Не новина, що для українського культурного контексту питання декоративного мистецтва актуальне завжди. Протягом усіх 20 років незалежності нам невтомно твердили, що квінтесенцією українського мистецтва є писанка та вишиванка. Саме для збереження такої культурної спадщини не соромно будувати нові музеї, видавати книги та впроваджувати програми державної підтримки. Прибічникам діаметрально протилежного культурного коду мимоволі доводилося ставати «дисидентами від культури», називаючи опонентів «обскурантами» та «етноцентристами», а відтак зводити всі елементи народного мистецтва до одного зневажливого терміна — «шароварщина».

Однак якщо облишити цю конфліктну тему та звернутися до аналізу досвіду світового художнього процесу, то можна дійти висновку, що діалог між цими двома непримиренними дискурсами, тобто між «декоративним» та «актуальним» мистецтвом можливий і його провадять вже давно. Сьогодні грані між ними виявляються настільки розмитими, що замість «декоративно-прикладного мистецтва», мабуть, час говорити про мистецтво «актуально-декоративне».

Фото: З колекції X`U/КУЗНЕЦОВ «Замовляння»

Наприкінці «нульових» світова арт-спільнота стала приділяти більше уваги «ручній роботі», зокрема вишивці, точніше, всьому спектру мистецтва сучасного текстилю. Роботи з використанням ручної вишивки, плетіння та гаптування поступово полишають запасники музеїв декоративно-прикладного мистецтва, відвойовуючи належне місце в просторі найактуальніших арт-тенденцій. 2007 року в Музеї декоративного мистецтва та дизайну міста Нью-Йорк пройшла масштабна виставка «Pricked: Extreme Embroidery», що мала на меті реабілітувати досі маргіналізовану «ручну роботу» та закріпити за цими творами мистецтва ХХІ століття роль самодостатніх арт-об’єктів.

Фото: З колекції X`U/КУЗНЕЦОВ «Замовляння»

2009 року нью-йоркську ініціативу підхопив Центр Жоржа Помпіду в Парижі, що здійснив революційний перегляд власної музейної концепції, розпочавши багаторічний проект під кодовою назвою Elles@Pompidou. Нагадаємо, його суть полягає у створенні гідної альтернативи «маскулінній» історії мистецтва: французькі куратори вирішили на кілька років «виселити» з музею всі роботи, виконані художниками-чоловіками. У новій версії постійної експозиції музею всі 40 000 м² його виставкових площ заповнені винятково «жіночим» мистецтвом. Під сучасне шиття тут виділено структурний підрозділ, що має назву «Зшитий простір» і займає мало не цілий поверх, де серед маловідомих робіт можна побачити вишивки таких «жительок Олімпу», як Фріда Кало, Аннет Месаже та Луїз Буржуа. Та чи є звернення сучасного мистецтва до техніки роботи з текстилем настільки новим?

Фото: З колекції X`U/КУЗНЕЦОВ «Замовляння»

 

…І знову сонце в кровофарбах малярів (М. Семенко)

В історичній перспективі авангард звертається до текстилю не вперше: історія ХХ ст. нараховувала вже щонайменше дві спроби актуалізації цього виду мистецтва. Спочатку — на хвилі великої революції образності в 1910—1920 роках, що відбувалася переважно на теренах нашої батьківщини, а ще через півстоліття по інший бік Атлантики як наслідок радикальної феміністичної критики сучасної культури.

Соня Кларк. Афро Ейб II. 2007
Ручна вишивка французьким вузлом на купюрі в п’ять доларів США

Попри своє велике розмаїття, авангардистські течії початку ХХ ст. мали одну спільну рису, а точніше, спільну утопію — можливість тотальної мистецької революції та утвердження диктатури безмежної творчості, позбавленої класової та гендерної ієрархії. Мали вони й спільного ворога — буржуазний смак, втілення елітаристської обмеженості мистецького салону ХІХ століття. Природно, що, намагаючись подолати нав’язані ним кордони, митці зверталися до мотивів народної вишивки, як а пріорі антиінтелектуального, подекуди «кітчевого», підкреслено бідного, а до того ж, ще й винятково «жіночого» мистецтва, яке сторіччями припадало порохом на денцях селянських скринь.

