28 вересня у Центрі сучасного мистецтва (ЦСМ) могла відбутися подія надзвичайної важливості - збір діячів сучасного мистецтва України з метою встановити, нарешті, «правила гри» для своєї вотчини. Як мінімум, назвати речі своїми іменами: чиї інтереси обслуговують художні інституції, що дуже активно плодяться останнім часом? Хто винен у тому, що український глядач не вміє, або явно поверхнево сприймає сучасне мистецтво? Що вважати сучасним мистецтвом?

Але райдужні плани організаторів порушила низька явка діячів сучасного мистецтва. Крім ініціатора дискусії арт-критика Лариси Бабій, представниць ЦСМ Катерини Ботанової і Тетяни Філевської, заступника директора Національного художнього музею Миколи Скиби, заввідділом Центру Курбаса Костянтина Стрільця і перформанс-групи «Танцлабораторіум» у повному складі, авторитетно висловлюватися було нікому. Та й то хазяйки вечора в основному мовчали - напевно, вважаючи, що їхню думку вже давно має бути відомо всім присутнім з публікацій.

«Всіх присутніх» представляли студенти Академії мистецтв, молода викладачка іншого художнього вузу, інженер, журналіст, юний фінансист і прості «тусовщики». Про причини, що спонукали їх у дощовий вечір відвідати стіни ЦСМ, ці люди заявляли приблизно наступне: «перебуваю в пошуку себе», «цікавлюся вільної культурою в різних проявах», «захоплююся творчістю заради творчості - нічого більше, але і нічого менше». Юнак, який знімав те, що відбувається на камеру, повідомив, що «з мистецтвом безпосередньо не пов'язаний, але оскільки роки молоді, то думаю, що ще встигну зв'язатися». «Багато споживачів», - констатувала Лариса Бабій.

В принципі, вибірка була цілком референтної і навіть метафорично точною. Хіба серед діячів сучасного мистецтва мало просто споживачів грантів, що вже довгий час перебувають «у пошуку себе» і, користуючись відсутністю виразної критики, так нічого і не знаходять?

Форма дискусії теж була у сучасному дусі: в дискусії була «фішка», а саме американізований формат "on the floor" - на підлозі. Лариса Бабій пояснила, що «мова йде про неформально структуровану побудові дискурсу навколо сучасного мистецтва в Україні». Таким чином, будівельники дискурсу совалися на подушках і каріматах, розкладених на холодній плитці, в той час як у сусідній кімнаті стояв чудовий стіл зі стільцями.

Зі спільною мовою в учасників дискусії якось не складалося. «Авторитети» мордували аудиторію вченими слівцями типу «егалітарний» або «стратифікація» і повідомленнями на кшталт: «центр поступово герметизується у своїх інтенціях», при цьому замість кожного п'ятого іменника вживаючи слово «структура». Тусовщики, у свою чергу, використовували вульгарну (якусьь навіть зеківську) фамільярність: «пробач що на «ти», все-таки сидимо!»

Навіть авторитетні представники мистецької спільноти не зійшлися між собою «за поняттями». Суперечка сталася між Катериною Ботановою і директором агентства «АртПоле» Ольгою Михайлюк, що запізнилася на збори. Ольга мимохідь порівняла ситуацію у нашому сучасному мистецтві із поетичною частиною недавнього Форуму видавців у Львові, на якому, за її оцінками, було «багато графоманства». На що отримала чітку відповідь пані Ботанової: «Я знаю організаторів цього. Форум видавців графоманів не привозить».
 
Тепер, коли ви собі уявили атмосферу, можна перейти до змістовної частини. Про що ж, нарешті, говорили ці люди? Про два останніх відкриття - арт-центру «Ізоляція» у Донецьку («місті, де люди небагато розуміють про сучасне мистецтво»), і «Галереї Я. Гретера» у ТРК «Більшовик» (як «розширення ряду статусних товарів» торгового центру). Донецьк торкнувся теми, «чи можливі інституції у ненасиченому середовищі», відштовхнувшись від якої, присутні необережним рухом позбавили камуфляжу головне питання: чому середовище ненасичене. Оскільки модерація дискусії з боку Лариси Бабій практично була відсутня, про задану тему «Навіщо нам художні інституції?» більше й не згадували.

«Вони ж виставляють це все, як Васнєцова! - Емоційно закипала Лариса Венедиктова («Танцлабораторіум»). - Вони не влаштовують комунікації між роботою та глядачем. Ось ми щойно були на пленері. Якщо навколо будь-якого продукту немає рефлексії, він не вартий абсолютно нічого. А там, крім художників - практично нікого, вони ходять як голі, ці художники. Там є лише кретини на великих машинах!»

Катерина Ботанова на це холоднокровно зауважила, що, згідно з якоюсь статистикою, із загальної кількості людей, здатних до абстрактного мислення, лише 3% можуть сприймати сучасне мистецтво. Художник-інтелектуал Микита Кадан, мало не прямо з Німеччини прибув на диспут, зачепився за це твердження, щоб розповісти про знаменитих московських концептуалістів, які спочатку робили «дуже герметичні роботи». Його думка полягала в тому, що, «вироблення концепту гасне», коли його винести на занедбаний простір.

Але «Танцлабораторіуму» такий сектантський підхід був не близький. «Добре, нехай я буду стояти спиною, але до дзеркала, яке покаже моє обличчя! ..» - Зажадала Венедиктова. У результаті основна частина аудиторії, здається, погодилася, що є художня спільнота, яка може говорити на «пташиному» мовою - і є людство. І на перекладачах, чи то пак співробітниках художніх інституцій і арт-критиках, лежить відповідальна праця «перекладати гортанні хрипи шаманів на всесвітнє есперанто».

І тут постало питання про гідних довіри українських «перекладачів». Побіжне соціологічне опитування аудиторії показало таку картину: Анатолій Ульянов, Ута Кільтер, Кость Дорошенко, Аліса Ложкіна, Тамара Злобіна, Лариса Бабій, Євгенія Білорусець, Вікторія Бурлака, Михайло Рашковецький, «прізвище не відклалося». Одна дівчина висловила думку, що «у нас грунт не сприяє розвитку кураторів, філософів», інший продовжив її думку фразою, що «потрібно побільше запрошувати західних, хоч вони й відчувають себе у нас, як в Африці». Дивишся, попишуть, порозповідають - і ми навчимося.

Боже, художники цієї країни продаються на Сотбіс, їздять на Арт-Базель, десятиліттями споживають різнокаліберні гранти - але в наскільки зародковому стані знаходиться місцеве середовище! Чи вдасться нам, з нашим вічним «моя хата скраю» створити власну традицію осмислення та обговорення процесів, що обов'язково обговорювати при створенні будь-якої художньої школи? Як справедливо зауважив хтось із присутніх, «у нас відкриваються галереї - і існують так, наче вони існують на Марсі. Створюється інституція, яка працює так, ніби не існує інших інституцій». Звідки ця відчуженість - від байдужості до роботи, презирства до співвітчизників, відсталої переконаності у своїй винятковості або від боязні знизити самооцінку? Якою б безладною не вийшла дискусія у ЦСМ, величезне їм дякую за спробу створення цієї платформи об'єднання. «Підлоговий» формат Лариси Бабій поновлюватиметься що два тижні і, сподіваємося, пожвавить середовище, яке так явно потребує діалогу.