Катерина Ботанова про комерційний інструментарій некомерційного мистецтва

13–20 травня в залах Національного художнього музею України проходитиме передаукціонна виставка «Просто. Мистецтво». На торги буде виставлено роботи 70 ключових українських художників сучасності, серед яких — Олександр Ройтбурд, Тиберій Сільваші, Павло Маков, Валерія Трубіна, Стас Волязловський, Олексій Сай, Алевтина Кахідзе, Нікіта Кадан, Микола Рідний та інші. Аукціон ініційовано на підтримку Фундації ЦСМ, яка є спадкоємицею Центру сучасного мистецтва Сороса і ЦСМ при НаУКМА. Про перспективи першого в Україні аукціону сучасного мистецтва на користь некомерційної інституції головний редактор ART UKRAINE говорила з директором Фундації Катериною Ботановою.

Катерина Ботанова

— Яка мета проведення аукціону, ініційованого Фундацією ЦСМ?

— Це перший аукціон, що його проводить ФЦСМ, і взагалі, наскільки я знаю, перший благодійний аукціон для розвитку сучасного мистецтва, який проводиться в Україні. Ми взяли дуже нехарактерний для себе інструмент, адже ФЦСМ — некомерційна інституція, яка й надалі бачить себе в некомерційному секторі. І, власне, сааме тому ми розуміємо, наскільки великої підтримки наразі потребує цей сектор в Україні. Співвідношення комерційного і некомерційного сегментів у нашій країні абсолютно розбалансоване. Наше рішення щодо проведення аукціону доволі ризиковане: правду кажучи, це великий експеримент і для нас, і для художників, і взагалі для всієї мистецької сцени. За будь-якого результату цей експеримент буде цікавим і показовим. Важливо те, наскільки реальною є проблема підтримки некомерційного мистецтва для самого художнього середовища, і наскільки важлива ця тема для тих, хто цікавиться сучасним мистецтвом і може його підтримувати.

— Але ж, наскільки мені відомо, ФЦСМ регулярно виступає організатором дискусій, спрямованих на критику комерційного сектору. Наскільки взагалі етичною є позиція, коли інституція, що проводить такого роду заходи, сама починає виступати гравцем на полі «супротивника», адже будь-який аукціон — це комерційний інструмент, який інтенсивно застосовують усі ті інституції, що їх до сьогодні так активно критикував ФЦСМ?

— Ми в жодному разі не противники. Дискусії у ФЦСМ існують як платформа для критичного осмислення загальної ситуації, і, звичайно, вони не можуть не торкатися дисбалансу поміж комерційним і некомерційним, подібного якому немає в Європі. Так, ми використовуємо комерційний інструмент, але не збираємося використовувати його регулярно й перетворюватися на гравців на комерційному полі. Відмінність же між комерційним і некомерційним полягає не в тому, що некомерційний сектор існує «у хмарах» — в уявному безгрошовому просторі, — а в тому, що комерційний сектор — це прибуток для конкретних людей, власників бізнесу (і, відповідно, його діяльність завжди підпорядкована інтересам цих людей), а некомерційний — це інвестиція всіх отриманих коштів (благодійних, грантових, а також і отриманих через ринкові інструменти) у розвиток тієї царини, в якій існує організація. У випадку ФЦСМ — це розвиток сучасного мистецтва в Україні та його комунікація з мистецтвом світовим.

Андрій Блудов. Відображення. 2010

— Галереї так само проводять дискусії, лекції та інші акції, вони так само мають якусь некомерційну програму. Чим тоді ЦСМ як інституція, по суті, відрізняється від звичайних галерей?

