Скандальний письменник, художник, режисер, публіцист, Стюарт Хоум став відомим після написання таких романів, як «Зухвалі пози» («Defiant Pose»), «Не шкода» («No Pity»), і «Червоний Лондон» («Red London»). Ці романи є копією новели британського скінхедського письменника Річарда Аллена, змішаної з порнографією, політичною агітацією, історичним екскурсом до панк-року і мистецьким авангардом. Крім того Стюарта вважають цілителем і провідним прихильником голої панк-йоги свінгерів.

Ілюстрація: Інна Козак

— У тебе, здається, ніколи не було постійної роботи. Однак тобі вдалося заробляти, втілюючи свої забаганки. Розкажи про фінансовий бік справи. Якими є прибутки митця Стюарта Хоума? Чи є в тебе якісь реальні фінансові рецепти для майбутніх легенд андеґраунду?

 

— Якби я працював на такій роботі, яку знайшов, коли покинув школу в 16 років, я би заробляв більше, ніж займаючись соціальною інженерією. Тоді я працював на заводі, де з коркової деревини виробляли підлогу для автобусів. У мене був стабільний заробіток, хоча таку роботу не назвеш надто показною. Та це було давно, і пропрацював я там лише кілька місяців...

Прибутки ж у культурній індустрії дуже нестабільні…Серед плюсів — подорожі по всьому світу чужим коштом. Якщо хочеш знімати кіно та писати і при цьому нічим більше не заробляти на життя, навчися жити, витрачаючи якнайменше. Потім, коли твоя робота почне давати віддачу, ти зможеш уповні насолоджуватися життям. Заробіток від культурної інженерії майже неможливо передбачити, оскільки, навіть якщо розраховувати на продажі книжок по всьому світу, неможливо передбачити, як змінюватимуться співвідношення валют, а саме зміни курсів валют роблять мій рік фінансово вдалим або невдалим. Отже, якщо ти хочеш бути легендою андеґраунду, найважливіше навчитися не перейматися через гроші та знати, як жити дешево. Ця навичка знадобиться і коли ти грабуєш банки або займаєшся аферами. Зрозуміло, якщо займаєшся криміналом, то краще приховувати свої статки й видавати себе за бідняка. Люди дивляться на тебе й бачать жалюгідного, але продуктивного культурного інженера, тож пограбування банків або інша кримінальна діяльність, якою я, можливо, займаюся, добре приховані за цією димовою завісою.

 

— Ти скептично ставишся до визначення «геніального» в мистецтві? Як думаєш, визначення геніальності — це взагалі про що? Для еліти, для мас, для середнього класу…

— Будь-хто може займатися чим завгодно, але жодна людина не може робити все однаково добре. Якщо ти над чимось працюєш, ти стаєш у цьому кращим, а якщо працювати наполегливо, то можна робити це щось краще за багатьох інших. Ідея «геніальності» — це просто інструмент, за допомогою якого боси культурної індустрії залякують конкурентів. Ніхто не робить чогось добре від самого початку, але якщо дурити людей, примушуючи думати, що їм за щось не варто навіть братися — настільки це складно, — то вони й не намагатимуться. Визначення «геній» також слугує виправданням для тих селебрітіс культурної індустрії, котрі заробляють величезні кошти. Утім варто пам’ятати, що креативні ініціативи зазвичай дуже погано оплачуються.

 

— Який рік для тебе був найгіршим і який найкращим у фінансовому плані?

