- Протягом усієї весни 2011 року в Парижі, в щойно відреставрованому та відкритому для глядачів музеї Люксембурзького палацу, можна було відвідати виставку «Кранах та його час» — витончений та надзвичайно документований екскурс в історію пізнього європейського відродження та доби Реформації.
-
- Алегорія правосуддя
- Смарагд у пащі змія
-
- Центральна постать експозиції — Лукас Кранах Старший (1472—1553), засновник мистецької династії, керівник живописної та друкарської майстерні в місті Віттенберг, друг і прибічник Мартіна Лютера, сьогодні вважається, поряд з Альбрехтом Дюрером, одним із найвизначніших художників Північноєвропейського Ренесансу. Проте вже в самій назві виставки «Кранах та його час» вбачається певний парадокс. Питання про те, чи можна вважати Кранаха одноосібним автором усього живописного та графічного доробку, а відтак уживати його прізвище в однині, досі залишається контроверсійним. Традиційно мистецтвознавці говорять про «Родину Кранахів», про «Кранаха та його майстерню» чи то про «Кранаха та його коло», оскільки достеменно авторство робіт, зокрема після 1510 року, визначити майже неможливо. Однак куратор виставки Гвідо Месслінг вирішив свідомо відмовитися від будь-яких узагальнень, використавши ім’я автора в якості символу, що об’єднує всі численні роботи мистецької школи, заснованої Лукасом Кранахом Старшим.
- А робіт справді було немало, навіть зважаючи на той факт, що з близько п’яти тисяч картин та гравюр, намальованих чи видрукуваних у майстерні Кранаха, до нас дійшла тільки п’ята частина. Недаремно на могилі художника висічено девіз Pictor celerrimus (Художник — найшвидший), як натяк на надзвичайну продуктивність автора та швидкість у виконанні замовлень. Сьогодні з понад тисячі робіт майстерні лише про кілька сотень можна з великою часткою впевненості стверджувати, що вони належать пензлю Лукаса Кранах Старшого. Ще декілька приписують його синам, Гансу та Лукасу Кранаху Молодшому, а про решту дослідники не мають жодних відомостей, окрім присутності на полотні офіційного герба Кранахів. Право мати свій герб Лукасу Кранаху було подаровано у віці 35 років разом із дворянським титулом. Утім через його низьке походження, художникові не дозволили, як тоді було заведено у високих колах, зобразити на гербі гідну тварину: лева, ведмедя, чи орла. Саме тому гербом родини Кранахів став чудернацький звір — крилатий змій, що тримає в пащі смарагд. Кажуть, що після передчасної смерті старшого сина Лукаса Кранаха Ганса у віці 24 років, змія почали зображувати з пониклими крилами.
- Невідомо, чому саме Кранах помістив на свій герб цю хтонічну істоту, та чи можна знайти в цьому якісь старозавітні паралелі, однак фактом є те, що зображення Адама та Єви, а точніше, карколомного «тріо»: Адама, Єви та Змія є одним із найвідоміших образів його доробку. До нас дійшло понад 50 різних зображень Адама і Єви з майстерні Кранаха, які зберігаються в найбільших музеях світу. Одне з них до 1931 року перебувало на території України та входило до колекції музею Варвари та Богдана Ханенків. На жаль, націоналізований радянською владою шедевр було продано за кордон, відтак він опинився в Берліні, а згодом потрапив до приватної колекції США, де перебуває і зараз.
- Геракл та Антей
- Із мистецтвознавчої точки зору виставка «Кранах та його час» дарує надзвичайно ретельну реконструкцію теми первородного гріха в історії Північного Відродження, демонструючи еволюцію образності від стриманих гравюр Дюрера та Лукаса де Лайде до відомого диптиху «Адам і Єва» (1504) пензля того ж таки Дюрера і нарешті до проникнутих чуттєвістю образів Кранаха.
- Адам і Єва
- Єва Дюрера є першим зображенням повністю оголеного жіночого тіла в історії релігійного живопису. Єдина поступка середньовічній моралі — гілка яблуні, яка своїм листям цнотливо приховує статеві органи перших в історії людства коханців. Водночас підступне дерево ховає у своїй кроні змія, що передає білотілій Єві яскраво-червоне яблуко. Ця гра жестів між змієм, жінкою та чоловіком, які передають одне одному плід розпусти, витончено розповідає історію першого гріхопадіння і водночас першої справжньої насолоди від забороненого.