— Головна мета будь-якої галереї будь-де у світі — продавати. А специфікою нашої ситуації є використання ринкового інструменту не з метою отримання прибутку, а для розвитку того, чим ми займаємося. Грубо кажучи, жодна людина не покладе собі в кишеню ані копійки, а всі отримані кошти підуть на розвиток інституції. Це нормальна європейська практика. Мені видається, що одна з основних проблем української мистецької ситуації — повна каша в розумінні того, хто чим є, і хто чим має займатися. Звісно, галереї в Україні задіяні в різні некомерційні проекти, — в нашій ситуації це дуже добре, але, в принципі, система працює ефективно лише тоді, коли кожен займається своєю справою. Відповідно, мистецька система в Україні запрацює краще, коли галерея, якщо вона називається галереєю, перенесе акцент із функцій некомерційного арт-центру на функцію комерційну. А в некомерційному секторі працюватимуть ті «гравці», для яких головним є розвиток процесу, а не персональний прибуток, — мистецькі центри, музеї, astist-run spaces, мистецькі громадські організації. Інше питання, що, очевидно, в Україні галереї займаються невластивою для них діяльністю, бо через недостатню фінансову підтримку (державну, приватну, міжнародну) бракує інституцій, які б займалися освітньо-експериментальним сегментом. Ми хочемо, щоби простір для мистецького розвитку був більший, а це можливо лише на позаринковій платформі.

— А як ви плануєте розпорядитися коштами, які заробите на аукціоні?

— Фундація ЦСМ має стратегію розвитку на наступні 2 роки, що складається з чотирьох програм. Відповідно, можливості реалізації залежатимуть від суми, вирученої на аукціоні. Коли ми говоримо про стратегію ФЦСМ, то йдеться не про мою особисту думку, — стратегія розвитку Фундації сформувалася після численних обговорень і з нашим Правлінням, і з художниками, і з багатьма критиками й кураторами. Ці розмови тривають протягом останніх півроку в усіх можливих форматах. Отже, по-перше, це розвиток експериментальної мистецької платформи не лише для молодих художників, а й для міжпоколіннєвого діалогу. Це має бути відкрита конкурсна програма для мистецьких проектів (не для об’єктів). В Україні взагалі все вимірюється категоріями успіху — і в певних сферах це нормально. Але мистецтво як жодна інша сфера потребує певних просторів, де воно може бути «неуспішним», де воно створюється не для того, щоб надалі здобути позитивний резонанс, можливо, навіть взагалі ніякого резонансу не отримати. Це простір для спроб і помилок. Його фактично не існує. Якщо цього не буде в Україні, то я не знаю, про яке молоде мистецтво ми говоритимемо через 3—5 років. Друга програма — освіта для журналістів і критиків, що займаються питаннями культури, якою опікуємось уже кілька років. Це величезна тема, значною мірою неорана. У мистецькому середовищі прийнято нарікати на відсутність якісної критики, а про культурну журналістику просто мовчать, як про небіжчика. Утім якщо розвитком політичної чи економічної журналістики в Україні займалися різні інституції — освітою, комунікацією світового досвіду, новими онлайн- і офлайн-публікаціями, стаді-турами, — то програм для культурних журналістів і критиків не існує. Третя важлива програма, з якою ми дуже давно працюємо, — це міжнародна комунікація. Ми хочемо, аби в Україну приїздили важливі й цікаві зарубіжні художники й куратори — не лише зі сцени сказати офіційну промову, а з певною програмою, яка б сприяла налагодженню нормальної реальної комунікації між художнім середовищем і тими людьми, які сьогодні роблять погоду в світовому сучасному мистецтві. І, зрештою, останній напрямок — це «Коридор» (онлайн-платформа мистецької критики korydor.in.ua. — Прим. ред.), який, звісно, дуже сполучений із журналістським вектором. І я думаю, що «Коридор» дедалі більше розвиватиметься в напрямку професійних дискусій. Для професійного середовища дуже потрібен цей майданчик.

Артем Андрійчук. Портрет Мони Лізи. 2010

— А якась родзинка в передаукціонній виставці, що проходитиме в Національному художньому музеї, планується? Чи є в неї якась концепція, чи це буде ще одне шпалерне розвішування робіт, виставлених на продаж?