— Якщо вилучити суто умоглядні заробітки від збройних пограбувань, найбільш прибутковими були роки, коли я отримував позицію художника-резидента або письменника-резидента, або ж великий грант від арт-установи. Мій заробіток також складається з роялті від книжок. 2006 та 2007-й були моїми кращими роками — я тоді працював письменником в університеті Страсклайд у Глазго і в Тейт-галереї в Лондоні. Тоді ж я отримав One To One Live Art Development Grant. А 1990—1993 роки були найбіднішими. Тоді я оголосив мистецький страйк. Замість того, щоб заробляти гроші з чогось креативного, я жив на державну допомогу з безробіття, читав багато книжок і дивився фільм про кунг-фу. Ідея арт-страйку полягала в тому, що я відсторонився від виробництва культурних об’єктів. Утім це не заважало мені займатись крадіжками. Я був зареєстрований як безробітний і отримував допомогу з безробіття. Це було певним алібі для органів влади, щоб не виникало запитань, де я беру гроші, щоб себе утримувати.

Стюарт Хоум із надувною лялькою. Фото: Джулія Кінг

— Наскільки важливі масмедіа для підтримання або субверсії понять нації, націоналізму та ідентичності в цілому?

— Новинні медіа зазвичай національно специфічні, тому вони тяжіють до зміцнення національної ідентичності. Це може визначати свідомість глядача, якщо він довіряє лише новинам із тої національної території, на якій вимушений жити. Я намагаюся споживати медіа вибірково, тому поєдную британський BBC з «Аль Джазірою», проамериканський СNN із антиамериканським Russia Today. На жаль, серед цих ресурсів немає жодного антикапіталістичного. Окрім того, онлайн можна знайти змістовніше висвітлення новин.

 

— Новий авангард, як би ти його зараз визначив?

— Розгортання в бік майбутнього! Про це говорять деякі сучасні російські й українські антимистецькі колективи, такі як «Війна». Більшість з того, що робить «Війна», виглядає радісно. Хоча групові сексуальні дії в State Biological museum виглядають трохи поспішними і зробленими у стані стресу, але є, без сумніву, інтернет-хітом в Росії. Усе повертається до основ, і я думаю, що більшість геїв повернуться до дівчат. Увесь цей doggie-style  скоро мине. Надалі більше рівності!

 

— Які книги, на твою думку, варто обов’язково прочитати сучасному лівому інтелектуалу? І що порадиш подивитися?

— Я й досі думаю, що Маркс — це дуже вдалий початок… Потім, можливо, трохи Гегеля, щоб розібратися в діалектичному матеріалізмі, і для контрасту — комікси «Майк Хаммер» Мікі Спіллейна. Ця комбінація потім дасть зрозуміти, про що я говорю у своїх романах… Інтелектуалам варто взагалі розвантажити мізки, і мої книги можуть у цьому дуже допомогти!

Щодо речей, які потрібно побачити, я б назвав Стоунхендж та подібні монументи, оскільки вони демонструють, чого могли досягти примітивні та (ймовірно) неієрархічні суспільства.

Також варто подивитися на роботи Флавіо де Карвало, зокрема утопічні ідеї міста голих людей, а також на його реалізовані проекти (так само як і на нереалізовані) з характерним акцентом на перформанс-арт та трансвестію. Де Карвало (1899—1973) був художником і архітектором із Сан-Пауло. Здобувши освіту у Франції та Великобританії, він планував побудувати нове місто, в якому не буде релігії, форм власності та шлюбів. У нього було бачення урбаністичного середовища, в якому веселі закохані нудисти зніматимуть із себе одяг та заборони для досягнення лібідного самоперевтілення. Де Карвало хотів створити «Лабораторію еротики», де сексуальні фрики, які люблять розважатися, зможуть реалізувати свої бажання та відкрити нові. Секс та нудизм мали стати безперервним різоматичним (за аналогією з поділом ДНК) досвідом, який би постійно біфіркував (від біфуркація) в суб’єктивній свідомості кожного індивіда. Це була спроба через засоби архітектури розмити уявлення про форми сексуальності, якими дієздатні індивіди можуть насолоджуватися за обопільної згоди.

Стюарт Хоум в процесі установки виставки «Людство в руїнах». Лондон. 1988. Фото: Грем Харвуд

— Який аспект мистецтва тебе найбільше цікавить? Інтелектуальний? Естетичний?