- Геркулес біля Омфали
- У свою чергу, Кранах відштовхується від первинного еротизму сцени, зображеної Дюрером, і від картини до картини робить вроду Єви все відвертішою та звабливішою. На одному із зображень Єва стискає в правій руці яблуко, а в лівій — бутон червоної троянди, недвозначний еротичний символ. Довге, вкрите шипами стебло квітки кидає глибоку тінь на тендітні стегна, а кілька мініатюрних листків, що ледь торкаються волосся на лоні Єви, скоріше притягують погляд, ніж приховують її голизну.
-
- Venus juvenis
-
- Але якщо в біблійному сюжеті Кранах бодай удає приховування оголеного жіночого тіла, орієнтуючись на закони церкви, — то в зображеннях поганських богинь, а надто Венери та лісових німф, дозволяє собі значно більшу свободу. Свою першу Венеру в супроводі маленького Амура Кранах написав у 1509 році (тепер ця картина знаходиться в колекції петербурзького Ермітажу). Тендітна постава, довге в’юнке волосся, розчесане на два боки, темний фон та майже прозора шкіра нагадують Венеру Сандро Ботічеллі, яку, до речі, сам Лукас навряд чи колись бачив. Він радше надихався переспівами, виконаними Альбрехтом Дюрером, першим серед яких була близька до класичного канону all’antica Єва, про яку йшлося вище.
- Однак ця перша Венера ще досить далека від нового канону жіночої краси, розробленого майстернею Кранаха, завдяки якому жіночі портрети у виконанні художника можна безпомилково впізнати серед портретів роботи його сучасників. Тендітні тіла, що своєю своєрідністю завдячують поєднанню готичної естетики Середньовіччя з гедонізмом Відродження, з’являються на полотнах Кранаха лише у 20-х роках XVI ст. Маленькі округлі груди, висока талія, равликоподібний пуп, що знаходиться просто посередині трохи випнутого живота, який зазвичай є логічним центром композиції, довгі худорляві ноги з гострими колінами й підкреслено видовженими, часто розчепіреними пальцями… Така ювенальна жіночність і сьогодні видається зворушливою. Фігури майже завжди постають перед нами повністю оголеними, якщо не зважати на серпанок, що огортає їхні тіла. Цей прозорий муслін, що, немов вода, обтікає вигини жіночих тіл, є одним із найулюбленіших інструментів Кранаха, який дозволяє досягти неможливого: зобразити тіло, що є водночас одягненим та оголеним.
- Утім, якщо жіночі фігури зазвичай позбавлені одягу, їхні тіла натомість прикрашені пишними аксесуарами. На головах вони несуть громіздкі, скошені набік капелюхи, які підкреслюють особливий розріз їхніх мигдалевидних очей, у старанно прибране волосся вплетені перлини. На тонких шийках — важкі коштовні прикраси, що їх у ті часи носили куртизанки, на пальцях рук — масивні персні. Усе це заважає сприймати їх, як створіння поза часом, утілення природи, та навпаки, вписує ці постаті в досить визначений культурний та історичний контекст. Ці молоді жінки, які є свідками Реформації і живуть у суворі та набожні часи, насправді, здається, отримують неабияке задоволення від власної еротичності. Крізь серпанкову тканину вони кидають на глядача відвертий, дещо зверхній і надзвичайно звабливий погляд, магія якого неначе змушує час рухатися назад.
- Портрет молодої жінки з червоним капелюхом
- Водночас, та в досить парадоксальний спосіб, еротизовані тіла на картинах Кранаха часто-густо знаходяться поряд зі сповненими богобоязливого моралізму засторогами. Як-от девіз латиною, викарбуваний на скелі, що височіє над млявою красунею з картини «Німфа біля джерела»: «Німфа біля джерела заснула, не поруш її сну, бо вона спочиває». Картина датується 1537 роком і являє перше в історії Північної Європи зображення лежачої оголеної жінки. Засновниця традиції, ця сонна німфа є віддаленою родичкою «Сплячої Венери» Джорджоне та «Олімпії» Мане. Її образ, безперечно, навіяний традиційним для Ренесансу сюжетом: фавн або сатир підглядають за наядами, що купаються в струмку. Проте на картині Кранаха постать сатира-підглядальника витіснена з композиції як непотрібна, натомість місце вуаєриста, для якого розігрується вся сцена, посідає сам глядач. «Не поруш її сну!» — засторога забороняє торкатися спокусливої красуні, проте чи справді вона тихо-мирно спить?
