Синтія Марселле, художниця, що перемогла у минулорічному Future Generation Art Prize, виявилася привітною, легкою в спілкуванні красунею. Наша розмова відбулася вже після того, як Синтія посиділа з відвідувачами на створеному нею «килимі», помацала «пил» зі зворотного боку кімнати, який, на її думку, не такого кольору, як в Україні. В усій її поставі та просторому одязі відчувалася демократичність та щире бажання працювати, по-дитячому вступати у взаємодію з оточенням. Та про неординарну художницю з далекого іншого континенту хотілося довідатися більше.

Стаття з ART UKRAINE № 6-1(25-26) грудень 2011 - лютий 2012. Рубрика ПАНОРАМА.UA

 

Синтія Марселле. Фото: Максим Білоусов

— Насамперед я хотіла б запитати вас про те, як все почалося.

— Вважаю, на дитину завжди в першу чергу впливають батьки. Моя мати — справжня майстриня. Вона робить речі власними руками. Це не те щоб мистецтво, але всілякі цікаві штуки, коробочки тощо... І я виросла, спостерігаючи за тим, як вона їх робить.

 

— Однак художня освіта вам не завадила?

— Так, я закінчила школу мистецтв. Як підсумковий проект створила об’єкт, натхненна рухом неоконкретизму. Головною рисою цього руху було відкриття мистецького твору для участі публіки. Моєю дипломною роботою був об’єкт, з яким я запропонувала пограти людям в аудиторії. Саме тоді щось зачепило мене, я зрозуміла, що можу відчути потенціал простої речі в руках інших людей.

 

— Ваші попередні проекти були пов’язані з ландшафтом. Цього разу ви здивували усіх килимом. Ви змінили свій творчий напрямок?

— Ландшафт — це земля. Для мене земля — надзвичайно значуща тема. Земля — це музей світу, тому що всі хімічні елементи присутні в ній. Тепер земля теж присутня, але з іншого боку килима. Не забувайте, що там є друга кімната.

 

Синтія Марселле. Бачити, щоб бути побаченим. 2011

— Так, у другій кімнаті все має зовсім інакший вигляд, ніж у першій. Тут якась загадка?

— Кімната — це перша, дуже елегантна частина роботи. Люди можуть заходити туди без взуття і по-новому сприймати приміщення, в якому килим, ніби зупинений в момент витрушування, підіймається вгору. Але коли ви доходите до краю, де килим підіймається до самої стелі, ви усвідомлюєте, що це не все, що є щось далі, за другим входом до кімнати. У другій кімнаті ви розумієте, що всі опуклості килима зроблені з пилу, того, який змітають з килима і викидають.

 

— І що означає цей зворотній бік елегантності?

— Я хотіла поставити питання про те, що саме є реальністю. Відчуття комфорту у першій кімнаті було створено зі звичайного, щоденного пилу.

 

— Відео «Століття» здалося мені надзвичайно експресивним, на відміну від ваших робіт з німою хореографією машин.

—У відео для мене передусім важлива ідея руйнування світу. Справа в тім, що у моїх соло-проектах я зазвичай організовувала хаос, а тут у співавторстві з Тьяго ми хаос, навпаки, створили. Як на мене, це відео про руйнацію закликає до появи нового світу.

 

Синтія Марселле у співавторстві з Тьяго Мата Мачадо. Відео "Століття". 2011

— Зазвичай ви пропонували глядачеві просто спостерігати. А тепер ви пропонуєте замислитися над суттю буття.

— Це частина того самого творчого процесу. Мені здається, що різниця тільки в тому, що цей останній проект з килимом — це дуже великий проект, величезний... Він набагато більший за мене саму.

 

— Синтіє, ваші відео зазвичай були беззвучні, а тут раптом з’являється гуркіт…

— Звук землі так само важливий, як і візуальний ряд. У цьому відео нам вдалося зробити звуковий супровід, тому що дії були дуже природніми, дуже експресивними і непрограмованими.

 

— Ви самі кидали предмети на землю?

— Ні, це все робітники. Ми записували двічі. Спочатку ми знайшли ритм. А потім ми організували хлопців, щоб вони у такий революційний спосіб створювали дійство.

 

— Ви весь час говорите про робітничий клас, про революцію… За цим стоїть якась політична позиція?

— Як на мене, бути художником — це також бути робітником, належати до робітничого класу. Тому що ти повинен, можливо, інакше, але все ж боротися і виживати, змінювати суспільство. Бути художником — це не так просто, як часом думають: ніби це означає бути якоюсь знаменитістю. Ніхто не бачить того, що відбувається «поза сценою». Ми з моєю асистенткою провели дві ночі та цілий день за монтажем інсталяції. Створювати мистецтво — це свого роду експеримент зі свободою, виклик життя.

 

— Проекти, що ви зробили для PinchukArtCentre, також почалися зі встановлення діалогу з робітниками?

— Люди, які встановлювали разом зі мною килим, — це справжні герої робітничого класу! Я відчула, що тут дуже серйозно ставляться до роботи. Люди слухають художника і намагаються зробити все саме так, як художник просить. Було навіть смішно, коли я вирішила зімпровізувати, а робочі прагли дотримуватись узгодженої концепції! Мені подобаються тутешні люди: вони серйозні й водночас кумедні.

 

 

Анна Ландіхова