— Я хотів би відмовитися від ідей про канали сприйняття, що їх нав’язує капіталізм, і подолати межі між інтелектуальним, емоційним, фізичним та естетичним. Моя мета — інтегруватися в реальне буття людської спільноти, оскільки ми є істотами соціальними на найфундаментальнішому рівні… Тож мета — зруйнувати існуючу суспільну систему, в якій люди створюють ієрархію, акцентуючи окремі аспекти нашого буття. Таке вивільнення має супроводжуватися, наскільки це можливо, оголенням, оскільки ієрархія важко утримується там, де всі голі.

 

— Як ти ставишся до класичного в мистецтві?

— Так само, як і до всього іншого класичного — досить цього старого сміття, давайте створимо щось інше. Люди схильні забувати, що важливими є не культурні об’єкти, а соціальні зв’язки в групах, які їх створюють. Тому всі культурні форми відмирають. У цілому, культурні об’єкти перестають існувати, адже соціальних умов, у яких вони були створені, більше не існує.

 

— Яких художників ти поважаєш?

— Тих, які вийшли з мистецтва. Їх небагато: Бен Мореа, Генрі Флінт, Лора Гемсер... Мистецтво мертве, спалімо музеї!

 

— Ти вважаєш, що ліве мистецтво має неодмінно бути не видовищним (не спектакулярним)?

— Думаю, що люди надто залежать від уявлення про видовище та рекуперацію. Я думаю, що для лівих значно важливіше те мистецтво, яке є антиартистичним, а не антиспектакулярним. Я шукаю не антимистецтво, а скоріше, завершення мистецтва.

Стюарт Хоум позує перед лаймхаузською пірамідою. Фото: Марк Аткінс

— Що має прийти після постмодернізму? Які головні характеристики епохи, в якій ми живемо?

— Я бачу постмодернізм як черговий ступінь модернізму, що виник у часи пізнього капіталізму. Далі буде справжній комунізм — не державний «комунізм», який є формою капіталізму, — та кінець мистецтва, яким ми його знаємо. Ця епоха характеризується підвищеною увагою до нескінченних балачок про речі, які не мають жодного значення. Це ера розпаду.

 

— Ти вважаєш, що сайти соціальних мереж змінили світ? Яким чином? Чому тебе це цікавить?

— Сайти соціальних мереж, так само як і мобільні телефони, змінили самоорганізацію людей. Фактичне спілкування стало простішим, а ось емоційне, за посередництва Інтернету, не таке досяжне. Це досі краще робити віч-на-віч. Але Інтернет і мобільні телефони дуже спростили організацію ситуацій, у яких емоційне спілкування стає можливим. Сайти соціальних мереж зіграли важливу роль у нещодавньому політичному перевороті на Близькому Сході, і вони продовжуватимуть допомагати поширенню антиурядових та антидержавних закликів по всьому світу. На жаль, реакціонери, які хочуть захищати держави, також можуть використовувати ці інструменти для мобілізації. Сайти соціальних мереж витворюють новий вид спілкування, та виробляють такі знання про людей, які раніше просто не могли існувати. Наприклад, я ще з 1980-х спілкувався з мейл-артистами з колишнього східного блоку, переважно з колишньої Югославії, проте лише зараз за допомогою соціальних мереж дізнався, що у нас багато спільних музичних інтересів, а також що ми поділяємо зацікавленість в антимистецтві. Окрім того, спілкування через соціальні мережі заохочує деяких жінок, які живуть далеко від Лондона, надсилати мені свої ношені трусики, в пластикових пакетах. Я не знаю, чому вони це роблять, але таке трапляється.

