Вчора в Національному художньому музеї України завершила свою роботу виставка-перформанс Тараса Полатайко "Спляча красуня".

Україно-канадський художник Тарас Полатайко виїхав з України в 1983 році. З 1989 року він живе і працює в Канаді і Нью-Йорку. Два роки тому він розпочав роботу над новим проектом "Спляча красуня", який цього літа був представлений в НХМУ. Проект грунтується на історії про сплячу красуню, казці, що вперше була записана Шарлем Перро ще в 1697 році. Фінал знають всі - красуня прокинулася від глибокого сну після поцілунку Принца, вони одружилися і жили довго і щасливо. Художник же вирішив відтворити казку в реальному житті.

Реалізація проекту проходила в кілька етапів: по-перше, художник оголосив про пошук дівчини на роль Сплячої красуні. Кастинги проходили з 13 липня по 13 серпня. З кожною дівчиною художник говорив особисто і в результаті зробив вибір. У процесі роботи Тарас Полатайко трохи змінив історію і вибрав не 1, а 5 дівчат, готових спробувати свого щастя в казці наяву. Ще більш реальною казку зробили умови художника, підкріплені юридичною угодою: дівчина зобов'язана вийти заміж за Принца, який її поцілує, якщо в момент поцілунку вона відкриє очі. Принцем же міг опинитися будь-хто з відвідувачів музею. Щоб увійти в зал і поцілувати красуню, він теж був зобов'язаний підписати документ "Я одружуся на красуні, якщо вона відкриє очі".

За час перформансу, що тривав з 22 серпня по 9 вересня, принци намагалися розбудити красунь, але безуспішно. Ризикнула влаштувати свою долю тільки одна дівчина - Красуня Яна. Відкривши очі під час поцілунку з Принцем, вона побачила перед собою ... дівчину. 

 Про те, як пов'язана тема "Сплячої Красуні" з творчістю митця, як проходила підготовка проекту, чи очікував автор такого фіналу, чи планує він повторно проводити свій перформанс, з якими поглядами на проект йому довелося зіткнутися, а також про інші нюанси щодо проекту "Спляча красуня" ми запитали у Тараса Полатайко.

Наталя Михайлова Тарас, з якими лініями і темами в твоїй творчості пов'язаний проект "Спляча красуня"? Або ж ідея спонтанна?

Тарас Полатайко Ідеї до мене завжди приходять спонтанно. Але за всякого роду спонтанністю стоїть тривалий процес хаотичних рефлексій і життєвого досвіду, які, в кінцевому підсумку, сублімуються в ясні ідеї. Ідея з'явилася в контексті проекту про терпіння. «Спляча Красуня» була однією з багатьох його частин, які я хотів би включити в нього. Кожна складова частина проекту говорила б про інші аспекти терпіння як про форму людського існування. Однак «Спляча Красуня» по більшій мірі про справжню любов як основу життя як такого. Мене цікавить таємниця цього почуття, коли сильні емоції об'єднують двох людей. У більшості випадків це відбувається абсолютно несподівано. Кульмінація - це дитина, яка є продовженням самого життя. Що може бути важливішим за життя, яке саме себе підтримує?

 

- Проект цікавий тим, що залучає до своєї реалізації людей, у звичайному житті (можливо) не пов'язаних з мистецтвом: дівчат на роль Сплячої Красуні і відвідувачів музею на роль Принца. Не хвилювався? Адже, по-перше, довірив реалізацію проекту абсолютно незнайомим людям, а, по-друге, була відповідальність за зміну їхнього життя.

- Я придумав структуру події. Що відбувається всередині цієї структури, повністю поза моїм контролем. У мене немає сценарію взагалі. Я даю можливість дорослим людям взяти участь в моєму перформансі. Це їх вибір. У цьому зв'язку важливо підкреслити, що ніхто, враховуючи мене, не заробляє жодних грошей. Всі учасники - добровольці. Це було справою принципу з самого початку, тому що гроші псують казки.

- Ти мав можливість поспілкуватися тільки з дівчатами-претендентками на роль Красуні. Які були твої критерії відбору?

- Я розмістив оголошення про перформанс на сайті музею. Понад 100 жінок добровільно прийшли на співбесіду. Жодних конкретних вимог. Запрошувалися всі, хто старше 18 років і незаміжня. Близько 80% учасниць відпали, коли зрозуміли, що я не жартую з приводу шлюбного контракту. Зрештою, більше 20 жінок прийшли на співбесіду. Мені було цікаво почути їхню мотивацію, це те, про що я у них питав.

 

 

Віра Ганжа Тарас, ви багаторазово згадували, що проект «Спляча красуня» був створений спеціально для Національного художнього музею України. Чому ви вибрали саме Нацмузей, чим ця локація здалася найбільш вдалою для даного проекту?

Тарас Полатайко Національний музей запросив мене і в мене виникла ідея цього проекту.

 

- Ви не плануєте його де-небудь повторювати, в іншому музеї або іншій країні?

- Я б хотів представити цю роботу в різних країнах. Так чи інакше, проект дійсно показує багато про суспільство. Кожна культура відмінна від іншої, так що презентація проекту в кожній країні була б абсолютно іншим досвідом. В Україні проект розкрив найніжніші, красиві і чарівні якості людської душі, так само як і найгірші. Повний спектр. Я познайомився і потоваришував з самими чудовими добрими людьми, які вийшли зі мною на зв'язок і запропонували свою допомогу, тому що їм сподобався проект і їм хотілося б жити в казці. Але також зустрілися і досить неприємні бюрократичні, корумповані, боягузливі створіння, які намагалися закрити казку, щоб захистити свої дупи. Я думаю, вона виявилася для них занадто справжньою, щирою і реальною.

