19 травня в PinchukArtCentre відкривається унікальний проект - перша на території Східної Європи персональна виставка одного з найбільш яскравих художників сучасності - Олафура Еліассона. На виставці, яка отримала назву "Твоє емоційне майбутнє ", буде представлено 15 нових, раніше не експонованих робіт художника. Виставка займатиме 2-4-й поверхи арт-центру і триватиме до 2 жовтня. Напередодні знаменної події директор PinchukArtCentre Екхард Шнайдер поговорив з датсько-ісландським художником, що перевернув історію сучасного мистецтва своїми мега-інсталяціями на кшталт "The Weather Project" у лондонській галереї Tate.

Олафур Еліассон

Екхард Шнайдер: Ваша виставка в РinchukArtCentre охоплює вражаючу кількість фундаментальних ідей. Багато нових робіт були створені спеціально для неї. Робіт, які є ознакою нового напрямку у вашій творчості, зокрема, сад із обсидіану і хвиляста стеля. Яку роль відіграють ці роботи в загальній концепції виставки?

Олафур Еліассон: Загалом, моя робота – це постійне дослідження певних ідей і тем, які розвиваються у визначеному напрямку, і з яких постають питання, одне за одним. Це можна розглядати як своєрідний рух уперед, який часом не пов’язаний з довкіллям, проте у багатьох випадках він безпосередньо стосується оточуючого контексту. Інколи навколишнє середовище стає головним натхненням, іншим разом – натхнення з’являється від роботи в студії. Тривалість проекту, кінцеві терміни та перетини, окреслені виставкою, звісно, дуже важливі. Якоїсь миті думки кристалізуються, набувають форми і продовжують своє існування в іншій мові або іншій формі як твір мистецтва.

Як відбувається цей переклад або трансформація ідеї у твір? Моя Підлога лави/Lava floor [2002], наприклад, безумовно, відсилає до ландшафту з обсидіану. Я вже кілька разів переносив природні явища всередину приміщень, чи то воду, рослини або землю, як, приміром, в Kunsthaus Bregenz [Опосередкований рух/The mediated motion, 2001]. Тож, я вже мав справу з різноманітними типами матеріалів для підлоги, які докорінно відтворюють різні відчуття, коли йдеш ними або просто уявляєш, що ступаєш на них. У контексті цього я, звісно, бачу себе серед митців, які роками привносили світ природи у виставковий простір. Прикладом може слугувати Земляна кімната/Earth Room Волтера Де Марія.

Під час роботи в студії мене особливо зацікавили два моменти, пов’язані з обсидіаном. Першим з них була розмова у моїй школі [Institut fur Raumexperimente / Інститут просторових експериментів] про ландшафтну архітектуру, яка розкрила роль обсидіану як дзеркала в історії мистецтва. Це вулканічне скло чітко та тісно пов’язане з традицією живопису. Мене це зацікавило, оскільки дзеркало завжди було важливим елементом у моїй роботі, а також тому що я, як і завжди, прагнув дослідити зв’язок між дзеркалом, баченням і сприйняттям простору взагалі. А по-друге, я маю безпосередній досвід відчуття обсидіану з Ісландії і, зокрема, від добре знайомого мені пішого шляху, що пролягає через регіон Графнтіннускер. Ісландською обсидіан називається «hrafntinna», що означає «скеля ворона», тому що він чорний і блискучий.

Ще хлопчиком я часто ходив цим шляхом. Найбільше вражає те, що на цьому досить великому ландшафті немає нічого, крім вулканічного скла. Обсидіан утворюється з особливого різновиду лави. Наприклад, коли вулкан знаходиться під льодовиком, або якщо лава раптово охолоджується у безвітряних умовах. У червні минулого року я пішов у похід з учнями моєї школи через ці обсидіанові поля, і саме тоді я замислився над можливістю створення обсидіанового саду.

Олафур Еліассон. The weather project

ЕШ: Вас цікавить виключно матеріальність, природні процеси, що зберігаються всередині? Чи це також і чорнота, що є кольором, який поглинає світло? Відображення і поглинання світла?

ОЕ: Мене цікавить його функціонування як частини, або як творця атмосфери, тому що чорний – напрочуд драматичний колір і його уламки можуть здаватися дуже загрозливими. Я був захоплений цим історичним аспектом мистецтва, що водночас стосується й мого власного шляху камінням. Відображення, яке ви бачите у дзеркалі, в принципі, є минулим – світлом звідти, звідки ви щойно з’явилися. Це простір, який ви щойно залишили за собою. Однак, в обсидіановому саду ви також маєте можливість побачити й шлях перед собою, проте майбутнє, в жодному разі, непередбачуване.