Орлі Коган. Жінка. Ручна вишивка на розфарбованому шовку

Кураторська рефлексія на ці теми ще тільки починається:  2009 року галерея «Проун» московського комплексу «Винзавод» присвятила виставку «Ручна праця. Рукоділля» взаємодії текстилю та авангарду. А в лютому 2010-го в Києві  відбулася камерна виставка «Оновлені шедеври», де виставлялися роботи за ескізами Казимира Малевича, Олександри Екстер, Ганни Собачко та Василя Кричевського, виконані сучасними вишивальницями.

 

Хустиночку мережану вигаптую, подарую, а він мене поцілує (Т.Шевченко)

1900 року на сторінках «Вступу до психоаналізу» Фройд твердив, що єдиним культурним надбанням, яким цивілізація завдячує жінці, є винайдення ткацтва та плетіння. Свою думку він «обґрунтовує», запевняючи, що головним поштовхом до цього винайдення було… споглядання жінкою свого лобкового волосся та страждання від відсутності фалоса, яку вона компенсувала «мастурбативними рухами при праці з веретеном».

Скарт. Нові вишивки (2000-ні — сьогодення)

На щастя, такі роздуми сьогодні можуть викликати лиш усмішку, однак де в чому  Фройдові слід віддати належне: його рефлексії є першою артикуляцією тисячоліть фалократії в мистецтві, де чоловікові, і лише чоловікові, належала роль творця, а жінці відводилася другорядна роль сумлінної виконавиці. До речі, сучасна американська художниця Елейн Рейчек у серії робіт Samples (Зразки) увічнює ці славнозвісні рядки Фройда, ретельно вишиваючи їх хрестиком на білому тлі.

По-своєму інтерпретує позицію Фройда франко-американська художниця Луїз Буржуа. У її перших металевих скульптурах присутні образи голки та веретена як складні метафори фалічності (видовжена форма) та жіночості (голкове вушко) водночас. Пізніше у скульптурі «Серце» вона використає шпульки ткацьких ниток, з’єднавши їх із реалістичною моделлю серцевого м’яза. Згодом Луїз остаточно зафіксує своє ставлення до ткацтва в масштабній металевій фігурі павучихи-ткалі, яку художниця асоціює зі своєю матір’ю. Мати Луїз була професійною реставраторкою класичних гобеленів. Саме вона, з одного боку, заохотила доньку до мистецтва, а з іншого, — наклала символічну заборону на весь процес ткацтва: «Мої діти ніколи не візьмуть до рук голки». Утім, на останньому етапі своєї творчості Луїз, за законами жанру, порушить материнську заборону та багато працюватиме з текстилем. Одна з найвідоміших робіт цього циклу — «Ода забуттю» (1994), являє вишиту червоними нитками книгу спогадів дитинства.

Нікі де Сент Фаль. Наречена та Єва-Марія. 1963
Сітка, гіпс, мереживо, різні розмальовані іграшки

Вишивання як метафору материнського простору, а отже, полишеного дитячого раю знаходимо і в інших художників. У серії робіт «МОМ» молода американка корейського походження Юнг Ен Парк чітко артикулює своє звернення до матері, вишиваючи тексти, як і Буржуа, червоними нитками по білому тлу. Іронічний діалог із матір’ю, зокрема стосовно власного походження з румунського села, веде американсько-румунська мисткиня Андреа Дезсо (1968 р.н.) у серії «Lessons From My Mother» («Мамині уроки»), іронічно цитуючи материнські забобони й поради щодо статевого життя: If you let a man fuck you, he’ll leave you because every man wants to marry a virgin (Якщо ти дозволиш чоловікові оволодіти тобою, він неодмінно кине тебе, бо кожен чоловік бажає одружитися з незайманою).

