Пропонуємо Вам рецензію-аналіз Асі Шульгіної збірника короткометражних фільмів "Мудаки. Арабески", котрий йде зараз в прокаті в українських кінотеатрах

«Усі жанри хороші, окрім нудного»
 Вольтер


Мабуть, Вольтер не образився б, якби я перефразувала його відомий вислів, і він сьогодні звучав би так: «Все зображуване в кіно добре, окрім байдужості глядача». Так, саме з горезвісної байдужості й почалася нова надія вітчизняного кінематографа - незалежний кіноальманах «Мудаки. Арабески».

Апатія, а саме - жебрацьке фінансування та прохолодність держави до нацкіно – ключове явище, від якого відштовхнувся головний продюсер проекту і режисер Володимир Тихий, плавно перетекла в головну тему кінозбірки «мудацтво». Режисери знімали те, що їм так кортіло і наболіло, не заради чогось, а проти чогось - без прикрас та купюр. Перед авторами стояли тільки три вимоги: Україна, сучасність і повсякденність.

Така собі нова надія на відродження незалежного кіно, когерентного людям, реальним людям, а не вигаданим інтелектуалами, журналістами чи мінкультури. Одна з перших спроб згуртувати українських кінематографістів та реалістично зробити зріз сучасного суспільства з його культурними хворобами, які наче рак охопили всі царини нашого бутя. Кінозбірка була представлена люду як «безбюджетний проект».

У «Мудаках» молоді митці зробили нетривіальний для України замах на кіновиробництво: об’єднавши навколо себе друзів,  знайомих та обравши «природні» декорації,  вони з «безкоштовною» технікою від незалежних студій «FilmToaster» та «CoffeePost» змогли донести свій меседж до широкої аудиторії. Чому і посприяло втручання і окреслення такого поняття як «кінопрокат» компанії «Артхауз Трафік».

 Зображаючи у своєму короткому метрі чи то сплеск гуманістичних інтенцій, чи то мізантропічну зверхність, режисери намагалися на кшталт неореалістів та «нових хвиль» спіймати за хвіст реальність. Покликані розбурхати глядача, створюючи сприятливі умови для подальшого розвитку кіно,  інколи ті ж самі режисери просто залишалися з «хвостом ящірки», зводячи окремі кіносюжети до комедії ситуацій чи напханими кінокліше заявами («Кончєна», «Серьога», «Тупик»).

Фільми стверджують життя, але одночасно намагаються внести в нього порядок, не дозволяючи життю розвиватися самостійно, тому і виникає така прогалина, як використання в них ненормативної лексики, що звучить дуже нав’язливо і синтетично. Інколи просто здається, як це було з кінематографом на початку Перебудови, що ось нарешті «ми» дорвалися до матів та оголеного тіла.

Хоч вся концепція і виважена, проте  деякі короткометражки лишаються на рівні простої  переказаної прекладеної історії  і ми бачимо просто звичайний «слизький» випадок з недолугою фабулою та без будь-якого осмислення («ММС», «Света», «Таксі», «Труси»). Формат кидає режисерам виклик, а вони навіть і не намагаються змінити своє середовище, так би мовити, не рефлексують, чи рефлексують в одній площині, яку можна описати декількома слова – анекдот, байка, ситуація. Ось і зводиться все до того,що їхні комічні території – звичайна банальність. Таке їх злиття з повсякденністю все ж таки мало резонанс у аудиторії. Протягом усього перегляду я тільки і чула захоплені вигуки, сміх та шушукання з приводу того, що з кожним таке траплялося, чи вони знають з особистого досвіду людей, які опинялися в таких ситуаціях. Такі ситуації ще раз підкреслюють, що всі ми відповідальні один за одного, і що саме ми винні у своїй смерті, чи то духовній,чи то фізичній (ф.«Труси»). Отже, напрошується висновок: «Мудаки», принаймні як концепція, реалізувалися.