ЕШ: Але чи не присутній тут певний емоційний елемент? Ви намагалися його якомога нейтралізувати, тому що емоційна складова проглядається також й у назві виставки: Твоє емоційне майбутнє.

ОЕ: Взагалі-то ми думаємо про емоції, як про щось доволі невловиме. Однак, по великому рахунку, ми схильні вважати, що світ, загалом, складається з раціонального і контрольованого. Те, що залишається – це плинна субстанція, з якої народжуються почуття. Говорити про емоції – це намагатися стати частиною цієї плинності через спробу поєднати віру із раціональним. Саме таким чином раціональна думка також стає емоційною.

Олафур Еліассон. Side Angle Lights

ЕШ: Іншими словами, своєрідний обмін.

ОЕ: Йдеться про те, що недостатньо покладатися на системи, догми, маніфести і політичні ідеології як засоби співіснування в цьому світі. У майбутньому ми також повинні покладатися й на інші речі – співчуття, чуттєвість, співпереживання та фундаментальні ідеї взаємодії людей.

ЕШ: Можливо, це теж має сенс з огляду на ваше рішення формувати виставку на балансі між недовговічними роботами, що існують лише мить, та іншими – наприклад, обсидіановим садом і хвилястою стелею, які дуже нагадують скульптури й існують у часі. Чи є зв’язок між різними поверхами, плинним та раціональним, співчуттям і відношенням до реальності у складанні виставки?

 

Інколи навколишнє середовище стає головним натхненням...

ОЕ: Так, між роботами наявний тісний зв’язок. Це також відображає і мої знання про місце виставки та саме місто, його атмосферу і моє ставлення до України. Взаємозв’язок створюється між усім, що я знаю про ситуацію, всім, що я несу в собі, впливаючи, звісно, на рішення, які я приймаю в певний момент.

Стосовно хвилястої стелі, можливо, варто сказати, що мене особливо зацікавила підлога у виставковому просторі – дуже характерна підлога з кам’яних плит, що виражає певну культурну ідею про те, як повинно виглядати престижне місце. Використання цієї підлоги та створення інсталяції чогось мінливого над нею створює не тільки простір, розсіяний у відображенні, але й до всього, впливає на рух людей під дзеркалом. Так раптово інсценується не тільки уявлення простору або тіла, але й рух під стелею утворює певні хвилі. Хвиляста стеля активується відображенням руху людей крізь простір, тобто відповідальність за створення руху покладена саме на глядачів.

Океанські хвилі не рухатимуться без глядача, і я знаходжу це справді цікавим. Це як конвеєр ідей. Я гадаю, що в кінцевому рахунку ця сама ідея спрацьовує і з кристалізацією обсидіанового саду. Загалом, він здається ультра-нерухомим, але, певним чином, нагадує чорне море, застигле посеред бурі, і ви можете уявити себе маленьким човном, що кидає виклик стихії. Я поєдную щось неймовірно вражаюче з чимось дуже особистим. І я вважаю, що коли за матеріальною виразністю зберігається невловимість, це просто захоплює. Колір знаходиться у русі, матеріальності, тому поєднання фізичного і реального відбувається протягом якогось часу. Важливий фактор часу - факт його тривалості, бо ви також потребуєте час, щоб зрозуміти це.

І тут однаково важливе сприйняття як під час, коли ви тільки відвідуєте виставку і дивитесь на твір мистецтва, так і пізніше, коли ваше сприйняття розширене, адже вони настільки різні, як і люди, яких ви зустрічаєте на вході й на виході. Ви поділяєте цей досвід з іншими. Мене, насамперед, цікавить, яким чином розкриваються соціальні, міжособистісні або взаємовпливаючі аспекти на подібних виставках.

Це також важливе і для наступного поверху, де знаходиться Твій сліпий рух [2010]. У цій туманній роботі ви спочатку зустрічаєте тільки себе, спершу ви маєте справу із собою. Бачення, принаймні такою буде ваша перша думка, виявляється неможливим, саме тоді відбувається докорінна переоцінка. Ви запитуєте себе: Як мені зорієнтуватися? Дуже швидко ви знаходите в собі достатньо впевненості, щоб рухатися вперед, але згодом підтримування дистанції від решти людей стає головним завданням.