З іншої сторони, ти не маєш компаній та інтелектуальних агенцій, а використовуєш програмне забезпечення, намагаючись впливати на погляди і поведінку споживачів у соціальних мережах. В основному це усього лише код, який дає можливість для запуску 50 або близько того профілів в соціальних мережах з різними платформами. В програмному забезпеченні є багато інформації для них, публікуються посилання, це робить вигляд дуже активного профілю. Ті, хто користується програмним забезпеченням, працюють з припущенням, що у людей є стадне почуття, і вони будуть там, де інші. Тому ми бачимо, що різні групи населення світу прискорюють хід у різних напрямках. Правлячий клас хоче використовувати соціальні медіа, щоб заглушити інакомислення, для боротьби з тим, що ці платформи можуть бути використані для прогресивного кінця в місцях, де переважають потенційно революційні умови (а такі по всьому світу).

 

— Чим є для тебе література? Ти вважаєш себе графоманом? Чи є якийсь спосіб відрізнити графомана від реального письменника?

— Література — це маленький палець на мертвій правій руці буржуазії. Вона хоч і мертва, але примудряється перешкоджати нам досягти комуністичного екстазу. Ми, звісно ж, маємо переходити межу в усьому, включно з письменством. Що відрізняє роботу так званих справжніх письменників від графоманів, так це те, що роботи «справжніх» позбавлені пристрасті, мертві, нудні й не варті читання. Справжніх письменників треба роздягнути догола й перетворити на еротоманів — лише тоді їм можна дозволити друкувати книжки. Література — для ідіотів.

Левітація в Театрі Павільйон в м. Брайтон в травні 1993 р., що була організована Стюартом Хрумом в знак протесту проти концерту Штокхаузена

— Ти, як письменник, не почуваєшся самотнім у світі, перенасиченому інформацією?

— Такого не буває, особливо якщо ти в змозі підкорити інформаційний потік і розважатися з ним. Я думаю, що самотньо тим, хто насамперед почувається письменником, і лише потім — людським створінням. Але, як і всі люди, причетні до виробництва літератури та інших форм серйозного мистецтва, вони психи, і їм потрібна допомога.

 

— І все-таки інколи ти почуваєшся самотнім?

— Ніколи. В Лондоні дуже просто зустріти людей… Потрібно лише вийти на вулицю. Окрім того, в мене багато друзів, тому я можу влаштувати зустріч або просто подзвонити комусь чи що. Навіть якщо це пізня ніч і всі довкола мене сплять, я завжди можу поговорити з самим собою, бо в мені живе багато особистостей, і більшість із них люблять поговорити одне з одним.

 

— Що ти робиш, аби розважитися?

— Мені подобається пити пиво з пляшки, виливаючи іншу пляшку пива собі на голову. А ще — грати голим у Твістера з оливковою олією, грати в пляшечку на роздягання і розповідати анекдоти. Якщо я відчуваю себе десь дуже далеко, я їм квасолю по фунту в упаковці і обклеюю себе клейкою стрічкою від поясу і нижче. В результаті тиск в шлунку створює радіальне відчуття, але ви маєте бути обережним, щоб встигнути розгорнути себе перш ніж ситуація стане небезпечною для життя.

 

— Наскільки для тебе важливий секс? Від чого ти отримуєш насолоду?

— Секс для мене дуже важливий — це універсальний медіум людського спілкування. Мені подобається, коли мені смокчуть член, саме тому зараз я практикую так звану гопо-йогу, щоб досягти розтяжки, яка дозволить мені самому смоктати свій пеніс. У хатха-йозі це називається Плуг, а в чав-йозі — Глибока Глотка. В цій позиції чоловіку дуже зручно дістатися власним ротом до свого члена. У чав-йозі ми концентруємося на контролі свого пукання, бо якщо ти вправний у цьому, тоді контроль дихання — дрібниці.

Я відслідкував коріння чав-йоги до знаменитого грабіжника потягів Ронні Біггса, який, практикуючи асани у Вандсвортській в’язниці, досяг необхідної для втечі фізичної форми.

 

— У тебе є якісь кулінарні вподобання?

