18 липня цього року виповнюється 400 років від дня смерті одного з найвидатніших художників Італії — Мікеланджело Мерізі да Караваджо. Караваджо виявився одним із найактуальніших класиків, адже його доробок важливий не лише для поціновувачів класичного мистецтва — протягом ХХ—ХХІ сторіччя художники та критики з «партії» сучасного мистецтва не стомлюються відкривати для себе цього незвичайного майстра. Про масштабну виставку Караваджо, що проходила з 20 лютого по 13 червня в римському Манежі Квірінале — репортаж Аліси Ложкіної. 

Відвідання Італії — неабиякий удар для ока. Тут, де на кожному кроці зустрічаєшся з «шедевром», а концентрація добротного ренесансного живопису перевершує всі розумні мірки, особливо гостро усвідомлюєш, звідки в європейському мистецтві взявся курс на нонспектакулярність. Де як не в Римі або Венеції, оторопівши від плотськості перенаселених небес у куполі якогось пересічного храму, раптом починаєш сумувати за порожнечею, щиро бажати «обнуління» цієї перевантаженої матеріальністю системи координат. Саме колосальне надвиробництво образів за класичної доби, мабуть, пояснює появу у ХХ столітті в Італії таких напрямків як arte povera та багатьох інших явищ. Серед надмірності ватиканського собору св. Петра найясніше розумієш Лючіо Фонтану з його пустотними прорізаними або проколотими полотнами — тут такі твори справді видаються звільненням, відходом від нав’язливої ренесансної тілесності. Загалом в Італії «класика» й «сучасність» досить таки віддалені одна від одної. Так, головна світова бієнале сучасного мистецтва проходить у перевантаженій маститою зображальністю Венеції, але тут немає гармонії старого й нового. Сучасне мистецтво все ще конфліктує з традиційним, цитуючи його, але залишаючись по суті далеким від поширеного тут культу поклоніння «ренесансним геніям», яких іще в минулому столітті авангардисти, пригадується, із задоволенням скидали з «пароплава сучасності».

Чи запропонувала сучасність щось рівновелике відкинутій класиці? Питання відкрите і явно дискусійне. Ясно одне: звідси складно виїхати без «передозування» традиційним образотворчим мистецтвом, і саме «класика» — живопис, скульптура, архітектура, — а не сучасне мистецтво залишається однією з головних «фішок» туристичної Італії. Проте вражає в цій країні не лише художнє багатство. Гостя з пострадянських країн, де культурна індустрія останніми роками переживає відчутну стагнацію, ще дужче шокує грамотна презентація італійцями своїх багатств. Тут дуже відчутна послідовність у конструюванні міфів про місцевих художників і вельми технологічна популяризація їхньої спадщини, адаптація її для розуміння сучасного «глобального глядача», котрий справно платить Італії, аби поринути в її легенди.

Одним із найяскравіших прикладів культурного атракціону новітнього типу в цьому сезоні стала масштабна виставка «Caravaggio», що проходила в римському Манежі на Квірінале (Scuderie del Quirinale) — експозиційній залі на верхівці найвищого із семи історичних римських пагорбів — Квірінале. Манеж, що знаходиться навпроти резиденції італійського президента, традиційно є місцем проведення найбільш пафосних виставкових проектів. Ось і цього разу в ньому розмістилася виставка, яку приурочено до 400-річчя від дня смерті одного з найвідоміших і найсуперечливіших італійських художників — Мікеланджело Мерізі да Караваджо (1573—1610).

 

Караваждо — художник, який перевернув історію європейського мистецтва. Про його ілюзіонізм, побудований на наймогутніших контрастах світла й тіні, про його подолання плотськості в зображенні, яке стає таким реальним, що переростає цю реальність, «убиває живопис», в історії європейського мистецтва складено не одну легенду. Про життя художника, який не належав до жодної зі шкіл, але став засновником цілої течії в європейському живописі, що отримала назву «караваджизм», відомо досить мало. Але й ті уривчасті факти, які підтверджено документально, складаються в захоплюючу біографію, напружений детектив, жорсткіший за деякі голлівудські блокбастери.

Як не крути, а вилизане, акуратне «житіє» з біографії Караваджо аж ніяк не клеїться. Адже життя геніального художника — це історія постійного конфлікту, балансування між представниками «сильних світу сього» та найглибшим соціальним дном. Ще замолоду, працюючи у Венеції, Караваждо приохотився до бучних вечірок та оргій у дусі епохи, що не відзначалася пуританськими звичаями. «...И всю ночь напролет до зари я читаю стихи поституткам и с бандюгами жарю спирт…» — як тут не згадати рядки Єсеніна, який також знався на діонісійських гулянках.