— Виставка однозначно не є кураторським проектом, тому що кураторський проект не продається, а специфіка цієї виставки в тому, що роботи з неї підуть на продаж. Але цікаво й важливо те, що, по-перше, на виставці буде показано роботи художників, які заявили, що вони підтримують цей проект, підтримують Фундацію ЦСМ, її плани і дарують їй свої роботи (звичайно, всі роботи перед тим, як потрапити на виставку, пройшли селекційну раду). У цій виставці братиме участь багато молодих художників, для яких, очевидно, важливим є те, що ми робимо і про що говоримо. Серед учасників — також комерційно успішні художники інших поколінь, для яких важливий розвиток українського мистецтва як такого, наприклад, Тиберій Сільваші, Павло Маков, Олександр Ройтбурд. Тобто це проект висловлення певної позиції художника. Іще один цікавий нюанс — це не просто проект Фундації ЦСМ, а проект Фундації ЦСМ за підтримки Нацмузею. Для музею це — перший багатопоколіннєвий зріз актуального українського мистецтва, для якого музей відкриває свої двері. Це також величезний експеримент, пов’язаний із багатьма внутрішніми музейними дискусіями, — для музею це було досить складне й водночас дуже важливе рішення, яке свідчить про те, що музей дедалі більше стверджує себе як важливу частину сучасного українського мистецького ландшафту. Частину представлених робіт за підтримки ОТП-банку музей придбає для своєї колекції. Як на мене, то те, що в музею нарешті з’явився корпоративний партнер, — бомба для української мистецької ситуації. І я дуже сподіваюся, що це триватиме й далі та не обмежуватиметься лише одним банком.

— Яка середня ціна робіт, виставлених на аукціон?

— На будь-якому аукціоні є дуже різні цінові сегменти. У нас багато молодих художників із творами в ціновій категорії до 1,5 тис. у.о.; майже аналогічний обсяг робіт у сегменті до 5—6 тис.; є роботи за ціною понад 6 тисяч і топ-лоти до 20—30 тис. Але оскільки ми не аукціонний дім, то не виставлятимемо дуже дорогих робіт.

Віктор Марущенко. Без назви. 2000

— Які роботи є топ-лотами?

— Це твори Тиберія Сільваші, Андрія Сагайдаковського, Петра Бевзи, Леся Подерв’янського…

— Яку суму ви сподіваєтеся отримати з аукціону?

— Загальна вартість колекції — майже 250 тис. у.о. За умови продажу на 100—150 тис. ми зможемо розвивати 4 згадані програми протягом двох років, і ця сума також може бути  базою для залучення партнерських коштів.

Лесь Подерв'янський. Вечірня страта. 2008

— Як відбувалася подача робіт на аукціон? Художники самі подавали роботи? Чи ЦСМ мав колекцію, яку зараз виставляє на продаж? Чи є серед європейських  центрів прецеденти проведення аналогічних аукціонів?

— Наприкінці минулого року ми проаналізували діяльність різноманітних вітчизняних інституцій і зрозуміли, що саме маємо робити — зокрема, експериментальну конкурсну програму для художників, оскільки вона видається нам однією з найголовніших. І тоді зайшла мова про те, що Фундація ЦСМ має певний спадок, який залишився від ЦСМ при НаУКМА і частково від ЦСМ Сороса. Фундація ЦСМ — спадкоємець цих двох інституцій, і в ній досі зберігаються роботи, що залишилися після проектів та були подаровані художниками нашій інституції. До речі, серед цих робіт немає таких, які було зроблено за гранти й відібрано інституцією для своєї колекції. Це твори, які випадково залишалися після проектів, або речі, які свідомо подаровано. Проблема лише в тому, що це було багато років тому і про оформлення подарунків тоді ніхто не думав. Отже оскільки ми не є інституцією, яка збирає колекцію, то вирішили використати її для підтримки програм, які вважаємо за необхідні. Безперечно, у світі існує подібний досвід. Від так званих fundraising подій, коли всі кошти від події (спеціальні квитки, продажі каталогів, благодійні внески) інвестуються в заявлені інституцією програми, до власне благодійних аукціонів, що їх проводять неприбуткові інституції. Наприклад, колишній соросівський центр сучасного мистецтва у Братиславі має практику проведення аукціонів. Коли це регулярний аукціон, то, звичайно, художники дарують інституції не 100, а, скажімо, 50 чи 80% від продажу робіт. Таким чином художники підтримують організацію, яку вони вважають важливою, «своєю». Аукціон у братиславському центрі є досить популярною регулярною подією, на яку з’їжджаються колекціонери з усієї Європи: центр збирає гарну колекцію й виставляє помірні ціни. Тож коли ми вирішили, що йдемо на експеримент, продаючи роботи зі своєї колекції, то зрозуміли, що треба цей експеримент поглибити, і звернулися до інших художників, які колись працювали з ЦСМ, а також до художників, які, можливо, ніколи не працювали з жодним з ЦСМ, але для яких важливо те, що ми хочемо робити. Як, наприклад, Влада Ралко, яка подарувала нам роботу і в інтерв’ю для каталогу сказала, що «мусять існувати місця, де мистецтво почувається вільним від компромісів» і такі місця — це мистецькі центри. Ми звернулися до понад 100 художників із проханням подарувати нам одну роботу для аукціону. На сьогодні маємо 75 художників, і близько 90 робіт, які буде представлено на передаукціонній виставці.