 

Вєдьми, вєдьми! Коло моїх коровок не становитесь і не дивитесь. (Замовляння)

До схожих прийомів вдається у своїх текстильних роботах й український художник Володимир Кузнецов, який нещодавно представив свій проект «Замовляння», виконаний у співавторстві з молодою дизайнеркою одягу Ксенією Марченко. Проект являє собою колекцію білих суконь та сорочок, на яких вручну вигаптовано тексти давніх українських замовлянь. Цього разу художник вдається до прямої цитати усної народної творчості, на противагу власним поезіям у прозі, що були представлені на виставці фіналістів премії PinchukArtCenterе восени 2009 року. У цій серії художник робить крок у бік декоративності, актуалізуючи процес створення української вишиванки. Адже вишивання має не лише декоративну, але й більш глибоку апелятивну функцію, що зближує його з поезією та процесом письма у цілому — на що прямо натякає коренева спорідненість слів «текст» і «текстиль». Текст — не що інше, як плетиво, матеріалізоване мереживо знаків та символів, які несуть у собі закодоване послання.

Шизуко Кімуро. Моделі в Нью-Йорку. 2006
Ручна вишивка на бавовні, шовку і синтетична пряжа на мусліні

Такі послання з глибин скриньок для рукоділля, інтимного дівочого простору надсилає художниця Джотта Моу: «I’m scared to death» (Я до смерті налякана), «This is fucking Bullshit» (Це просто лайно), «I love you so much it scares me» (Я кохаю тебе так, що мені стає страшно). Свої відверті признання, подані у формі своєрідного щоденника, художниця представляє на тлі квітчастих носовичків, натягнутих на вишивальні п’яльця. Із носовими хустинками як тлом, щоправда для зовсім не таких тендітних політичних слоганів, працює ізраїльська художниця Дафна Каферман. «Arabic Is Not Spoken Here» (Тут не говорять арабською), — безапеляційно заявляє її «політична» вишивка, порушуючи питання арабо-ізраїльського конфлікту, хоча й у лінгвістичній площині.

Послання трохи іншого характеру, які також конотуються з темою війни та смерті, розміщує на військових шинелях часів Першої світової британський художник Педді Хартлі, досліджуючи поки що мало розроблений жанр текстильної скульптури. Нагадуючи про страхіття війни в техніці, яку важко назвати «жіночною», художник вдається до поєднання традицій текстилю з сучасними комп’ютерними технологіями.

Із надбаннями «комп’ютерної» вишивки працює французька художниця Віржіні Рошетті, що створила «Гобелен Баньоле», сучасний аналог середньовічного гобелена де Байо (ХІ ст.). У своїй масштабній роботі — гобелен Рошетті сягає 60 м у довжину — авторка відстежує історію сьогодення, побачену з екранів телебачення, створюючи вже не «щоденник», а вишитий «літопис» сучасної історії.

Андреа Дезсьо. Вона ніколи не хотіла одружуватися. Із серії «Уроки від моєї матері» 2005-2006.

Ручна вишивка шовковою ниткою на шовковому полотні

Процес вишивання знайшов своє відображення навіть у відео-арті, як-от у роботі мексиканки Ани де ла Куеви, де швейна машина методично прострочує на карті американсько-мексиканський кордон, механічними рухами голки показуючи, що «чужакам» його буде перетнути все важче й важче. А ще не можна не згадати про перформанс боснійки Майї Баєвич, на запрошення якої п’ять народних вишивальниць п’ять днів поспіль укривали візерунками захисну сітку, що вкривала пошкоджену бомбами будівлю Національного музею в місті Сараєво. Сьогодні відеодокументацію цього перформансу виставлено в Центрі Жоржа Помпіду.

Карін Берч. Зламаний час. 2005
Ручна вишивка з використанням шовкової нитки, пофарбованої вручну та автоматично, вшиті вручну кульки з акрилу

Безперечно, зараз, як і сотні років тому, вишивка є мовою мистецтва. Мовою дещо архаїчною, можливо, не такою багатою на «граматичні» структури, як звичніші для сучасного глядача медіа, — однак усе таки надзвичайно символічною та багатою на нові метафори. Варто лише прислухатись, і виявиться, що вишивка може говорити не тільки про «червоне й чорне», де перше — то любов, а друге — то журба, але й про такі гострі теми сьогодення, як гендерна ідентичність, соціальна нерівність, жорстокість та війна.