Велику частину життя Караваждо провів у домах багатих кардиналів та інших представників духівництва — саме Церква в цю епоху була головним замовником живопису. Світ католицької верхівки й італійської аристократії часів Караваджо — це аж ніяк не зразок строгості звичаїв. Тому особливого конфлікту між «низом і верхом» у біографії художника, властиво, й немає — така була картина епохи, де вбогість сусідувала із запаморочливою розкішшю, а духовний сан міг приховувати безодню чуттєвості й пороку.

Легенди про Караваджо донесли до нас чутки про його гомосексуальні нахили, бурхливий роман із повією, котра послужила прообразом героїні його знаменитого полотна «Юдиф, яка вбиває Олоферна» (1598). Не менше святенницького обурення завжди викликали й історії про те, що моделями художникові слугували вуличні волоцюги, хлопчаки сумнівної поведінки, яких художник підбирав на смітниках та оспівував у ролі святих (особливо він полюбляв зображати чуттєвих юнаків у образі Івана Хрестителя).

Караваджо відзначався дуже сварливою вдачею — ще на початку творчого шляху йому довелося втікати з Мілана через убивство, яке він учинив під час якоїсь сварки. Потім пристрасті, здавалося, вляглися; проживши якийсь час у Венеції, Караваджо надовго осів у Римі. Але й тут справдилася приказка про те, що характер людини — це її доля. Під час безневинної гри в м’яча Караваждо вплутується у сварку й на дуелі, що стала її продовженням, убиває супротивника. Після цього — втеча до Неаполя, потім на Мальту. Спокою вже немає. У творчість приходять похмурі ноти, що їх деякі дослідники творчості художника навіть називають покаянними.

На Мальті в нього знову скандал — із могутнім аристократом, від найманих убивць якого доводиться втікати на Сицілію. У 1610 році, стомившись бути жертвою переслідувань, Караваджо вирішує повернутися в Рим і просити прощення у Папи. По дорозі художника помилково заарештовують іспанські митники, і, так і не діставшись Вічного міста, він помирає в приморському містечку Порто д’Ерколе. За офіційною версією, Караваджо помер від малярії, але не обійшлося й без конспірологічних здогадів — широко відома легенда про те, що неприкаяний художник був нібито вбитий на безлюдному пляжі катами, що зрештою-таки його наздогнали. А дехто навіть стверджує, що Караваджо вдалося втекти, і ще довгі роки він жив інкогніто, звільнившись від відповідальності за гріхи людини на ім’я Мікеланджело Мерізі. Як би там не було, коли Караваджо не стало (за офіційною версією, — 400 років тому, 18 липня 1610 року), йому було лише 38 років... Радикальний переворот у мистецтві він здійснив за неповних два десятиліття своєї творчої активності.

 

Ми не знаємо, яким би було мистецтво Караваждо за умов іншої епохи й іншого соціального замовлення. Звичною є думка про те, що його творчість пронизана християнською духовністю, але, якщо придивитися до робіт художника, розумієш, що християнська тематика в них — це одна з театральних декорацій, котрі приховують за собою шквал пристрастей зовсім іншого плану.

Не варто забувати, що Караваджо — сучасник іншого європейського титана, Вільяма Шекспіра; і генії ці багато в чому співзвучні. Караваджо навряд чи духовний: його картини — це не цікаві житія в барвах і не дослідження обріїв можливостей живопису. Живопис художник долає одним махом, створюючи геніальну ілюзію, водночас випадаючи за її рамки. Де він опиняється? Точно не у світі істини, краси й добра. Картини Караваджо повні прихованого розпачу, параної реальності, невіри в плоть, красу й абсолют. Його твори — це хвороблива історія індивідуального неврозу Реального, що став симптомом Нового часу. Недарма сьогодні багато дослідників знаходять відчутні паралелі між творчістю Караваджо та двох найтрагічніших за своїм ставленням до світу й плоті художників ХХ століття — Френсисом Беконом і Люсьєном Фрейдом.

У музеях усього світу сьогодні налічується безліч робіт, приписуваних Караваджо, та лише деякі з них мають безсумнівний провенанс. Саме з таких «стовідсоткових» хітів було сформовано виставку в римському Манежі на Квірінале. Зокрема до експозиції ввійшли полотна «Вакх» (галерея Уффіці, Флоренція), «Давид і Голіаф» (галерея Боргезе, Рим), «Музиканти» (Метрополітен-музей, Нью-Йорк), «Лютняр» (Ермітаж, Санкт-Петербург), «Переможець Амур» (Державні музеї Берліна) та багато інших шедеврів із найбільших зібрань світу.