Ідея проклятої краси є і у «Вії» Гоголя, заснованому на давній народній казці, який, на мій погляд, є квінтесенцією українського оповідання. Коли Міністерство культури намагалося закрити проект за день до відкриття, мені стало зрозуміло, що я Хома - монах, який читає проповіді в церкві протягом трьох ночей, щоб зняти прокляття. Він малює магічне коло навколо себе на підлозі церкви, щоб зробити себе невидимим для огидних монстрів, які намагаються прорватися до нього, він молиться за Красу в зачарованому колі.

Дуже цікаво дивитися огляд «Сплячої красуні» на Euronews. Те ж саме відео інтерпретується зовсім різними, не пов'язаними способами на 11 різних мовах. Я опублікував кілька на мій своїй сторінці в Facebook.

Також я думаю над тим, щоб зробити "Амура і Психею", тільки поміняти їх гендерні ролі.

 

- Чому ви вирішили задіяти 5 учасниць замість однієї - що це змінює? До того ж, ви говорили, що проект апелює до політичного контексту, де Україна - це Спляча Красуня, яка очікує бути розбудженою.

- Спочатку я хотів, щоб була лише одна Красуня, в точності як у казці. Але так багато яскравих, сміливих і ніжних жінок погодились брати участь у проекті, що я відчув, що було б несправедливим вибрати тільки одну. У мене було п'ятнадцять днів для проведення проекту, так що я вирішив обрати п'ять жінок. Якщо ви розділите п'ятнадцять на три, то отримуєте п'ять. У казках все трапляється з третьої спроби.

Так, в результаті п'ять сміливих учасниць повинні були спати протягом трьох днів кожна. І я так вдячний цим яскравим і красивим українським дівчатам, які мали мужність знаходитися в настільки незвичній ситуації. Також хотілося б сказати, що я присвятив цю роботу своїй красивій і дуже розумній дочці Марині Полатайко.

 

- Яка була ваша реакція на те, що першим і єдиним Принцем виявилася дівчина? Ви очікували на щось подібне?

- Ні. Я взагалі нічого не чекав. Це ж саме життя нам щось про нас розповідає, і що буде далі - нікому невідомо.

 

- Тобто у вас взагалі не існувало ніякого сценарію розвитку подій і можливого фіналу перформансу?

- Саме так. Ніякого сценарію і нічого подібного.

 

- Які варіанти happy end'а можливі в даному випадку, адже в Україні заборонені одностатеві шлюби. І чи не суперечить це умовам вашого перформансу (учасники зобов'язуються зв'язати себе узами шлюбу)?

- Вони можуть одружитися в будь-якій іншій країні, де одностатеві шлюби дозволені. По суті, вони можуть легко отримати статус біженця на основі цього (порушення прав людини). Вони тепер улюблениці міжнародних ЗМІ, так що Посольства демократичних країн повинні шикуватися в чергу, щоб радо їх прийняти.

 

- Ви продовжуєте стежити за розвитком відносин пари, яка з'явилася під час проекту?

- Не особливо. І хоча їх відносини є частиною казки, яку я створив, і отже є продовженням моєї творчості, я не збираюся нав'язувати їм себе в будь-якому випадку. Так само я обмежив своє втручання як художника, коли справа дійшла до вибору суконь Красунь і макіяжу. Я просто сказав, що сукня має бути білою. Інше було на розсуд учасниць і дизайнерів. Все ж я хотів би залишитися з усіма друзями. Врешті-решт ми разом пройшли через цей дивовижний чарівний досвід. Їх казка продовжується, а моя казка закінчилася, до моменту, поки я не почну наступний проект (я трохи заздрю ​​по-хорошому). І я бажаю, щоб їх казка ніколи не закінчувалася.

 

- Ви говорили, що мета цього проекту - втілити казку в реальності. У чому ви бачите художню цінність свого проекту і в чому його відмінність, наприклад, від реаліті-шоу на ТБ?

- Реаліті-шоу знаходяться в рамках жорсткої і дурної території комерційного телебачення. А це мистецтво. Тут не замішані гроші, і якщо ви звернете свою увагу, то побачите, як багато семантичних шарів переплітаються в проекті, незважаючи на його уявну простоту. Казка - це стародавній архетип людської поведінки / діяльності, в кінці кінців. Набагато краще читати Юнга, ніж дивитися реаліті-шоу. Я не дивлюся телевізор.

 

- Ви можете визначити, в чому суттєва різниця (якщо вона існує) між сприйняттям проекту «Спляча красуня» тут в Україні та інших країнах? З якими думками вам доводилося стикатися?

- У принципі, істотної різниці немає, за винятком деяких дуже дурних, малоосвічених, керованих заздрістю коментарів, які я отримав від деяких членів місцевого художнього співтовариства під час круглого столу, організованого музеєм. Але це зрозуміло. Робота вийшла далеко за межі маленького самовдоволеного міхура локального світу мистецтва, і буде потрібний час для того, щоб це просочилося. Часто арт-спільнота вважає себе вільною і радикальною, але дуже часто виявляється самим лицемірним консервативним суспільством, обопільно цілуються в зад, особливо коли вони стикаються з чимось новим. Це як Боб Ділан одного разу сказав: «Щось відбувається, і ви не знаєте, що це таке. Чи не так, Містер Джонс?» (Because something is happening here. But you don't know what it is. Do you, Mister Jones?).

 

 

 

 

Наталя Михайлова

Віра Ганжа

 

Фото: Тарас Полатайко