Ця хвороба збайдужіння, звироднілості душі та пияцтва, адже саме з «веселої нічки» починаються майже всі геги в фільмах, охопила усіх нас.
Нажаль, також додала розчарування  майже загальна скудність «малої форми» щодо образів у кіно (окрім ф. «Глухота»). Адже, погодимось з Ж. Дельозом, саме фільми “категорії Б” через свою грошову скрутність збуджують оригінальні образи, придумані в умовах найсуворішої економії, саме вони отримують відголоски в усьому світі»*. Та  в нашому випадку технічні рішення не виступили активним центром експериментів і споглядання, все було доволі стандартно. І як колись звучала назва фільму Жана Деллануа –«L'Éternel Retour» («Вічне повернення») - ті ж самі  методи зйомки,  ті ж самі композиційні рішення і таке інше. Могли хоча б спробувати порозважатися з дармовою технікою…

Особливо з цього приводу хочу виділити короткометражку «Українська література», яка ідейно повторює вже набутий російськими художниками принцип вульгарного розмальовування підручників і плакатів. Правда, в нашому випадку такі речі перевели на мову анімації і підвели до теми кризи мислення, кризи мови, кризи слова.

Загалом витвори митців суперечливі, вони ніби і входять у конфлікт, прагнуть свободи та в той же час готові лишитись у злагоді зі світом.
Я ж хочу виокремити три стрічки, які справили на мене найбільше враження і не дають розчаруватися до кінця у цьому проекті. Це «П’ятниця», «Рано-вранці» та «Глухота». Вони слугують візуальним посібником фрази «життя починається в тілі», і, як колись висловився Андре Базен з приводу реальності, «"об'єктивність"  представляє собою визначення "буття в собі", таке от щось неякісне і непізнане, а також є "реальність", яке є буттям  в контексті свідомості, і об'єднане з нею»**. Отже,  реальність  вищезгаданих творів, так само як і наша з вами, це реальність втечі до стану людини-демона чи паразита, де превалює насилля та задоволення інстинктів.

У картинах «Рано-вранці» (за сценарієм Ю.Андруховича) і «Глухота» насильство береться як згусток того несвідомого, що зріє у сучасному суспільстві. Відверте насилля вже перетворилося на прозаїчну справу, як з боку підлітків і міліціянтів, так з боку доморощеного «crazy»-інтелігента.
Третій, ніби непримітний фільм «Пятниця», розповідає нам про те, як молоді хлопці просто-таки «прожигають життя» за лузанням насіння і ніяк не можуть підвестися, щоб піти на зустріч. Їхнє існування зведене до стану трутнів. Саме ця стрічка мені здалася найсумнішою. Бурхлива молодість і «п’ятниця-розпусниця»  лишаються на рівні плінтуса, і вже на 5 хвилині з’являється думка, що ми перебуваємо на майстер-класі з лузання насіння та розглядування журнала.

Режисерка Юлія Шашкова все підводить і підводить нас до примарної кульмінації, ми очікуємо, коли ж це все припинеться, коли вони підведуться… однак нічого не відбуваєтся, а навпаки, продовжується протирання штанів, а «та зачекай, ми вже скоро підемо» розтягується до нескінченності.
Безликість і отупіння наганяє  на нас острах, оскільки буття та побут мають спільний корінь і наводять на безрадісні думки про проблеми сучасної молоді, яка з такою позицією не спроможна охопити розумом усю жахливість їхніх посиденьок, завдяки яким вони просто деградують. Так і хочеться задати зустрічне запитання: «Як же вони зможуть гідно думати про майбутнє, коли не здатні охопити моторошність теперішнього?»

Проект фільмів «Мудаки.Арабески» з усіма його недоліками, мені здається, все-таки вдався.  Дуже добре, що сам по собі український кінематограф ще раз зробив крок до «доступності»  нашому глядачу, а не жевріє тільки в кулуарах Будинку Кіно для обраного кола людей. Так поступово великий Кінемо втрачає статус таємного товариства, де культивується індивідуальність заради самої себе, а починає «виходити в люди».
 Невміло, обережно «Арабески» закликають нас бути більш «ін-клюзивними, тобто відкритішими, та відмовитися від екс-клюзивності, тобто закутості»***,  щоб ми змогли ще раз подивитися на себе з боку і сказати: «в цьому світі не має бути місця лайну!»****.


________________________________________________________________________________

 *Ж.Дельоз «Кіно»

 **А.Базен «Що таке кіно?»

***Г.Міллер «Посмішка біля підніжжя сходів»

****М.Кундера «Нестерпна легкість буття»