Ви не обов’язково побачите інших людей перед тим, як вони підійдуть достатньо близько, щоб зазіхати на вашу приватну територію. Раптом ви опиняєтеся у тісній близькості до якогось незнайомця, на дистанції, мабуть, менше метру, при тому, що за нормальних умов на відстані пари метрів ви вже намагалися б зманеврувати геть.

Спостерігати за іншими відвідувачами також цікаве заняття. Адже люди, які розглядають інших, зазвичай розуміють, що й на них також дивляться.

ЕШ: Інші люди або робота?

Олафур Еліассон. Umschreibung (Rewriting)

ОЕ: У філософському аспекті також і робота, але я мав на увазі інших відвідувачів виставки. Тому що, у будь-якому разі, можна сказати, що робота відповідає своїм поглядом глядачеві.

ЕШ: Так, звісно.

ОЕ: Саме тут сутність об’єкту входить у гру. Об’єкти не просто пасивно присутні у просторі, вони мають всеохоплюючу спрямованість, що взаємодіє з реальністю. Світ – це не основа для роботи, я б навіть сказав, що це подія, створена роботою. Роботу можна розглядати як творця реальності.

 

Океанські хвилі не рухатимуться без глядача...

ЕШ: Олафуре, повернемося ще раз до двох різних робіт на виставці. З одного боку, маємо обсидіановий сад з камінням, що у своєму конкретному вираженні як об’єкту функціонує віртуально, немов очі. Тоді як, з іншого боку, туманна кімната має справу з рухом в умовах непевності, з переживанням глибинних явищ. Якщо розглядати ці дві роботи разом, мене просто вражає, наскільки вони діаметрально протилежні. З цього виникає наступне запитання. Ми робили разом виставку майже десять років тому в Брегенці. Якщо поглянути на виставку у ретроспективі, як еволюціонувала ваша творчість з того часу?

ОЕ: Це гарне запитання. Мені цікаво, наскільки ситуація на місці буде розвиватися з часом. Неймовірно важливо розвивати чутливість до майбутнього. Звичайно, зараз ви почнете стверджувати, що будівля, де знаходиться установа, перебуває не в найкращому стані.

ЕШ: Зовсім ні.

ОЕ: Тим не менше, будівля стає основою, з якої може щось вирости, еволюціонувати. Саме зараз найкращій момент замислитись, переглянути ваші цінності з огляду на наступний крок – побудову нового музею. Загалом я вважаю корисним можливість пройти через тестову фазу й накопичити достатньо сприйнятливості, щоб потім поступово наближатися до комплексних виставок.

ЕШ: Я гадаю, ви відзначили дуже важливий момент. Інституція - це цілий діапазон її досвідів, програмних спрямувань, існуюча інфраструктура і т.д. Це тільки з одного боку. Як на мене, ще важливіше, і це не менш цікаво для вас – роль глядача і молодої аудиторії, яка росте разом із нами.

ОЕ: Так, звісно.

Олафур Еліассон. The New York City Waterfalls

ЕШ: Я вже розповідав, що ми зіштовхнулися з неймовірним викликом: шістдесят відсотків наших відвідувачів віком від 16 до 30 років. Молоді люди приходять до музею і ми нещодавно помітили, що вони вже не так швидко проходять повз. Це, звісно, трапляється, адже вони мають власний темп, але найважливіше те, що вони повертаються.

Серед ваших давніших робіт на виставці присутня інсталяція Краса (1993), яка є своєрідним наріжним каменем. Мене зацікавило, що краса має свого адресата, проте, як на мене, аспект краси недостатньо розглянутий у вашій роботі. Чи я не так зрозумів?

ОЕ: (сміється) Ні, ви можете так казати. Часом краса просто зваблива, але якщо вона поєднується з деконструктивністю, то спонукає людей замислитись над цим, під час насолодження нею. Тому вони критично підходять до неї. Таким чином, краса має можливість передавати або підтримувати діалог чи суперечку. Очевидно, в багатьох моїх роботах приваблення – це важливий компонент, особливо як засіб залучення людей. Роботи часом сприймаються спочатку як образи, бо присутній потужний елемент впізнавання.

Мені насправді цікавий момент переходу від бачення образу до сприйняття його як багатовимірного простору, що закликає до участі. Робота може справляти враження або не справляти, але, як тільки ви до неї наближаєтесь, не виникає жодних сумнівів, з чим ви маєте справу. Ви можете побачити, що це лід, ви помічаєте, що це вода, ви навіть розрізняєте, який матеріал звертається до вас і т.д.

Мені дуже цікава ця доступність, як створення загальної відкритості, своєрідного демократичного права для глядача або користувача. І це насправді хвилює.

 

Екхард Шнайдер