У галереї «BOTTEGA» з 24 січня по 12 лютого тривала виставка франко-швейцарської фотографки Валері Клеман «Карбунок часу», присвячена фікціональному зображенню пам’яті про події в Чорнобилі. 

 

Наталія Чермалих Валері, ти народилася в Лозанні, у Швейцарії, а більшість свого життя провела у Парижі. Звідки виникла цікавість до України?

Валері Клеман Мене завжди бентежила ця велика країна, СРСР, я багато читала російську літературу, захоплювалася радянським кінематографом. Але я вперше потрапила до Москви лише в середині 90-х. Мушу сказати, що тоді ця подорож шокувала мене. Я зрозуміла, що від тієї «літературної» Росії не лишилося й сліду, а Москва стала місцем накопичення грошей, кар’єризму, а з іншого боку – гнітючої бідності. Це дуже жорстоке суспільство.

Через кілька років я випадково потрапила до України та відчула досить різкий контраст із Москвою. Мені здалося, що кияни надзвичайно радіють, коли хтось цікавиться їхнім життям, їхнім суспільством. Мені закортіло щось зробити у відповідь: і я поїхала до Чорнобиля…

 

- Чому саме туди?

- Насправді, кілька років до того я прочитала книгу Свєтлани Алєксієвич «Чорнобильска Молитва», яка стала сенсацією в Європі. Ці  свідчення, записані зі слів постраждалих та очевидців, надзвичайно відверті та сповнені дрібних деталей, стали справжньою літературною знахідкою. До цієї книги в Європі ніхто не знав, як саме мешканці чорнобильської зони переживали цю трагедію на особистому рівні – ми мали тільки офіційну інформацію. Тоді у французької режисерки Ніколь Вотріє виникла ідея зробити постановку у жанрі документального театру. П’єсу поставили  у місті Гренобль, і я працювала там як художниця-декораторка. Фотографії, які я зробила протягом моєї першої подорожі до Зони Відчуження – частина з них увійшла до виставки – проектувалися на сцену. На їх фоні читалися театральні монологи.

 

- Як цю п’єсу сприйняли у Франції?

- Треба сказати, що сприйняття цієї теми почалося ще до, власне, прем’єри, оскільки ми вирішили працювати лише з непрофесіоналами. Паралельно, у мене виникла й інша ідея:  я подумала, що новоспеченим акторам буде легше вжитися в роль, якщо це будуть люди з того ж професійного поля, що й їхні герої. Отож, у нашій п’єсі пожежників грали французькі пожежні, лікарок та медсестер – медичні працівниці… Водії, вчительки, домогосподарки – всі вони були «справжніми». Отже, ми розмістили багато оголошень у місцевій, й організували щось схоже на кастинг. Кожній особі, що приходила до нас, ми лишали на певний час із монологами із книги, разом читали ці тексти. Я була вражена, наскільки точно новачкам вдавалося передати емоційність оповіді.

 

- До кого ти звертаєшся у своїх фотографіях?

- Як фотографка, я багато розмірковую над тим, як наблизитися через фотографію до недосяжного, незрозумілого. Як показати те, що ми всі намагаємося якомога швидше стерти з колективної пам’яті? Іншими словами: як сфотографувати минуле чи майбутнє? Чи можна сфотографувати пам'ять? Чи плинність часу?

Мені видається, що це можна зробити через прийом літературної дистанції, через фікціональність.

Більша частина фотографій з виставки була зроблена за межами України: в Росії, але також і у Франції, в Швейцарії. Люди, які фігурують на фото – не тільки з України. Однак я впевнена, що навіть ті, хто особисто не пережив ці події, можуть переконливо виглядати в кадрі, переживаючи все по-новому.

 

- Як саме ти «йдеш» до своїх героїв чи героїнь, до об’єктів зйомки?

- Кожного разу я намагалася відтворити свої враження, своє розуміння того, що сталося, своє бачення вашого суспільства. Я не шукаю безвідносної правди, істини в останній інстанції. Історія пишеться також через індивідуальні переживання, приватні, непомітні історії.

Кожен відтворений мною образ – це німе запитання, яке я ставлю сама собі: що ж тоді сталося? Відповіді я шукала у поглядах, у виразах обличь, у поставах тіл. Але ми ніколи не дізнаємося. Жодного натяку – але тут нема ані ненависті, ані жорстокості. Немає крові та явних ран. Жодних вимог, жодного осуду. Тільки мовчання і самотність, більше нічого.

 

- Отже, для тебе відчуження втілюється насамперед у мовчанні?

- Так. Це місце, де час зупинився. Або там діє якийсь інший час, інший вимір – як у світі Андрія Тарковського. Нас від нього відділяє майже невидима стіна, схожа на подряпану фотоплівку. Вона нагадує нам, сторінка за сторінкою, кадр за кадром, що доля цієї території безповоротна, як дія радіації.

Мені хотілося показати також, що людина мовчить, а природа – бунтує, її лихоманить. Іноді здається, що в лісах довкола Чорнобилю лунає мовчазний крик. Коріння, дерева, земля… Навіть небо! Дивно, але здається, що природа ніколи не була такою красивою. Вона та покинуті руїни – єдині свідки нелюдської жорстокості, скоєної людиною.

 

- Розкажи, як ти стала фотографкою?

