Характерна риса художників постмодерного мистецтва — не просто ексцентричність, але шокуюча, гіпертрофована, викривальна реалістичність. Використовуючи тривимірні зображення, масштабні скульптурні композиції та інсталяції, що передбачають безпосередню участь глядача, художники прагнуть вивести людину за межі зони комфортного. Залишаючи глядача судомно борсатися в трясовині первісних інстинктів, вони апелюють до глибин людського підсвідомого, залишаючи рівень осмислення побаченого на розсуд самого глядача. Тема смерті в цьому контексті є надзвичайно показовою, оскільки її змістова багатогранність звертається до цілої низки екзистенційних та смислотворчих конфліктів людини. Чи здатен глядач розгледіти їх у неочевидній метафоричності, надмірному символізмі й складних алегоріях сучасного мистецтва?

Кріс Куксі. Рішення 

Стаття з ART UKRAINE № 4(23) 2011 липень-серпень. Рубрика РЕПЛІКА

Пролог. Екзистенційний конфлікт

За твердженням Ірвіна Ялома, відомого американського психолога, смерть є найбільш очевидною і значущою з-поміж так званих кінцевих даностей — невід’ємних, неминучих складових буття людини в світі. Як причина екзистенційного конфлікту (тобто різниці між дійсністю і бажаним), невідповідність між прагненням безсмертя та усвідомленням його фізичної неможливості породжує сильну необґрунтовану тривогу. І лише відкрите та болісне зіткнення з внутрішніми страхами здатне вивести цей конфлікт на рівень свідомого.

Таким чином, демократизація ставлення до смерті в сучасному мистецтві — це водночас і причина, й наслідок розвінчання культу безсмертя в суспільній свідомості. Причина — тому що мистецтво похитнуло, а згодом дискредитувало панівні до того релігійні та суспільні табу про смерть. Наслідок — тому що страх, породжений усвідомленням конечності життя, сформував суспільний запит на обговорення цього феномену в мистецтві: якщо смерть остаточна й неминуча, що ж вона собою являє? Яких форм набуває? Як впливає на свідомість людини безпосередня конфронтація з нею? Нарешті, чи є шанс на спасіння?

Ця стаття розгляне чотири основні контексти смерті як лейтмотиву творчості провідних художників сучасності. Намагаючись розкрити як багатогранність теми, так і різноманіття художніх інструментів, що для цього використовуються, автор не претендує на вичерпний аналіз теми та, як і сучасне мистецтво загалом, орієнтується на здатність читача самостійно осмислювати й робити висновки з побаченого.

 

Томас Гіршгорн. Серія "1 Людина = 1 Людина"

Memento more

Фундаментальне протистояння між запереченням смерті й усвідомленням її неминучості — одна з ключових проблем, до якої звертається сучасне мистецтво. Робота «Фізична неможливість смерті у свідомості живого» (The Physical Impossibility of Death in the Mind of Someone Living), що принесла світову славу й визнання найдорожчому художникові сучасності, англійцю Демієнові Хьорсту (Damien Hirst), являла собою, не більше не менше, — білу акулу у формальдегіді. Смерть як лейтмотив творчості Хьорста — це роздуми на тему швидкоплинності та неоднозначності життя, будь то заспиртовані тварини та їхні внутрішні органи, чи «аплікації» з комах або людський череп, інкрустований діамантами.

По-іншому, але не менш майстерно, обіграє тему сумнівної цінності земних задоволень перед лицем неминучої смерті британський художник Джеймс Гопкінс (James Hopkins). Звертаючись у своїй творчості до жанру епохи бароко під назвою «ванітас», він освіжає традиційні для цього жанру алегоричні натюрморти з черепом у ролі композиційного центру за допомогою атрибутів сучасного стилю життя — музичних інструментів, газет, техніки, пляшок із-під пива та шампанського. Подвійність сприйняття, що створюється глибинним контрастом між тлінним і вічністю в роботах Гопкінса, — це своєрідний психологічний тест на визначення основоположних життєвих принципів глядача. Подібно до популярного в середині ХХ століття британського карикатуриста Гілла, художник випробовує здатність сучасної людини бачити загальну картину за безліччю другорядних деталей.

Андрес Серрано. Серія "Морг" 

Прикладна танатологія

Власне, смерть як феномен життя — наступна екзистенціальна проблема, до якої звертається сучасне мистецтво. Складність емпіричного пізнання стану істоти, що пережила безумовний кінець свого існування у вічності, і містичний страх, що супроводжує цей процес, як і раніше, породжує невичерпний інтерес до смерті.

