та афористичною художньою мовою, українська художниця Наталка Гусар, про яку на Заході написано безліч статей і знято фільми, в українському арт-середовищі залишається terra incognita. Втім, це дуже по-нашому, по-українськи. Лідія Лихач і її «Родовід-галерея» вже почали виправляти ситуацію: не так давно в Україні видано альбом Наталки Гусар «Аптечка». «Art Ukraine» продовжує розпочатий процес.

 

Наталка Гусар у своїй студії. Фото з архіву художниці

— Вас добре знають за кордоном, проте в Україні, якій присвячена Ваша творчість, Ви взагалі не фігуруєте в мистецькому контексті. Чому так?

— Я не можу сказати, що малюю для України. Малюєш, насамперед, для того, аби пояснити собі щось важливе. А щодо України... Це неначе ти в когось закоханий і все життя пишеш до нього листа, але не відсилаєш. Думаю, в Україні з якихось причин просто не бачили того, що я роблю. Я б хотіла зробити тут не просто виставку, а велику ретроспективу, бо всі мої роботи — це, в принципі, один сюжет, що триває вже 35 років. Задум є, але організувати виставку доволі складно, оскільки головні мої праці — в музейних збірках, та й розклад виставок у Канаді укладено надовго вперед. У будь-якому разі я б хотіла, щоб це був престижний майданчик — у комерційній галереї я виставлятися не хочу: продаж робіт мене в даному разі зовсім не цікавить. Просто хочу, щоб Україна нарешті побачила мої роботи. І книга — це перший крок до українського глядача.

— У Ваших «діаспорних» роботах більше гротеску, а в «українських» — болю.

— Те, що я роблю, завжди було своєрідним соціальним дзеркалом. Я відкриваю свою душу, щоб Україна в ній побачила себе. Цікаво, що на Заході мою роботу добре розуміють, але болю не відчувають. Бо він не їхній. Це інше розуміння, ніж те, яке могло б бути в Україні. Коли мої картини були присвячені діаспорі, я мала почуття гумору, а як почала малювати Україну, то сміятися перестала.

Наталка Гусар. Імітація шлюбу. Олія на обкладинці книги. 1999. 17 x 11 см

— Зате сміються ті, хто тут живе, бо зсередини все видається простішим, а часто й комічнішим. Може, варто переїхати в Україну?

— Я думала про це. Однак, коли дивишся на все зблизька, втрачається гострота відчуття. Тому для мене як для художника ця дистанція важлива.

— А Вам не здається, що в будь-якому разі Ви віддзеркалюєте лише своє суб’єктивне бачення?

— Здається. Але я — це також Україна. Мене цікавить її рана, та, якої в повсякденні не бачиш або волієш не помічати, але яку добре видно свіжим оком. Україна бездонна, і рана бездонна.

— Діаспора — також рана?

— Так, бо це люди, відірвані від рідного ґрунту, вирвані з корінням. І вони намагаються себе знайти, прижитися в чужому ґрунті. Власне, це і про мене також.

— Цікава робота «Мадонна з Міссіссаги»...

— У цій роботі я намалювала себе як Мадонну, а маленький чоловічок — це наче «Боже дитя». Такий кишеньковий чоловічок... Діаспора була шокована цією картиною. Міссіссага — передмістя Торонто, де живуть багатії. Відповідно до українських реалій картина називалася б «Мадонна з Конча-Заспи». У цій роботі є гра і з соціальними, і з ментальними, і з релігійними штампами. До речі, ця ж сама Мадонна з Міссіссаги в іншій роботі стає багатою пані, і на неї працюють бідні дівчата з України, допомагають влаштувати бенкет. У спальні гості поскидали свої хутра, і дівчата їх приміряють. Найсумніше, що ці дівчата страшенно хочуть бути такими, як ця пані... Мої роботи про діаспору часто гротескні й трагікомічні. Мені часто закидали, що я насміхаюся з діаспори, але зараз, думаю, діаспора пишається тим, що я є її частиною. Утім, я малюю, знову ж таки, не для діаспори — просто вона є частиною життя, яке потребує дзеркала. А в нього ніхто дивитися не хоче.

