Прізвище Сай донедавна у більшості вітчизняних любителів мистецтва асоціювалося лише з фігурою Олексія Сая, успішного художника «в самом расцвете лет», який працює в оригінальній техніці Excel Art. Однак із появою на арт-сцені молодшого брата Олексія, Володимира Сая, стало зрозумілим — ми маємо справу з цілим художнім кланом, кожен із представників якого вирізняється особливим творчим баченням. Як це часто буває , два брати, Олексій і Володимир, дуже різні за психологічними характеристиками: якщо старший Олексій, скоріше, життєрадісний екстраверт, то в поведінці молодшого Володимира чітко домінує інтроверсія. Сором'язливий і самозаглиблений, він демонструє значний потенціал і викликає велику зацікавленість. Володимир Сай працює на стику жанрів — використовуючи фотографію, він у гіпертрофованому масштабі зображає створювані вручну об'єкти або непоказні атрибути буденності. Сьогодні Володимира Сая цілком виправдано можна назвати одним з найцікавіших молодих учасників вітчизняного арт-процесу. Художник зовсім недавно виставляється в рамках великих проектів і перебуває в активному творчому пошуку, але вже нині радує оригінальністю підходу й абсолютно унікальною енергетикою творів.

З 21 червня до 31 липня в Малій галереї Мистецького Арсеналу в рамках Паралельної програми ARSENALE 2012 проходить виставка Володимира Сая «Караоке».

 

Володимир Сай. Фото: Максим Білоусов

Стаття з ART UKRAINE № 6-1(25-26) грудень 2011- лютий 2012. Рубрика ІНТЕРВ'Ю

Аліса Ложкіна Володимире, ви створюєте об'єкти на межі красивого і потворного — варіації на тему старості, старого тіла, в'ялої, мертвої плоті. Чому вас так цікавлять ці питання?

Володимир Сай Це точно не мертва плоть. Але чому мої «герої» виходять старими? Гадаю, власне матеріал підказує. Я не прагну зобразити саме стару людину, це просто людина — але вона такою виходить. Напевно, тому що це більш експресивно, більше вражає, а завдання художника — створити щось вражаюче.

 

— Сучасна культура побудована на тріумфі молодості, вітальної сили, а старість і всі супутні речі вона дуже жорстко витісняє з масової свідомості. Це при тому, що старе тіло фактурніше, цікавіше у сенсі живописності. Недарма ж як моделей для художніх вправ беруть не молодих, а літніх — саме для того, щоби цікавіше проявити тіло...

— Старі люди вражають, на них цікаво дивитися (на молодих, звичайно, теж). Насправді старість — це не якийсь там короткий період, мабуть, дві третини життя — це старіння, якийсь розпад тіла. Сто років тому вже сорокарічний чоловік вважався старим, дідусем. Старість — це значна частина нашого існування. Вона гідна втілення в скульптурі.

Крупний план

—А звідки взагалі такий інтерес до шкіри, до тіла, до плоті?

— Я гадаю, це продовження мого академічно-реалістичного навчання. Це пошуки нового реалізму на базі абсолютно реалістичних матеріалів. Людина вкрита шкірою, ось я і роблю скульптури зі шкіри.

 

— У вас академічна освіта?

— Так. Я спочатку закінчив Київський художньо-промисловий технікум, а потім Національну академію мистецтв та архітектури, факультет графіки.

 

— Чому ж ви, з вашим артикульованим інтересом до тілесності, обрали саме графіку? Адже це абсолютно не плотська техніка — вона, навпаки, суха...

— Я рік вступав на живопис — не вступив і вирішив спробувати на графіку. І там з'ясувалося: графіка хороша тим, що змушує замислитися, винаходити щось. Вона далека від живописного малювання, графічно досить складно щось зобразити. Живопис дозволяє за кілька хвилин основними фарбами досягти якогось результату, а як цього домогтися графікою — тут треба міркувати.

Бабуся в хустинці

— А як давно ви почали займатися створенням об'єктів, працювати у напрямку, який настільки відрізняється від спеціальності, отриманої вами на академічній лаві?

— Гадаю, ще коли навчався. На заняттях композицією потрібно зробити щось цікаве, але все, що я малював аквареллю, було досить нудним. І тут мені трапився шматочок пластиліну, я його пом'яв трохи, порізав, поскоблив і сфотографував — вийшло дуже цікаво для мене особисто. Я все це нафотографував, показав викладачеві, і якось пішло — переводити фотографії в графіку, в гравюру. Далі потяглося - з поліетилену, олії, шкіри... Вся моя творчість — одна нескінченна серія, що перетікає з одного твору в інший.

 

— Тобто вам цікаво працювати на стику технік?

— Так, у моїх роботах — мікс усіляких технік, все жорстко замішане на фотографії, на скульптурі, але є і живопис, і графіка. Незрозумілий продукт виходить.

Хвиля

— Свою роль відіграє і матеріал ваших робіт — наприклад, мене дуже вразили роботи з курячої шкіри. Як ви відкрили для себе цей матеріал?

— Та це, по суті, просто варіації на тему пластиліну. Спочатку з'явився поліетилен з його ефектом блиску. Ось безформний пластилін, ніяке на нього світло взагалі не лягає —нецікаво, це напівфабрикат. Але коли на нього натягнути поліетилен, він стає живим, як шкіра. Потім пішла просто шкіра. А яка шкіра? Ясна річ, найпростіше використовувати справжню. А де взяти справжню живу шкіру? Найдоступніша шкіра — це куряча, індича.