2008 року західні таблоїди наперебій обіцяли «продемонструвати красу смерті». З небувалою зухвалістю німецький художник Грегор Шнайдер (Gregor Schneider) пообіцяв створити унікальний витвір мистецтва за участю помираючої або нещодавно померлої людини. Шнайдер, який по-особливому глибоко переживає тему смерті, відомий тим, що у вісімнадцятирічному віці трасформував будинок своїх батьків у неоднозначну роботу, відому як «Мертвий дім Ур» (Dead House Ur). Являючи собою лабіринт із прихованих переходів, звукоізольованих кімнат, вузьких коридорів і глухих кутів, автор руйнує уявлення про дім як безпечне місце, створюючи гнітючу, жахливу атмосферу безвиході, де єдині двері, що ведуть до кімнати без вікон, відкриваються лише з зовнішнього боку. Мертвий дім, як і інші роботи автора, — це художній експеримент, що прагне до вивчення смерті як процесу з усіма характерними йому емоціями й переживаннями з метою продемонструвати, наскільки смерть є природним та логічним продовженням життя.

Джеймс Хопкінс. Термін дії

Уважно вивчаючи і прагнучи запам’ятати одночасно зловісний та захоплюючий момент смерті, американський фотохудожник Андрес Серрано (Andres Serrano) використовує різні частини трупних тіл як об’єкти своїх робіт. На перший погляд відштовхуючі, фотографії з серії «Морг» (The Morgue) незмінно привертають увагу, граючи на одвічній людській цікавості до незбагненного феномену смерті, небажанні миритися з нею і страху невідомої й непередбачуваної долі, що породжується в глибинах людської підсвідомості.

Брати Чепмени. Бісове пекло 

Пекло рукотворне

Полишаючи містицизм у своєму осмисленні теми смерті, деякі сучасні художники звертаються до питання фатальної ролі самої людини в смерті на землі. Чому люди вбивають одне одного? Чи не занадто захоплюються деякі з них необмеженістю своєї влади, коли наділяють себе правом позбавляти життя інших людей? Відома бельгійська художниця Берлінде де Бруйкере (Berlinde дe Bruyckere) розглядає ці питання в контексті трагічних подій світових воєн та Голокосту. Її скульптурні композиції та інсталяції — це біль, страждання й самотність, виражені часто в неправильних, фрагментованих формах, що нагадують понівечені людські та тваринні фігури. Інсталяція під назвою «Невинність може бути пеклом» (Innocence can be hell), що принесла їй світову популярність, являла собою відкриті контейнери, заповнені ковдрами життєрадісних кольорів, з-під яких безсило звисали жіночі руки і ноги. Таким чином, за допомогою покривал, шкур, волосся, тканини і дерева був створений образ безсилля й повної відсутності безпеки. Ключовий же образ ковдри — це символ як тепла й домівки, так і вразливості та страху, від якого люди, наче діти від нічних чудовиськ, ховаються в ліжку.

З характерною для чоловіків прямолінійністю до тем війн і кривавих конфліктів звертаються й англійці брати Чепмени (Chapman Brothers). Працюючи переважно в стилі скульптурних композицій, художники найбільше відомі завдяки роботі під назвою «Бісове пекло» (Fucking Hell) — високодеталізованою композицією, що зображує наслідки військових руйнацій. Одягаючи мініатюрних солдатів, що грабують, убивають і ґвалтують, у нацистську уніформу, художники розуміють загибель людства не як пророцтво про майбутні природні катаклізми, а як уособлення самої смерті в руйнівних і нищівних діяннях самої людини.

Понад десять років темі смерті та злодіянь приділяє увагу в своїй творчості швейцарський художник Томас Гіршхорн (Thomas Hisrschhorn). Властива його роботам гостра політична конотація набуває художньої цінності у зверненні до тем нині активних і латентних конфліктів — таких як війна в Іраку. Зображуючи у своїх роботах понівечені тіла солдатів та випадкових жертв військових дій, він виявляє всю абсурдність людської смерті як атрибуту боротьби за перехідний стяг влади.

Рікі Алмен. Диптих "Будь ласка, будьте ввічливими, доки ми ризикуємо вашим життям" 

Апокаліпсис і новий початок

Розвиваючи тему ролі людини в поширенні смерті на планеті й обов’язкової розплати за спробу грати в Богів, що творять долі інших на землі, сучасне мистецтво звертається до теми різноманітних варіантів кінця світу. Ще один значущий ракурс у зверненні до теми смерті — це апокаліпсис і шанси людини на спасіння.