У плані координації роботи міських служб щодо PR-підтримки великих культурних заходів Рим демонструє таку послідовність, що її хочеться наводити як взірець. Приїхавши до Рима цієї весни, було неможливо позбутися враження, що образи Караваджо переслідують тебе всюди — від квиточків у метро до книжкових крамниць, у кожній із яких можна було знайти по кілька альбомів художника. Уже трохи пізніше ставало зрозуміло — у місті проходить виставка-подія, пропустити яку не дозволить собі жоден турист-ентузіаст.

Потрапити на виставку можна було, лише забронювавши квитки по Інтернету за тиждень-півтора або простоявши багатогодинну чергу, що тягнулася вниз від Квірінале в бік Колізею. У Римі в сезон скрізь юрбляться черги, але черга на Караваджо — явище саме по собі примітне. Тут «немає елліна й іудея» — інтелігентні бабусі стоять пліч-о-пліч із чуттєвими одностатевими парами (адже після легендарного фільму «Караваджо» Дерека Джармена, художник став однією з найбільш розпіарених гей-ікон). Студенти художніх вишів щебечуть поруч із американськими туристами, котрі пробивають у Google на своїх Blackberry, хто ж такий Караваджо, «за яким» вони тут так довго стоять. Заразом із Вікіпедії дізнаються про існування інших художників і планують подальший маршрут — аби за недовгі кілька днів, відведених на Рим, устигнути спожити максимум культурних товарів.

Уже стоячи в нескінченній черзі, мимоволі переймаєшся почуттям майже релігійної причетності. Справді, мистецтво сьогодні для масового західного глядача почасти заповнило лакуну, колись займану релігійним культом. По суті, черга на Караваджо й наступний культурний атракціон — не що інше, як модифікована середньовічна черга на поклоніння мощам. Одного разу зайнявши місце в цій черзі, ти зобов’язаний сподіватися на зцілення, і цілком можеш його отримати, адже на твій катарсис тут працює ціла культурна машина, що створює ілюзіон першокласної якості.

На той час, як глядач потрапляє в темні зали з грамотно вибудуваним точковим підсвічуванням, що в стократ підкреслює характерний для Караваджо контраст світла й тіні, він уже готовий до «чуда». Він пройшов чистилище, стоячи в черзі, він інформаційно підготовлений персональним аудіо гідом, і тепер ніщо не заважає Зустрічі. Зустрічі з чим? Із геніальним художником чи з блискучим фокусником-експозиціонером, який вибудував виставку в дусі ультрасучасної кунсткамери, де роботи чотирьохсотрічної давнини видаються монументальними стілами з якогось новітнього голлівудського фільму? Однак навіть якщо організатори виставки справді трохи «обманюють» глядача, вводячи його в гіпнотичний сон за допомогою сучасних експозиційних технологій, діють вони явно з добрими намірами. Адже як іще знеболити й пожвавити зустріч художника, який помер майже півтисячоліття тому, й численних підлітків-геймерів, яких юрбами водять на виставку в порядку лікнепу...

Чи правочинне таке маніпулювання мистецтвом? Чи не призведе спектакуляризація класики до того самого, до чого призвело передозування релігійних обрядів у Європі минулих століть, — художньої «секуляризації», деградації мистецтва до ролі підозрілого шулера, балаганного блазня? Очевидно, організатори масових культурних заходів типу виставки Караваждо вважають, що раз класичне мистецтво по суті вмерло ще на початку минулого століття, то побоюватися його повторної кончини було б дивно. А виходить, із надії на відродження класики цілком можна робити шоу, яке привабить туристів, як метеликів, — на згасаюче світло старовинних шедеврів, відбите безліччю ультрасучасних приладів і трюків, і з їхньою допомогою перетворене на потужний ілюзіон.

У цілому ж зустріч із Караваджо в Scuderie del Quirinale справді вразила, багато в чому пояснивши, чому сучасні художники й критики все частіше звертаються до цієї фігури. Караваджо, з одного боку, персоніфікує весь ілюзіонізм західної культури, а з іншого боку, — всю патологічність і тривогу, що ховається за цією прагматичною вірою в «реальність». Він виступає в ролі однієї з вершин класичного мистецтва і водночас є провісником мистецтва посткласичного, що ставить під питання весь навколишній світ, у тому числі й саме себе. Але навіть якщо нас обдурили і в римському Манежі ми зустрілися не з Караваджо, а просто з грамотними експозиційними технологіями, — шкодувати про це не доводиться. Адже виставка стала гарним прикладом того, як можна зачарувати сучасного глядача-скептика, змусити його повірити в магію мистецтва в нашому позбавленому ілюзій, «розчаклованому» світі.