— Ваші картини об’єднані в цикли, вони доповнюють, розвивають одна одну, в багатьох є спільні персонажі або сюжетна лінія. А як Ви їх продаєте окремо?

— Насправді їх дуже легко продати окремо, але я серії не продаю.

— Ви часто зображаєте типажі, обличчя яких або вже несуть печать пороку, або перебувають на шляху до втрати моральної чистоти. Найвиразніше це видно на контрасті: ось хлопчик роботи наївного маляра середини ХХ століття, в очах якого світло й чистота, і поруч — сучасний портрет його соціально неблагополучного однолітка, в очах якого — порожнеча. Чи є, на Вашу думку, моральне спустошення молоді бичем сучасної України?

— Можливо… Але я в жодному разі не хочу нікого засуджувати. Ці типажі — порочні, але вони водночас і жертви. Справді, я бачу негативні явища чи тенденції, але таке вже, видно, моє завдання — недаремно ж я малюю своє альтер его у двох іпостасях — медсестри і стюардеси.

— З медсестрою зрозуміло, а чому стюардеса?

— Стюардеса — провідник. У даному разі провідник із однієї реальності до іншої. Як на мене, це дві метафори художника — лікар і провідник, сталкер. До речі, колись у молодості я працювала стюардесою — побилася об заклад зі своїм чоловіком, що пройду кастинг, — і пройшла. Літала десь із півроку…

— Ви пишете багато портретів, досить незвичних…

— Мені це цікаво з живописної точки зору — таких портретів я ніколи не бачила. Думаю, якби хтось зробив щось подібне, то я б уже цього не робила.

— Звідки берете своїх типажів?

— Дивлюся, спостерігаю... Полюю за душами. Зазвичай у мене фігурують збірні образи, які я намагаюся збагнути. Скажімо, на обличчі в дівчини — татуювання...

— Воно ж — петриківський розпис...

— Так, і воно ж — хвороблива висипка. Фольклор — як хвороблива висипка... Я підсвідомо шукаю метафори, яких ні в кого ще не бачила.

— Картина «Суд» — це український сюрреалізм...

— За «Суддю» в мене стара жінка, яка на побутових вагах зважує «гріхи». У черзі на зважування довжелезна вервечка дорогих авто і їхніх господарів. У Канаді ці метафори важко пояснити. Що це за бабця, котра на вулиці зважує перехожих?.. Там такого ніхто ніколи не бачив. Це суто український «колорит».

Наталка Гусар. Посилка Пандори в Україну. 1993. Олія на полотні. 224 х 274 см

— До речі, Ваші персонажі часто взуті в різне взуття. Чому?

— Відповідь дуже проста: я не можу вирішити, в яких саме черевиках має бути героїня, тому малюю і ті, і ті. Якби я точно знала, що це значить, то цього б не малювала. Потім починаю роздумувати: до чого це? Мене завжди ваблять великі складні роботи, бо в малих я наперед бачу результат, а це нецікаво. Малюю так, ніби пливу в тунелі: навпомацки. А як побачу світло, значить вимальовується остаточний сюжет. І завжди малюю так, ніби маю фабрику з виробництва фарб, а часу стільки, ніби сиджу у в’язниці, і найцінніше в житті — моє полотно. Роботу можу писати роками, повертаюся до неї, щоразу щось змінюю. Самій цікаво, скільки полотно витримає моїх емоцій.

— Критик Єжи Онух провів паралель між Вами та Василем Цаголовим. Ви бачили його роботи?

— Ні, не доводилося. Я мало кого знаю з українських митців, бо, на жаль, не перебуваю в контексті українського мистецтва. Хотіла б знати більше. Сиджу в своїй нірці, малюю. Можу сказати, що мене дуже зацікавило наївне українське малярство. Воно таке свіже, невинне, безпосереднє.

— А що таке для Вас contemporary?