Творчість французької художниці Домінік Гонзалес-Форстер (Dominique Gonzalez-Foerster), наприклад, демонструє впевненість у неминучій загибелі існуючої цивілізації, передрікаючи один із багатьох, у тому числі найфантастичніших сценаріїв. Робота під назвою «ТН.2058» зображує так званий Турбінний Зал (один із виставкових залів галереї сучасного мистецтва Тейт Модерн у Лондоні) у вигляді притулку, подібно до тих, що існували в лондонському метро під час Другої світової війни. На кожному з двохсот залізних ліжок лежить аркуш із одним із можливих сценаріїв настання таких подій, які описані в творах фантастів від «Дня триффінів» Віндема до «Затопленого світу» Белларда. Таким чином, художниця передрікає розплату за самовпевнену й наївну спробу безкарно керувати тим, що називається нашим світом.

На відміну від Гонзалес-Форстер, американець Рікі Аллмен (Ricky Allman) дає людству надію на порятунок. Його роботи водночас вказують на неминучість апокаліпсису в найближчій історії людства й акцентують на причинах, які наближають його: релігійний фундаменталізм, руйнування навколишнього середовища, людська жадібність. Разом із тим, деякі з його робіт вказують на те, що неминучість глобальних катаклізмів є життєво важливим елементом збереження балансу на землі й повчанням людству. Він спростовує незаперечність пророцтв про Судний День, балансуючи на межі між надією та сумнівами.

Нарешті, роботи Кріса Куксі (Kris Kuksi) — вигадливе попурі з барокової деталізації та найсучасніших технологій, які він використовує для створення тривимірних зображень пост-апокаліптичного світу, якому «нові початки, нові філософії й новий кінець» прийдуть на зміну нашій розпещеній цивілізації. Шукаючи натхнення в «старому світі», художник інкорпорує його рудименти в цікавий експеримент зі створення бачення майбутнього: якщо наша цивілізація зникне, на зміну їй прийдуть нові, а отже, смерть буде переможена, і цикл життя продовжиться.

Берлінде де Брукейре. В полях Фландрії 

Епілог. Смерть у мистецтві чи смерть мистецтва?

Сучасних художників часто звинувачують у позерстві і, скоріше, прагненні слави й скандальної популярності, ніж бажання задовольняти потребу людини в прекрасному. Існує думка, що мистецтво в тому сенсі, в якому воно існувало століттями, помирає. Справді, еволюція соціальних естетичних норм і оцінок призвела до того, що мистецтвом отримала право називатися будь-яка діяльність, спрямована на створення естетично виразних форм. Мистецтво все менше являє собою зрозумілий мімезис із універсальним змістом (простіше кажучи, — наслідування, копіювання, відтворення дійсності) і все більше прагне до релятивізму, тобто концентрації на емоціях, переживаннях та ідеях, породжуваних певним твором мистецтва у конкретної людини. У цьому відношенні сучасне мистецтво вимагає від глядача не простого споглядання, а повноцінної участі й аналізу об’єкта творчості. Іншими словами, пасивний глядач у буквальному розумінні перетворюється в активного учасника створення предмету мистецтва. Таким чином, мистецтво як одна з найдавніших форм пізнання й комунікації набуває абсолютно дивовижної якості фактично індивідуально орієнтованого каналу інформації. А вкрай виразні форми, які для цього використовуються, значною мірою підсилюють потужність і ефективність цього каналу.

Активне звернення сучасних художників до теми смерті, однієї з найбільш вдячних і невичерпних тем мистецтва, звичайно, невипадкове. З прискоренням ритму життя, інтенсифікацією інформаційних обмінів, спрощенням процесів міжнаціональних й міжконтинентальних комунікацій на фоні глобальної нестабільності й тотальної невпевненості в безпеці майбутнього, вічність як стан без початку, продовження й кінця в часі просто зникає. Тому відтворення смерті в мистецтві — не просто ще одна спроба відповідати на швидкоплинні запити суспільства і не лише відображення наростаючої всепоглинаючої тривоги. Зіткнення людини і смерті віч-на-віч — це, перш за все, спроба відродження тих моральних принципів та істинно людських якостей, втратою яких людство заплатило за прогрес.

Домінік Гонзалес-Форстер. ТЗ.2058

Можна стверджувати: якщо одним із критеріїв мистецтва є здатність викликати відгук у інших людей, стимулювати думки, почуття, уявлення й ідеї через відчуття, то сучасне мистецтво більше, ніж будь-коли, відповідає своїм завданням за визначенням. Отож, його розуміння потребує не просто розвинутого почуття естетики, але й певного рівня розвитку, інтелектуальних потенцій і аналізу глибинних внутрішніх психологічних процесів. Навіть підготовки, якщо бажаєте. А хто сказав, що мистецтво має бути доступне кожному?

 

Олександра Дрік