В’ячеслав Ахунов (1948 р. н.) — живописець, перформансист, відео-артист, поет, есеїст і філософ. Та передусім це художник із дивовижною долею. З точки зору іноземної арт-критики ім’я Ахунова — в одному ряду з московськими концептуалістами. З точки зору його власної країни — його не існує. Живе і працює В’ячеслав Ахунов в Узбекистані. Однак саме в цій країні йому заборонено виставляти свої роботи. І тому винахідливий автор перформансів «ЧЕЛОВЕК-КОМПАС» (2006) та «ОСТОРОЖНО — СИФИЛИС БЕЗСОБЫТИЙНОСТИ» (2007) робить квартирні виставки, на зразок тих, що відбувалися за радянських часів. Назвати його «узбецьким художником» було б недоречно, хоча в цій країні Ахунов — чи не єдиний представник актуального мистецтва. Наразі В’ячеслав Ахунов є одним з учасників Головного проекту ARSENALE 2012.

В’ячеслав Ахунов

Стаття з ART UKRAINE № 3(28) травень-червень 2012. Рубрика ІНТЕРВ'Ю

Анна Ландіхова Наскільки нам відомо, офіційно вам заборонено виставляти свої роботи в Узбекистані, тому ви влаштовуєте квартирні виставки.

В’ячеслав Ахунов Так, мені забороняють виставляти роботи політичної, соціальної та актуальної спрямованості. І справа не тільки в тому, що колишній перший секретар ЦК КП Узбекистану продовжує керувати країною, використовуючи випробувані методи заборон і подачок. Народ, пригнічений репресивним страхом, не має волі до змін. А всякий, хто говорить про дійсний стан справ, зазнає репресій.

Алея суперзірок. ARSENALE 2012. Мистецький Арсенал

— Зараз багато ностальгують за добою андеграунду, коли покази проходили в приватних квартирах через пресинг радянської влади…

— Насправді андеграунд породжує власне система. Узбекистан часто називають «заповідником радянського тоталітаризму», виродженого в «ханський абсолютизм середньовічного типу». Отже, квартирні виставки на тлі повної відсутності приватної художньої інфраструктури — це, скоріше, вимушений захід.

Пам'ятник сірнику. ARSENALE 2012. Мистецький Арсенал

— У 2010 році ви провели в Ташкенті квартирну виставку, присвячену 140-річчю Леніна. Невже тематика спільного для наших країн радянського минулого ще не віджила себе, адже вона активно рефлексувалася ще в 90-х?

— Мені здається, що інтерес до тематики радянського минулого, навпаки, знову починає набирати сили. Чим більше ми віддаляємось від демонтажу СРСР, тим більше проявляється інтерес до «Червоної імперії». Наприклад, у вересні 2011-го зусиллями Нового музею в Нью-Йорку було організовано амбіційний проект «Остальгія». Та сама тематика була на 11-й бієнале сучасного мистецтва в Стамбулі, в проекті «Революція проти революції» в Центрі сучасного мистецтва Бейрута, в Лівані та не тільки.

Від ВС СРСР. 1979

— Сьогодні говорять, що, наприклад, в Росії мистецтво не цензурують, якщо воно не зачіпає тему церкви. А як з цією темою в Узбекистані?

—  У нас абсолютна влада в особі хана-президента просто підпорядкувала церкву собі та вказує їй, як вчиняти і що повідомляти народу.

 

— Тобто митців, які загострюють релігійні проблеми, переслідують, як і в Росії?

— Два роки тому ташкентський фотограф Уміда Ахмедова зняла фільм «Тягар невинності» щодо проблеми статевих стосунків між молодими людьми в нашому неосередньовічному суспільстві. Фільм викривав той факт, що дівчата, звинувачені у втраті невинності та піддані обструкції з боку сусідів, односільчан, вчиняють суїциди шляхом самоспалення. За поданими до судових органів заявами «ображених домогосподарок» прокуратура порушила кримінальну справу. Вирок Уміді — три роки умовно.

Прокрустове ложе Марксизму-Ленінізму, наукового комунізму та діалектичного матеріалізму. 1974

— Це результат впливу держави на церкву?

— Ні, цей випадок саме показав, що ісламське духівництво може виступати і від свого імені. Загроза насильства і навіть страти з боку фанатичних віруючих — не просто слова: в Ташкенті фанатиками убито в під'їзді свого будинку режисера театру «Ільхом» Марка Вайля. Фанатиків обурила відверто гомосексуальна спрямованість його вистави.

 

— Можливо, ви чули про скандальне закриття виставки «Українське тіло» в Києві через те, що зображення оголених тіл здалося адміністрації НаУКМА порнографією. Чи можна провести аналогію між ситуацією в Україні та Узбекистані?

— В Узбекистані Академія мистецтв не допускає до показу будь-які картини в стилі ню. Ні про яке оголене тіло не може бути й мови! Однак на святковий захід можна викликати стриптизерів і стриптизерок.

Світлий образ Леніна освітлює людству шлях до комунізму. 1976

— Після всіх демократичних завоювань ХХ століття такі табу видаються абсурдними.

— Справа в тому, що політичний пострадянський простір сьогодні — це осідок не дуже розумних, але практичних і лукавих людей. Такі в усьому бачать виклики, змови і загрози. Найелементарніші претензії громадян до влади: не красти, не обманювати, а, обіцяючи, виконувати — здаються злісною змовою проти держави і особисто проти них, «головнокомандуючих».

 

— Розкажіть про художній напрямок «соціалістичний модернізм», в рамках якого ви творили.

— У 70-80 роках у нас, художників із СРСР, був реальний шанс на певний час загальмувати, відсунути на невизначений строк колапс системи мистецтва, працюючи в такому художньому напрямі, як соціалістичний модернізм, але нам не вдалося. Художники просто разом кинулися механічно переводити західне мистецтво на вітчизняні рейки.

Святість шлюбу. 1977

— Отже, колапс системи мистецтва відбувся?

— Так, адже якщо всі можливі художні формальності відкриті, випробувані та завершені, то вигнання з раю під назвою «мистецтво» можна вважати фактом. Та радше, «сад Едемський» був вирубаний із усією постмодерністською енергійністю, поки псевдофутуристична свідомість примушувала нездійсненне майбутнє обернутися минулим, до якого не може бути повернення.

 

— То чи не прийшов у такому разі заявлений Девідом Елліоттом «кінець часів»?

— Так, Девід правий: «кінець історії» давно прийшов, і ми живемо в очікуванні «початку нової історії», можливо, більш оптимістичної. Зараз ми застигли в нестерпному чеканні біля глухої стіни, в глухому куті масової культури, з реальною загрозою існування в глобальній одноманітності. Це одночасно і вирок, і страта. Завдання художника полягає в тому, щоб детально описати стан очікування.

 

— Чи можливий подальший рух мистецтва і куди?

— У нашому випадку стратегію, за якою треба шукати виходу із тупикового стану, визначає сама неможливість просування вперед, у завтрашній день. Щоб до нас повернулося мистецтво як нова повноцінна художня система, необхідна принципово нова структура суспільних відносин, а значить — нове суспільство!

 

Анна Ландіхова