 

— І як ви робите свої роботи, наприклад, зі шкіри?

— Роблю їх дуже швидко, хвилин за 15-20. Каркасик, потім на нього швиденько натягується шкіра — і в холодильник. А потім фотографую. Фотосесії нескінченні — на такому тлі, на іншому, із різним світлом... Більше часу, до речі, в мене займає фотографування, а не виробництво.

 

— Чи вважаєте ви свої роботи красивими? Чи прагнете ви взагалі цієї категорії в мистецтві?

— Я от не знаю, що таке краса. Мені мої роботи подобаються. І мені подобається їх створювати.

 

— Нині модно вкладати в свої роботи, крім безпосередньо моторного задоволення від їхнього створення, ще якийсь філософський або соціальний зміст...

— У мене такого завдання немає. Моє джерело творчості — просто пошук краси, пластичної виразності. А філософія — це щось таке... не для художника. Ну, може, й для художника, але для іншого. Втім, за бажання під все можна підвести філософію — просто треба замислитися.

Червоний шар

— А ви не замислюєтеся?

— Замислююся. Але зараз я переважно вирішую інші завдання. Філософія — це все ж для масштабних проектів.

 

— Зазвичай, великі об'єкти досить затратні...

— Можна якось викрутитися. Створення об'єкта — це процес вирішення проблем, у тому числі й матеріальних, фінансових.

 

— У вас виходить прогодувати себе мистецтвом?

— Прогодувати поки не виходить. Завжди займався додатковими справами: малював розкадровки для рекламних роликів, робив всяку художню халтуру...

 

— А взагалі матеріальна сторона життя є для вас важливою?

— Як і для всіх людей.

 

— Добре, повернімося до творчості — до ваших серій іншого плану, присвячених дивній естетиці на межі абстракції та буденності, коли ви з маленької речі робите велику, коли скріпка, за допомогою фотографії збільшена до формату півтора на півтора, набуває зовсім нового несподіваного значення, стає абстрактним об'єктом? Це ваш фірмовий метод?

— Це просто метод ескізу — робиться щось маленьке, потім збільшується, і пишеться картина. Так простіше: зробити щось маленьке, в маленькому зосередити якусь думку, а потім все збільшити. Наприклад, за допомогою фотоапарата — він такий само інструмент сучасного художника, як пензель або олівець.

Андріївська церква

— Ви на когось орієнтуєтеся, коли створюєте свої роботи? Враховуєте світовий контекст, інформаційну ситуацію навколо вас?

— Напевно, підсвідомо враховую.

 

— Наприклад, у вас є серія скульптурок із фарби. Вам казали, що в подібній естетиці працює знаменитий художник Гленн Браун?

— Так, причому багато разів говорили, але я насправді ніколи не бачив його робіт. Може бути, й схоже...

 

— Де ви шукаєте для себе теми?

— На мене справляють враження будь-які події. Просто не всі їх потрібно зображати. Але моя основна тема — це портрет, він мене з дитинства приваблює. Коли я думав, чим хочу займатися в житті, перш за все мені хотілося мати таку роботу, де треба малювати обличчя людей: скажімо на стінах, може, розписувати щось... Тобто портрет — це основне, мені подобається розглядати людей.

 

— У ваших роботах ви намагаєтеся досягти портретної схожості з оригіналом?

— Деякі скульптури створювалися за фотографіями, але вони зовсім не були схожі на свій прообраз. Але за бажання можна зробити і схоже. В мене навіть ідея зробити серію відомих осіб кінематографа з поліетилену, але я поки цього ще не реалізував. Однак я не ставлю собі завдання створити схожу людину. Мені важливо, щоби було видно, що це жива людина, що вона існує, що це людина, створіння, наділене людською сутністю.

 

Наскільки важливою для вас є фігура брата, теж художника, який працює в оригінальній техніці, Олексія Сая?

— Це важливий фактор в моєму житті. Мені завжди важлива його думка. І на мене сильно вплинула його творчість. Ми обмінюємося творчими ідеями, показуємо щось один одному.

 

— Якщо раніше ваша творчість була зосереджена на тому, що похідник був тимчасовим (шкіряна скульптура, якась скріпочка, з іншою скріпочкою скріплена, грудочка фарби), а головною була фотографія, то зараз, наскільки я розумію, ви рухаєтеся у напрямку створення тривкого об'єкта. Що це — рух до клієнта, який замовляє реальну річ, таку, щоби поруч із диваном можна було поставити, чи це якась ваша внутрішня потреба?

— Звичайно, має бути річ, треба робити речі — це перш за все. Художник повинен робити продукцію, яка буде існувати, з довговічного матеріалу. Такий об'єкт можна і на виставках показувати, і продавати.

 

— Але ж фотографія — це теж річ.

— Так, але все ж скульптура має бути скульптурою. І хочеться робити щось велике, якісь великі об'єкти, які не будуть розкладатися, які можна руками чіпати...

 

— Ви кажете, що найголовнішим з усіх жанрів для вас є портрет. А звідки ж тоді взялася серія пейзажів? 

— Філософія в тому, що художник бачить пейзаж і переводить його у формат олійної фарби. Я от навіть думаю: а якби замість звичного нам пейзажу був такий фантастичний олійний світ, там все було б з олійної фарби, а художник тільки фотографував би цей фарбовий світ. Планета з олійної фарби, і художник — лише репортер з гарячої точки...

 

— А в якому напрямку ви зараз рухаєтеся?

— Хочеться робити щось складніше, краще, цікавіше.

 

 

Аліса Ложкіна