- Я народилася в Лозанні, у великому будинку, де завжди лунала музика. Моя мати – відома флейтистка, все життя грала у швейцарському Камерному Оркестрі. Батько – шанований літературознавець, викладач Лозанського університету, автор багатьох книг про Жан-Жака Руссо. Довкола цієї пари завжди гуртувалися митці, письменники, поети… Мій дід, Поль Клеман – видатний швейцарський живописець. До слова, його другою дружиною була іммігрантка з Одеси, Аня Розенфельд, у яку він безтямно закохався, коли їй було лише 17.

Звісно, народитися у такій родині – це великий привілей, а з іншого боку – випробування для молодої дівчини, що хоче займатися мистецтвом. Я не хотіла займатися ані літературою, ані музикою, ані живописом: мені здавалося, що краще це робити, ніж мама, тато чи дід просто неможливо. Про фотографію я ніколи особливо не думала. До того ж, я дуже погано вчилася: підручники мене абсолютно не цікавили. Я була дуже сором’язливою, такою собі «дикункою»: мало товаришувала з однолітками, мені більше подобалася компанія дорослих.

 

- А як до цього ставилися твої батьки?

- Як не дивно, вони ставилися до цього непогано. Чи просто ніколи не демонстрували своє занепокоєння. Звісно, моєму батькові, знаному професорові літератури, було трохи соромно за мене, але я дізналася про це багато років потому. Він завжди казав мені: «В школі ти нічому не навчишся, справжня школа – це життя. Те, що ти пережила сама, ти зможеш передати іншим. Тільки це й більше нічого. Тобі, мабуть, краще взагалі не ходити до школи.» І я його послухалася, й покинула навчання у 16 років! Але я не можу сказати, що пишаюся цим: всього досягати самотужки не так вже й просто. Потім я трохи вчилася у Художній Школі в Цюриху, але це також тривало недовго.

 

- Це дійсно дивна позиція, як для викладача… А чого саме ти навчилася у своїх близьких ?

- Я дуже вдячна їм за те, що вони підтримали мене в юності, коли я сама, ще не знала, куди прямую. А ще, саме вдома я вперше побачила, що означає справді любити свою роботу, бути закоханою в неї. Мій батько, мати, дід, - вони всі ніколи не зупинялися. Коли ми їхали відпочивати на море, батько питав нас із сестрою: «Над яким автором ви б хотіли попрацювати цього літа? Давайте разом читати й обговорювати тексти…» Мати весь час вправлялася у грі на флейті, дід малював до останнього дня… Так пройшло моє дитинство. Я не могла уявити собі нічого іншого.

У 18 років я почала подорожувати, у мене з’явився фотоапарат і я зрозуміла, що він допомагає мені подолати сором’язливість. Я перестала боятися, почала легше сходитися з людьми. Мій фотоапарат дозволив мені розпочати нове життя. Я трохи вчилася в Цюріху, а потім вирушила до Парижу, де жила в повній самотності у крихітній кімнатці протягом року. Мені було важко, але думаю, що перші роки в Парижі дозволили мені віднайти себе.

 

- Ти також маєш досвід режисерки документальних фільмів. Розкажи трохи про це.

- Так, зараз я саме закінчую роботу над документальним фільмом про Жанетт Лаверьєр, видатну дизайнерку меблів та інтер’єрів. Жанетт, як і я, народилася в Лозанні, але майже все життя прожила у Парижі. Торік вона померла у віці 101 року, однак працювала до останнього дня. Я знімала її протягом 7 останніх років її життя.

 

Жанетт Лаверьєр

- Чому ти вирішила зробити про неї фільм? Я знаю, що ви були подругами…

- Так, ми познайомилися, коли їй уже було за 90! Проте це зовсім не вплинуло на нашу дружбу. Її батько був головним архітектором Лозанни, а вона сама добре знала мого батька, вони приятелювали. Проте, я познайомилася з нею набагато пізніше: в день, коли мені довелося повідомити їй про його смерть. Вона сама захотіла побачити мене, й звідси почалася історія нашої дружби. Ми стали надзвичайно близькими – вона зовсім не вписувалася в стандарти свого віку. Весь час провокувала оточуючих, сварилася з усіма через власні радикальні політичні погляди, ночами слухала радіо, щоби бути в курсі останніх подій… Іноді ми страшенно сварилися. А іноді, наприкінці її життя, я приходила до неї – вона була такою втомленою, що не могла говорити. Тоді я просто лягала поруч, і ми годинами мовчали.

… Людські стосунки проявляються і в цьому також.

 

- Жанетт Лаверьєр - авангардна дизайнерка, більш відома в Америці, ніж на батьківщині. Чому вона тебе навчила?

- Вона навчила мене ніколи не здаватися. Не соромитися власного перфекціонізму. Але я думаю, що я завжди була такою. В цьому є щось дуже «швейцарське»: нічого не вигадувати, не грати, не позувати. Просто бути собою й робити свою справу.

Жанетт не дуже цікавилася своїм визнанням, слава як така її не цікавила. Однак, вона зробила дуже багато для того, щоби жінки могли працювати в царині архітектури поруч із чоловіками. Гадаю, ця постійна битва забрала в неї багато енергії. В її часи жінок-архітекторок було надзвичайно мало, можна сказати не було взагалі. А вона сама була справжньою новаторкою, з дуже авангардним поглядом: це цікавило й відлякувало водночас. Дивним чином, у віці 80 років, слава знову повернулася до неї. Цього разу через цікавість з-боку художників-концептуалістів з Нью-Йорку. Її меблі виставлялися разом із витворами сучасного мистецтва у найбільших музеях світу.

Сьогодні її архів зберігається у Центрі Жоржа Помпіду… Але я не знаю, чи можна це назвати визнанням.

 

 

Наталія Чермалих