- Німфа, що відпочиває біля джерела
- А може, вона лише прикидається сплячою й з посмішкою стежить за тим, кому адресована ця символічна заборона? Погляд її примружених очей укупі з відвертою позою не лише не забороняють, а навпаки, радше закликають глядача розділити цей післяобідній відпочинок. Ідею заборони посилює присутність зброї — сагайдака зі стрілами, що висить на дереві, відсилаючи до традиційної символіки діви-полювальниці Діани. Водночас на амбівалентність запрошення-заборони натякає невимушена деталь у кутку картини — двійко куріпок, що символізують родючість та палку тілесну пристрасть.
-
- Sexus Politicus
-
- Утім жінки на картинах Кранаха не завжди розніжено чекають на прихід залицяльника, пасивно демонструючи свої жіночі принади. Складніше втілення жіночності можна побачити в алегоричному зображенні Справедливості — чарівна жінка з теплим рум’янцем, яка стискає в одній руці меч, символ чесної влади, а в іншій — терези, символ справедливості. Художник буцімто забуває про третій атрибут алегорії, — чорну стрічку, зав’язану на очах, емблему неупередженості, — залишаючи глядача під дією гіпнотичного погляду жінки.
- Певно, озброєна жінка неабияк бентежила уяву сучасників Кранаха, якщо зважити на кількість відтворень трагічних біблійних героїнь — таких, як Юдиф чи Саломея, що вийшли з Віттенберзької майстерні. Цих жінок Кранах зображує не просто зі зброєю в руках, а з відтятими чоловічими головами, що їх вони тримають на посріблених тацях, ані на мить не приховуючи лукавої посмішки переможниць. Однак між ідеєю жорстокості й тим, як художник зображає жінку, немає жодної відповідності — композиції портретів повсякчас будуються за принципом оксиморону. Погляньте на картину «Саломея, що тримає голову Іоанна Хрестителя». Як можна поєднати зворушливий віночок із польової трави, що втримує золотаві кучері навіть не жінки, а зовсім юної дівчини, зі скривавленою ношею, яку героїня тримає в простягнутих руках, немов корзину з квітами?
- Саломея, що тримає голову Іоанна Хрестителя
- Лукреція — інша героїня численних варіацій Кранаха. Донька римського патриція, оспівана Титом Лівієм та Овідієм, а згодом і Шекспіром, чиєю красою захопився царський син Секстус Тарквіній і вирішив неодмінно нею заволодіти. Отримавши відмову, він зґвалтував Лукрецію, погрожуючи зброєю (цей сюжет лежить в основі «Тарквінія та Лукреції» Тиціана та «Самогубства Лукреції» Ботічеллі, Веронезе та Рембрандта). Наступного дня жінка, не витримавши сорому від наруги, вчинила самогубство, заколовши себе мечем: «І враз в невинні заганяє груди//Той згубний ніж — щоб душу їй звільнив//З тілесної тюрми й від болю-скрути//її порятував навік-віків...» (В. Шекспір, переклад М. Литвинця).
- Лукреція
- Саме ця сцена й надихнула Кранаха на створення серії портретів Лукреції, яким у Люксембурзькому палаці присвячено цілу залу. На портретах відображено мить, що передує самогубству: жінка стоїть, рішучим жестом притискаючи до оголених грудей кинджал. Перші краплини крові, що струменіють з-під леза на деяких зображеннях, за кольором гармонують із парчевим вбранням самогубиці.
- Однак драматизм цієї смерті не обмежується суто індивідуальним та моральним виміром. Здається, громадянське звучання теми не оминуло й Лукаса Кранаха, поборника Реформації. Згадаймо оповідь Тита Лівія: за збезчещену Лукрецію вирішує помститися Луцій Юлій Брут. Він збирає повстання та йде на Рим. Звідси починається грандіозний заколот, що зрештою скине Римську монархію й завершиться встановленням Республіки. Виходить, що першим поштовхом, який дав початок революційним змінам у Давньому Римі, від якого веде свою історію і сучасна європейська демократія, був героїчний жест Лукреції. Відомо, що в Давньому Римі жінки, як і раби, були позбавлені політичних прав. Із цієї точки зору римська демократія була лишень однією з форм влади «білих чоловіків» і, будемо відвертими, попри всі декларативні досягнення, мало що змінилося й до сьогодні. У такому історичному контексті жест Лукреції набуває політичного звучання: він може бути потрактованим як один із перших вчинків жінки як політичного суб’єкта.
- Наталія Чемарлих
-
