Всесвітньо відомий французький вуличний художник, скандаліст і провокатор ZEVS розповів Алісі ЛОЖКІНІЙ про своє ставлення до міста й переслідувань вуличних художників із боку влади.

Zevs — один із провідних і найбільш знаменитих вуличних художників Франції. Його візитівкою стало знущальне ставлення до логотипів світових брендів та іронічний погляд на сучасне суспільство споживання. Раніше під атаку художника потрапляли знамениті fashion-бренди, а також представники інших галузей споживання: Nike, McDonald’s, IBM і Coca-Cola, а знаменитий перфоманс із рекламним плакатом Lavazza в Берліні, на якому художник вирізав напис — Visual Kiddnapping — Pay Now! став одним із
символів провокаційного мистецтва.

У результаті трирічної акції «Visual kiddnapping» художник домігся того, що компанія Lavazza виплатила 500.000 євро у фонд музею сучасного мистецтва Парижа — Palais de Tokyo. Побувавши не раз заарештованим, Zevs продовжує боротись із системою, при всьому цьому залишаючись анонімним. Уже в 2008 році він виставлявся в музеї Копенгагена неподалік від картин Мане та Родена. Вже у листопаді Zevs завітає до Києва аби взяти участь у спецпроекті в рамках «Арт-Києва», а поки відповів на декілька запитань Art UKRAINE.

 — Твоє особисте ставлення до міста, яке воно?

— Коли я був іще графіті-райтером, для мене місто вже було величезним простором для творчості, він був моєю студією
та полотном.

Мені не дуже подобається ідея привносити нове в міський пейзаж. Я волію працювати з тим, що знаходиться на вулиці, — виявляти непомітне для ока або, навпаки, змушувати щось дуже помітне зникнути. Коли я «видаляю» зображення з білборда, це ще й гра з пам’яттю глядача і з компанією, чий білборд стає об’єктом роботи. Звичайно ж, коли ти працюєш із рекламою — це, безсумнівно, й самореклама, це ідеї Енді Воргола. Але це також і спосіб займати активну позицію.

Будь-яка реклама якоюсь мірою насильницька. Це подразник. Рекламні зображення спрямовані на тисячі людей, і їхня мета — змусити купити продукт, це частина загальної моделі споживання. Мені подобається давати відповідь рекламі — наприклад, залити фарбою зображення на білборді.
Я думаю про це, як про айкідо, коли ти можеш найпростішим рухом використати силу супротивника. Якщо знайти точку опори, то можна «перевернути» зміст реклами й спрямувати повідомлення назад його творцям.

— Чи відрізняється стріт-артист від художника,
який працює в більш традиційних жанрах?

— Різниця, без сумніву, є. Художники вулиць отримують безмірне задоволення від перебування у вуличному середовищі та інтеграції їхнього мистецтва в реальне життя.
На вулиці вони знаходяться вдома — у їхньому звичному рідному середовищі. А ті художники, які працюють у майстерні, є в галереї запрошеними гостями.

 — Як ти ставишся до зближення стріт-арту з інституціями сучасного мистецтва — музеями, галереями та ін.?

Чи повинен вуличний художник продавати свої роботи?

— Так, мені здається, що це досить природний процес, як будь-яке природне явище — як рухатися на машині по вулиці вперед і далі. Це дає можливість існування художникові, якому потрібна ця свобода від фінансових труднощів, аби він міг творити без затримок. І це, у свою чергу, дає життя творам мистецтва, які цінуються навколишніми й зрештою купуються музеями або колекціонерами.

— Чи є в тебе проект твоєї мрії, наприклад, яка-небудь екзотична локація, на якій тобі хотілося б залишити своє графіті.

— Я вже здійснив свою мрію кілька разів: наносив графіті просто на сніг. Це саме той майданчик, на якому я готовий працювати знову й знову.

 — У багатьох країнах нанесення графіті заборонене законом. Що ти про це думаєш?

— Графіті — це форма абсолютно вільного висловлювання. Я вважаю, що це дуже прикро, коли обмежують свободу висловлення.

 — Ти вважаєш, що графіті має бути легалізоване. Тоді в який спосіб відрізняти вуличне мистецтво від банального вандалізму?

— Можна було б винайти унікальний код графіті в кожному конкретному місті, для отримання якого потрібен державний дозвіл — як водійське посвідчення для права водити машину.