Національний художній музей України, що останнім часом чимало звертається саме до сучасного мистецтва, протягом вересня-жовтня 2011 представив виставку, присвячену 50-річчю Олександра Гнилицького (1961–2009).

Килим-літак 

 

Стаття з ART UKRAINE № 5(24) 2011  вересень-жовтень. Рубрика ПАНОРАМА.UA

Ім’я цього художника давно стало знаковим в новітній історії актуального мистецтва України 1980–2000 років. Однак, на жаль, у постійних експозиціях Києва роботи художника побачити неможливо. Виставка має на меті відшкодувати брак знайомства української публіки з Олександром Гнилицьким, вписати митця до вітчизняної історії. Адже в колекції самого музею зберігається лише одна робота художника, якою, безперечно, можна пишатися, але якої недостатньо для висвітлення його внеску в історію сучасного мистецтва. Саме тому надзвичайно важливою стала участь родини художника та підтримка з боку друзів, меценатів і колекціонерів. До організації виставки долучилася сім’я Олександра: Наталя Філоненко, Ксенія Гнилицька і особливо Леся Заєц. Колекціонери Андрій Бєрєзняков і Анатолій Димчук люб’язно надали на виставку роботи зі своїх колекцій, як і друзі, й автори робіт про художника.

Олександр Гнилицкий за роботою

Олександр Гнилицький — один з піонерів так званої південної хвилі українського мистецтва — став відомим наприкінці 80-х. Він виявився чи не першим художником в Україні, який відійшов від небайдужого йому живопису і презентував відеоарт. У його творчості вперше зустрічаються різноманітні жанри сучасної візуальної практики: інтерактивні інсталяції, твори в режимі work in progress, growing art, кінетична скульптура, анаморфози, зоотропи, текстові маргіналії, віджейські перфоманси. Варто пам’ятати, що все це робилось за часів, коли технологічний прогрес ще не дійшов до нашої країни і тому всі твори виконані автором без допомоги сучасних модних дівайсів та комп’ютерних програм, а лише завдяки його художньому таланту та винахідливості.

Олександра Гнилицького справедливо називають одним із найнепередбачуваніших художників українського арт-процесу. Будучи особистістю креативною, витонченою і неоднозначною, художник раз у раз приголомшував глядача багатозначністю, оманливістю своїх творів. Неабияку роль в цьому відіграв вплив абсурдизму неодадаїзму на зламі століть. Але навіть у період побутування трансавангарду на українських теренах стиль Гнилицького переживає кілька етапів та модифікацій: від «кудрявого стилю», зеленого «живопису хвиль», чорно-білих грізайлів до модного у ті часи «дитячого дискурсу».

Автопортрет у вигляді Моцарта

Переломним пунктом для українського «картиноцентризму» вважається експонування Гнилицьким на початку 90-х років поеми-акції «Спляча красуня у скляній труні». Відеоряд, в якому Морфей, Ерос і Танатос злилися в абсурдну феєрію декадансу, супроводжувався читанням автором однойменної поеми. Відео «Криві дзеркала — живі картини» було створено лише за допомоги кривих дзеркал з «кімнати сміху», куплених за безцінь. Проте вибудована художником система викривленої оптики виробляла на диво міцний галюцинаторний потік образів.

У 2000 роки творчий стиль Гнилицького знову змінюється. Він починає займатися псевдонаративним живописом, перекодовуючи існуючі міфологеми та семантику персонажів культових мультфільмів, телесеріалів казок та легенд (Чебурашка, Крокодил Гена, Штірлиць і Мюллер, Фантомас, Дракула, Русалонька). Крім того, художник вдається до свого роду «іконізації» дрібних побутових предметів, перетворюючи їх ілюзіоністським, оманливим способом письма на дивні, загадкові речі.

