Уже як тиждень в соціальних мережах та на телебаченні відбувається обговорення того, що сталось в стінах Києво-Могилянської Академії. Закриття виставки «Українське тіло» в Центрі Візуальної Культури викликало гучний резонанс поза межами самого університету. Такий акт не міг зачепити лише університетську спільноту, так як діяльність НаУКМА спрямовується не тільки на інсайдерів, але також на інших осіб, які цікавляться тим, що відбувається в осередку інтелектуальної думки.

Закриття виставки показало, що проблеми з демократією, як виявляється, не так просто вирішуються навіть в просторі, який себе позиціонує як еґалітарний, опозиційний стосовно влади лобіст університетської автономії. Довгий час адміністрація та активісти серед студентів та викладачів, зокрема Центру Візуальної Культури, співпрацювали разом проти урядової політики міністра освіти Дмитра Табачника, таким чином консолідувавшись навколо спільного ворога. Але внутрішні суперечності та конфлікти, які існували до того в Києво-Могилянській Академії, одним жестом виринули на поверхню з новою силою.

«Це не виставка, а лайно» - теза, яку в класичній хрущовській манері висловив президент університету С.М. Квіт, знайшла відгук перш за все серед активістів ультраправого спрямування, які збирають підписи не тільки за закриття виставки, але й за закриття ЦВК як поборника толерантності. Слід зазначити, що в приміщенні, яке сьогодні використовує центр, з 1993 по 2009 рік знаходився Центр Сучасного Мистецтва – перша в Україні інституція, що займалась сучасним мистецтвом. Сьогодні ж його використовує Центр Візуальної Культури, який, беручи до уваги мистецький вимір, продовжує ту справу, яку продовж шістнадцяти років здійснював його попередник. Одним із аргументів за закриття, які попри обіцянки можна було почути лише в телепрограмі «Ранок на ТВі», було те, що така виставка не може бути в бібліотеці і взагалі в Староакадемічному корпусі, поряд з яким знаходиться церква. Захисники виставки конкретизують, що знаходження церкви на території навчальних закладів заборонено згідно з законодавством. Ніхто не виступає за те, щоб церкву закривали, але і вона не повинна бути аргументом в тому, аби без обговорень закривати діяльність дослідного центру. Тим паче бібліотека, що знаходиться там, є мистецькою, а знаходження виставки сучасного мистецтва біля такої бібліотеки навряд чи можна вважати за колізію.

В цілому, адміністрація в особі С.М. Квіта, яка, де юре, є політичним суб’єктом, розглядає виставку ніби з мистецтвознавчої точки зору. Мистецтва вона там не знаходить і бачить лише порнографію. Громада ж Центру Візуальної Культури розглядає її як з мистецької, так і з політичної точки зору. В дусі contemporary art виставка «Українське тіло» є прикладом критичного мистецтва: вона аналізує, ілюструє, наголошує на проблемних питаннях суспільства. Важливим тут є теза Микити Кадана, яка наголошувалась в діалозі із ректором Академії в програмі «Ранок з ТВі» про те, що «виставка не є порнографією, це виставка, в тому числі, і про порнографію». Слід зауважити, що лише 4 роботи з 19 сприйнялись адміністрацією як порнографічні, напевне через те, що мають зображення оголених тіл. Інші роботи розглядають «тіло» в іншому аспекті, адже тілесність в філософії розглядається набагато ширше - не тільки в антропологічному вимірі. Не обійшлось і без іронії: три учасники «Українського тіла» в свій час брали участь у благодійному аукціоні Києво-Могилянської Академії, подарувавши їй свої роботи на реставрацію того корпусу, в якому і відбулась виставка.

Символічність події що сталась - в місці. Після Помаранчевої революції під егідою тодішнього куратора ЦСМ Єжи Онуха почалась епоха сучасного українського критичного мистецтва, яке зараз доволі часто представляється в PinchukArtCentre та ЦВК. Сьогодні ж суспільство є свідком того, як в тому самому місці, але через декілька років, це мистецтво просто закривається зі словами «це не мистецтво, а лайно».

Незабаром планується відкрити круглий стіл за посередництва Павла Гудімова, який би слугував містком між сторонами конфлікту. І можливо тут стане видно, чи закриття – це симптом збільшення консервативних настроїв в суспільстві, чи просто непорозуміння між художниками та владою університету. 

Попередньо ж відбулись три прес-покази виставки «Українське тіло», на одному з яких журнал «ART UKRAINE» попросив учасників та тих, хто виступає за закриття виставки, висловитись на камеру. На жаль, попри вмовляння, останні відмовились, обмежившись подарунком візиток.

 

Василь Черепанин, директор Центру Візуальної Культури

 

Оксана Брюховецька, куратор виставки

 

Анатолій Бєлов, художник

 

Володимир Воротньов, художник

 

Лада Наконечна, художник

 

Ліза Бабенко, культуролог

 

 

Олесь Гергун