— Чи не існує ризику того, що після цієї акції для вас може виникнути необхідність виконувати роль символічної мистецької профспілки? Чи зможете ви залишитися незалежними від мистецького поля, яке вас так активно підтримало?

— З аукціоном пов’язано багато ризиків. І безперечно, втрата незалежності — один із них. Як, до речі, і все, що пов’язано з цим проектом. Мені особисто це дуже цікаво, адже це є певним тестом для ситуації, який показує і рівень зрілості, і тип мислення самих художників. Протягом нашого спілкування з художниками ми говорили й будемо говорити, що важливо, аби кошти, отримані з аукціону, залишалися вільними. Адже принцип діяльності ЦСМ завжди полягав і надалі має полягати в тому, що і програми, і призначення коштів вирішує спеціальна репрезентативна експертна рада — Правління ЦСМ. Усі кошти з аукціону підуть на заявлені програми, про які я щойно говорила, і використання коштів буде цілком прозорим.

Роман Мінін. Козак-хорьок. 2009

— І, зрештою, ЦСМ — це хто?

— За останні 1,5—2 роки ЦСМ пережив досить цікавий період. За порівняно короткий час він став певним магнітом, точкою дотику для дуже різних молодих кураторів, критиків, можливо, меншою мірою для художників, тому що винятково художніх проектів ми останнім часом не робили. Зараз на майданчику ФЦСМ розвиваються кілька кураторських ініціатив: є, зокрема, проект Лариси Бабій «На підлозі» — неформальна регулярна дискусійна платформа. Якось при зустрічі Лариса сказала про те, що в українському середовищі їй бракує критичного підходу, рефлексії та обговорення якихось важливих актуальних речей, і ми почали це організовувати. Також маємо історично-дослідницький проект Яніни Пруденко, який виріс із архіву ЦСМ. У нас величезний архів, залишений іще ЦСМ Сороса і ЦСМ при НАУКМА, що тривалий час був невпорядкований. Ми почали ним займатися, цифрувати, і Яніна, яка давно працює з медіамистецтвом, заходилася створювати лекційно-освітню програму про історію українського медіамистецтва під назвою «Криві дзеркала». Спочатку вона базувалася на наших архівах, потім почала долучати інші матеріали. За рік програма виросла в проект архівного дослідження, медіа-базу та лекційну програму. Ще один наш проект — «Коридор». Це майданчик  різнопланових професійних критичних дискусій, адже сучасний мистецький дискурс значною мірою являє собою вміння думати й висловлюватись, і, як каже один із моїх улюблених критиків, «якщо художник уміє говорити й писати — це сучасний художник». Зараз починаються ще два кураторські проекти, один із яких безпосередньо пов’язаний із залученням якомога більшого числа художників до спілкування, до висловлення власного досвіду й позиції, щодо важливих речей, наприклад, участі України у Венеційській бієнале.

Стас Волязловський. SOS. 2011

— На чолі інституції стоїте Ви. А хто ще входить до команди Центру?

— Сьогодні команда Фундації — це я, програмний директор Юлія Ваганова, випусковий редактор «Коридора» Жанна Озірна, координатор аукціону Людмила Скринникова, технічний координатор В’ячеслав Ігнатенко. А також Правління: Наталя Жеваго (директорка «Культурного проекту»), Алевтина Кахідзе (художниця), Андрій Марушечко (художник і соціальний консультант), Олеся Островська-Люта (кураторка й менеджер культурної програми Фонду «Розвиток України»), Юрій Рибачук (редактор відділу культури тижневика «Коментарі»), Леся Хоменко (художниця) і власне Аліса Ложкіна (головний редактор Art UKR AINE ). А також усі гостьові куратори, з якими ми працюємо, та велика команда волонтерів.

 

Аліса Ложкіна