Автопортрет у автодзеркалі

У Національному художньому музеї були представлені роботи Гнилицького, що охоплюють три десятиліття його творчості. Однак концепція цієї першої виставки — не ретроспектива художника. Запропонована Лесею Заєц ідея виставки полягає у формуванні певного колажного образу художника. Експозиція складалась з автопортретів Гнилицького, портретів, створених друзями, фрагментах, що, наче численні віддзеркалення, дають уявлення про його постать. На виставці були і досить особисті фотографії, що їх робили близькі, й постановочні фото, як от «Золото України» Іллі Чічкана, фотографії Олександра Друганова, Олександра Шевчука, Василя Рябченка, Кирила Проценка та інших.

Аби пред’явити публіці цілісний образ художника, організатори змонтували документальне відео з різними робочими моментами підготовки його проектів.

Зрозуміло, що не обійшлося і без робіт як самого художника, так і тих, в яких він брав участь. Нарешті широка громадськість познайомилась зі славетним відео «Криві дзеркала» (1993), фрагментом інсталяції, представленої на виставці «Парниковий ефект» в ЦСМ фонду Сороса (1997), та об’єктом-анаморфозом «Танок смерті» (1996). На виставці можна буде побачити фотодокументацію перфоманса В. Цаголова «Карла Маркса — Пер-Лашез» (1993), ескіз фігури Гнилицького, виконаний О. Саєм (поч. 2000-х), картину В. Трубіної «Юнаки на березі моря», на якій зображені О. Гнилицький та О. Голосій (1992), почути аудіоверсію вірша О. Ройтбурда про Гнилицького.

Люстра

Те, що виставка запропонувала динамічний, неоднозначний образ художника, невипадково. Адже і сам Гнилицький уникав у своїй творчості догматичних та жанрових обмежень. Його роботи постійно пропонували гру на межі міфотворчості, суміші правди та вигадки. А міфотворчість навколо митця розвернулася ще за часів його життя, вона була продуктом його середовища, дружнього оточення. Нині міф, що оточує постать видатного художника, стає частиною його доробку, невід’ємним фактором для сприйняття його творів.

За словами куратора виставки Оксани Баширової, принциповими для розуміння творчості Олександра Гнилицького є його слова про те, що краса можлива лише як диво. Художник саме і був наділений таким даром передавати цю красу як випадковість, диво. «Його роботи, незалежно від теми чи техніки виконання, були позбавлені агресивності, а радше відкривали якусь парадоксальну і невідразливу дивовижну суть речей», — каже Оксана Баршинова. В цьому сенсі особливо вражають його анаморфоз (1996), відео «Спляча красуня у скляній труні» (1992) або медіа-інсталяція «Медіакомфорт» (2005).

Крім того, куратор виставки зізналась: «Гнилицький є передусім живописцем, і саме тим рідкісним типом неперевершеного живописця, якого не можуть зачепити жодні вигуки про неактуальність цього виду мистецтва, тому що справжній живопис завжди буде вражати просто в серце».

Назва виставки CADAVRE EXQUIS відсилає до концепту сюрреалістів використовувати несумісні слова та зображення. За основу цього терміну була взята гра, в якій учасники пишуть на папері слова, не знаючи, яке слово було попереднім. Гра називалась за прикладом одного такого беззмістовного речення: Le-cadavre-exquis-boira-le-vin-nouveau (франц. «Витончений труп п'є нове вино»). Концепт цієї гри став класичним для практики сюрреалістів, які, поєднуючи непоєднуване, створювали цілісний твір.

Так само виставка запропонувала поглянути на особистість Олександра Гнилицького крізь призму фрагментів його життя, вражень його друзів та низки творів, які вдалося зібрати в одному місці. Окреслюючи контури створеного художником світу, виставка надала цілісний образ, зібраний із тисячі віддзеркалень. У цьому сенсі виставка скоріше представила творчість художника через множинний світ його ролей — батька, друга, художника, містифікатора, — ролей, які доводиться грати впродовж життя. Представила життя, що саме по собі переплелося із творчістю численними міфами, інтерпретаціями та пошуками краси.

 

Анна Ландіхова