— Contemporary — це я, бо я живу зараз. Відповідно, те, що я роблю, є contemporary, навіть якщо я малюю ікону. Я в жодному разі не хочу критикувати чи повчати, тим більше, що надто мало знаю українських митців, але те, що я бачила тут, нерідко викликає відчуття, що все це я вже бачила колись у мистецьких журналах. Тобто contemporary в Україні таке саме, як contemporary в Торонто чи Нью-Йорку. Але так не мало би бути, бо українські художники виросли не в Торонто чи Нью-Йорку, у їхнього мистецтва інші корені. Складається враження, що їхнє натхнення прийшло із Заходу або що вони хочуть бути схожими на їхніх західних колег.

Наталка Гусар. Мадонна з Місисаґи. 1987. Олія на полотні. 203 x 203 см

— Хто з художників Вам близький за світобаченням?

— Паула Рего. Коли її виставка проходила у Вашингтоні, я туди їхала машиною 12 годин, аби подивитися. Її типажі дуже португальські. Дивлюся на її роботи й розумію, що цього ніхто інший, крім неї, не міг би намалювати. Дуже люблю також американського художника Еріка Фішла. Він уміє показати і біль, і правду. Теми та забарвлення специфічні, а цінності — універсальні. Насправді гарного мистецтва багато. Я б не хотіла нікого оцінювати. Думаю, єдине, чого художник не мав би робити за жодних обставин, це намагатися комусь догодити — чи то кураторові, чи колекціонерам, чи мамі з татом. Я ніколи не думаю про те, чого вони хочуть, тільки про те, чого, на мій погляд, люди потребують, аби змінюватися.

— У нас багато нарікають на застарілу систему освіти в художніх вишах — там не вчать бути сучасним художником. Як стати contemporary artist?

— Можна вчити на contemporary artist, але не можна навчити. Є, звичайно, певна формула. Я в Канаді викладаю курс «Критична відповідь на фігуративізм у contemporary». Студентів навчаю, що, перш за все, треба мати добру ідею (theory), а також її обґрунтування (statement). Кажу їм: якщо у вас немає ідеї, якщо вам нема чого сказати, то ви не можете малювати. Актуальне мистецтво вирізняється свіжим поглядом на звичні явища. Думаю, художник може перевірити себе запитанням: «Чи міг би хтось інший зробити те, що хочу зробити я?» Якщо так — шукай щось інше. Але малюй лише те, що ти хочеш. Навіть якщо це небо, то малюй тільки небо — і воно буде сучасним. Усі ці сто разів пережовані теми — ідентичність, тілесність... Вони не те що не цікаві, але дещо штучні, поверхові, в моєму розумінні. Ти можеш навчитися малювати те, що виставлятимуть, що продаватиметься, але якщо це не йде зсередини, не є твоєю правдою, то це проституція.

— А як щодо професіоналізму?

— Я взагалі не вмію малювати. У нас у Канаді цього не вчать так, як навчають тут. У цьому — велика різниця між художньою освітою тут і там. Тут із пістолетом біля скроні змушували до соцреалізму, але давали високий рівень професійних навичок. А нас навчали, як бути contemporary artist. І я вчуся малювати все життя. Якось мені потрібно було студентам показати, як правильно малювати драпірування, я почала сама його малювати, аби зрозуміти, як це пояснити. У цьому для мене полягають суто образотворчі завдання.

Наталка Гусар. Переміни. 1999. Олія на полотні. 218 х 142 см

— У contemporary не заведено обговорювати живопис як такий. Його сприймають як інструмент. Як Ви до цього ставитеся?

— Насправді я весь час думаю про живопис. Є теза про те, що живопис мертвий. Я її обіграла, проводячи паралелі з іншим штампом

— «Елвіс живий!». Бо на Заході сформувався цілий культ довкола ідеї про те, що Преслі насправді не помер. На цю тему там продається безліч кічу. У мене є робота, де я танцюю з Елвісом, як метафора танцю з живописом.

— Сучасний художник мусить уміти малювати?

— Сьогоднішній художник нічого не мусить уміти. Може навіть найняти когось, хто би для нього малював. Сьогодні мистецтво — це ідея. Але для мене особисто це має такий вигляд, ніби ти платиш комусь, аби спав із твоїм чоловіком. Я сама хочу це робити. Мені цікаві не виставки й визнання, а сам процес.

— Малювання — найбільша насолода?

— Найбільша насолода — робити внутрішні відкриття.