— Мені подобається хумус — для їжі, а також для сексуальних ігор. Багатьом чоловікам подобається намащувати жіночу піхву йогуртом перед тим, як лизати, але я вважаю, що хумус навіть кращий для цього! Також люблю гостру пряну їжу. Карі — це круто. З європейської їжі найбільше люблю італійську. Але по всьому світу є багато гарних страв.

 

— Ти хотів би приїхати в Україну прочитати лекцію абощо? Як гадаєш, чому ти популярний у таких країнах як Росія, Фінляндія, Україна?

— Я б залюбки приїхав в Україну з лекцією або на літературні читання, якби мене запросили. Мені подобається приїздити в нові місця. Щоправда, мова може бути проблемою. У мене південний лондонський акцент, і поза південно-східним регіоном Англії та Австралією (де версія англійської мови схожа), може виникнути проблема з розумінням того, що я кажу. Потрібен гарний перекладач.

Чарльз Буковські спочатку став популярним у Фінляндії. Можливо, люди у Фінляндії, Росії чи Україні мають кращий смак, ніж у Великобританії або Сполучених Штатах. Також допомогло те, що в цих країнах були скандали, пов’язані з моїми книжками. Я вперше відвідав Фінляндію за кілька днів після перших акцій Фронту визволення тварин у цій країні. Оскільки в одній із моїх книжок згадувалися такі питання, я опинився в центрі уваги медіа. В Росії, за словами мого видавця, бути позови проти мене через розповсюдження антихристиянських ідей у книзі «Стань перед Христом і вбий любов». Це ще один скандал, не ініційований особисто мною. Я звичайний хлопець із розважливими поглядами, проте, на жаль, стривожені авторитаристи неспроможні побачити, що все сказане мною має сенс. Якби вони витратили разом зі мною кілька годин, стоячи на голові голими на пляжі, я б допоміг їм вирішити багато їхніх проблем.

 

— Ти цікавишся геополітикою?

— Так, оскільки я прагну знищити всі національні структури та кордони. Маркс казав: «знай свого ворога», — і його я бачу в особі Карла Гаусгофера та Самюеля Гантінгтона. Вони вороги міжнародного робітничого класу та людства в цілому.

 

— Як думаєш, чи варто нам усім розпочати вивчати китайську?

—  Політика таких мов носить комплексний характер. Які імплікації має рішення вивчати мандаринський діалект, а не, скажімо, кантонський? Думаю, треба уважніше придивитися до мови, перш ніж розпочати її вивчати. Важко знати заздалегідь, яка мова найбільше слугуватиме світові, — не слід забувати про литовську або урду лише через те, що зараз Китай прискореними темпами нарощує потужність. Сподіваюся, скоро не буде супердержав, оскільки не буде націй.

 

— Як ти думаєш, чи є життя поза межами Землі?

— Дуже схоже на те, але я не вірю, що НЛО — це інопланетяни, які прилітають на Землю. Це переважно оптичні ілюзії або нерозпізнані зірки чи літаки. Немає достатніх доказів, аби вважати, що це космічні кораблі з інших планет. Певна частина так званих підтверджених випадків зустрічі з НЛО — чистісінькі містифікації.

 

— Які твої думки з приводу Великого адронного колайдера?

— Тамтешні експерименти мають допомогти нам усім стати молодими, прудкими та науково мислячими. Я думаю, що науковий досвід корисний, проте в капіталістичних спільнотах його спрямовують економічні та ідеологічні міркування, що не зовсім по-науковому. Але це ніяким чином не повинно змусити нас відсторонитись від науки. Люди, які працюють на Великому адронному колайдері поблизу Женеви (якби вони працювали голими), можуть зробити перший крок до перемоги над питанням про заангажованість досліджень, яке постає з ірраціоналізму капіталізму.

 

Переклала з англійської Наталія Мар’янчик

 

 

Олексій Кузьменко